Легковажні думки, довірені шарфу
Вітер так і хотів розплутати мій шарф, так і дражнився — ну хто кого сьогодні. Що ж, на те й зима — та, що недолюбила у встановлений час, вона починала знову метушитися, молодитися, гарячково пускати бісики.
Не звернула, видно, уваги, що йду в новому шарфі, значить, невразлива. І хоча кожен відповідальний за шарф, який приручив, новому, як і всім попереднім, при першому ж знайомстві нав’язую основну програму: тримайся, шарфе, за вітром!
За останній час, здається, жодна частина гардероба не спромоглася на таку запаморочливу кар’єру, ставши мало не головним акцентом в одязі, що підкреслює настрій, світовідчуття, своє місце в загальній життєвій мозаїці. Самодостатність шарфа начебто передається його господареві і з’являється повна незалежність (шарфофани підтвердять), коли він бахромою лоскоче куртку, довірливо торкаючись своїм теплим боком до руки, щоки, начебто заспокоюючи — зі мною не пропадеш. Який демократичний, до того ж — пасує і юнакові, підказавши йому нову ходу, «яку вдягаєш» уже з ранку на цілий день (мовляв, мене не чіпай і я — цяця), і дівчині за кермом. Нещодавно така їхала в рівнобіжному ряду. На задньому склі новенького авто — знак із зображенням підбора, здається, це визнання того, що на дорозі страшнувато, об’їжджайте, мужики, мене боком. Може, це й кокетування — сидячи в салоні не зняла яскравого шарфа для куражу, задоволено всміхалася, вправно тримаючи кермо. Шарф і знак-підбор, можливо, цього дня слугували талісманами, а мужики й купилися. Довірливі занадто.
Одна 22-річна студентка призналася, що для неї шарф — річ-комунікатор. «Часто, коли гуляю, пов’язавши його, — додала, — він постійно за когось чіпляється. Так було покладено початок декільком незапланованим зустрічам». Відчуваєте: шарфу під силу допомогти комусь і долю влаштувати.
Цей невгамовний хитрун зумів перебрати на себе багато функцій і, навіть вив’язаний із родинних «решткiв», якщо гра тонів грамотно пов’язана, може підкинути стільки кокетливого шарму, що всім захочеться сказати в цей день що-небудь приємне.
Європейські чоловіки чудово і давним-давно засвоїли: правильно одягнутий шарф може з легкістю зменшити вік — чому вони, природно, лише раді. Погодьтеся, така деталь ніколи не дратуватиме — це ж не свіжопофарбовані вуса і дівочі зачiски у повновидих немолодих наших естрадних співаків. Навіщо? Зав’яжи шарф, благо шия з радістю прагне в цю затишну петлю, і живи собі. Щоправда, ще голос потрібен.
Міркування про шарф, що нагодилися на вулиці, весь час відлякували, заморочували, відводили від раптової неочікуваної думки, яка весь час вислизала, і чітко її позначити для самої себе не вдавалося. Чи варто розплутувати цей вовняний клубочок далі, чи пустити всі ці натяки по вітру...
Зовсім недавно, переглядаючи свої блокноти, зустрілася із записом, зробленим, начебто, нещодавно. Та вже скільки років спливло. Пам’ятаєте, на зламі сторіч, як ми всі були розбурхані, як сперечалися, що вважати початком сторіччя — і все намагалися день 31 грудня 2000 року відібрати у ХХ сторіччя і подарувати 1 січня 2001 року. Саме ці, випадково знайдені нотатки, мене вразили — чого було сперечатися, адже і в XVIII сторіччі і в XIX було так само — газетярі навперебій у своїх матеріалах із таким же запалом доводили цю ж думку. Їхні більш пізні колеги дотепно якось зазначили: прагнення достроково увірватися в третє тисячоліття схоже на колишнє прагнення виконати п’ятирічку за чотири роки...
Наше нове сторіччя сьогодні — вже майже шкільного віку, тільки нагромаджений досвід, як і раніше нікого не вчить. Чи є відчуття, що ми вже в XXI сторіччі? У чомусь — можливо, але очі ранками, при виході з метро, бачать тих же бабусь, які продають свою картопельку, приймальників склотари, з якими улесливо вітаються їхні постійні клієнти, злидарів, які співають у переходах, бройлерний дівчаток, які чіпко відшукують у потоці чоловіків, які йдуть назустріч, когось...
В одному із часописів 1900 року видання, я прочитала слова анонімного автора, які, можливо, спали йому на думку ось так само дорогою на роботу. «Побажаймо ж, — написав він, — щоб ця нова ера принесла з собою викорінення міжнародних війн — грабежу земель і народів, вбивства громадян, зменшила хоча б трохи людське шаленство і викликала б, разом з постійно збільшуваним розвитком наук, істинний моральний успіх у прогресі людства».
Навряд чи автор думав, що його слова будуть випадково почуті і через сторіччя. Тепер ми знаємо, як виконало минуле сторіччя ці благі побажання, скільки спливло людської крові...
Журналіст, який ще не народився, наприкінці ХХI сторіччя за традицією, переадресує точно такі ж побажання новому сторіччю, а грядуще — наступному... Як же нам важко піднятися на гору на ім’я мудрість, і лише потім подивитися донизу. Все тягнемо й тягнемо шарф на себе, все чекаємо на щось. Свій, звичайно, ближчий до тіла, але мріється, щоб було по-справжньому тепло всім.
Сьогоднішні аналітики, які думають, що знають все про все, звичайно, підбадьоряться від такої безглуздої наївності, але старе сторіччя дуже вже старанно вчило оптимізму. Легковажні думки — його відгомін, але вони, хоча б, нікому не шкодять, та й шарф не такий балакучий, як соціологічні прогнози. Все стерпить, і в усі віки. Це вже точно нам дано передбачити.