Лесь Подерв’янський: «Та який же Гамлєт українець?»

«Нє, більш не буду пити я. Хоч, правда, яка розумная цьому альтернатіва?» — з цих слів починаються ранки. А далі — протягом дня — з нещадною впертістю постають і всі інші «гамлєтівські» запитання. І якось непомітно Лесь Подерв’янський стає одним із найбільш цитованих авторів. Він народився 1952 року. Киянин. Дід — художник, батько — художник, Лесь — теж художник. У нього було п’ять персональних виставок, працював у театрах (1993 року нагороджений «Київською пектораллю» за сценографію спектаклю «Оргія» (ТЮГ), його роботи зберігаються у Національному художньому музеї та багатьох інших громадських і приватних колекціях.

Останні півроку він жив і працював у Швеції. Кореспондент «Дня» попросила Леся Сергійовича дати нестандартну відповідь на стандартне запитання «Як справи?», тобто, справді розповісти про свої справи — недалекого минулого й незабарного майбутнього.

— У Швеції підготував виставку, що має відкритися в жовтні у галереї «Мокка» у Геттеборзі. Це суто шведський цикл картин, бо мені цікаво було почати там усе з нуля й подивитися, чого я можу досягти. Тут зараз роблю картину, яка називатиметься «Старий брехун», а більше я про неї нічого розповісти не можу, бо картина — це те, що можна сказати тільки пензлем.

Взагалі, я дуже камерна людина, живу спокійно; як правило, працюю не на замовлення, а просто тихо роблю те, що мені хочеться. Планів не будую, і про наступну картину починаю думати, закінчивши попередню. Звичайно, на Заході, де у художника все розписано на роки вперед, це була б для мене розкіш.

Щодо нових п’єс, щойно почав писати одну бридоту. Та про неї поки годі казати, бо це ще навіть і не зародок, а тільки зав’язь.

Зараз ведуться переговори стосовно телефільму за моїм сценарієм. Розпочалася ця історія десь років зо три, коли до мене приїхав один українець із Польщі й замовив мені сценарій повнометражного фільму для польського телебачення: казку на сучасному українському матеріалі. Я написав, йому сподобалося, й він поїхав до Варшави, де раптово помер. Я вже поставив хрест на цьому проекті, та недавно одержав листа з польського ТБ. Тож поки справа на стадії переговорів.

Казка називається «Кривенька качечка». Дія відбувається на полтавському хуторі, де живуть дід і баба, які комплексують із того, що вони бездітні, а тому в них повно тварин і до того ж абсолютно різних: броненосці по подвір’ю бігають, удав живе, якого вони годують, як свиню, тощо. А поруч із ними живуть куркулі. У них є син, але дебіл. До того ж батьки дуже хочуть, аби синок вступив до Суворовського училища. Дід і баба дуже люблять дітей, тому в них на городі живуть молоді наркомани, а старенькі їм мак носять. Звідкілясь дід приносить качечку, з неї вилуплюється дівчина — все, як у казці. Та раптом щось клацає у часі й дія переноситься у ХVII століття, а там усі мрії збуваються: синок-дебіл вступає до Суворовського училища — він козачий сотник, закохується у дівчину-качечку. Однак це казка з жахливим кінцем: усе переноситься назад, у наш час, де нічого немає. Качечка відлітає. І тільки жлоби на мотоциклах ганяють.

— Якби була можливість вибирати режисера світового рівня, до кого б ви звернулися?

— До Тарантіно. У мене з ним багато в чому однакове мислення. Я його так розумію, наче це мій брат. Часто, дивлячись його фільми, думаю: от і я б так робив. Іще, можливо, запропонував би Родрігесу, з ним теж відчуваю таку-собі творчу спорідненість. Його новела з фільму «Чотири кімнати» — про дітей, полишених у готелі, які знайшли під ліжком труп — то є чисто мій сюжет.

Мені важко уявити, як поляки цей фільм зніматимуть. На моє переконання, його ніде, крім України, знімати неможливо. І я буду лобіювати, щоб зйомки відбувалися тут, із українськими акторами. Я знаю таке місце на Полтавщині, де це кіно можна знімати, не вибудовуючи ніяких декорацій.

Це не єдиний мій кінопроект. Колись мені запропонували зробити сценарій «бразильсько-мексиканського» серіалу про Україну для московського ТБ. Я написав пілот, віддав його — на цьому діло стало. Там я використав такий собі родрігесівський хід. Спочатку все відбувається, як і годиться в мильній опері: є певна кількість хлопців і певна кількість дівчат, скількісь-там людей похилого віку, і через 800 серій їх усіх потрібно переженити. Проте я придумав, що все йде нормально десь серій 50, а потім починає коїтися усілякий маразм із мавками, чаклунами та всіма іншими хохляцькими наворотами. А ще в мене є задум зробити національно-патріотичний фільм, який би крутили у військових частинах по суботах та неділях. Це дуже просто — треба утнути «Чудову сімку» на козацькому матеріалі, бо Україна XVII століття — це ж, по суті, дикий Захід, ба навіть крутіше. Уся країна була переповнена бандитами найрізноманітніших націй, а татари — це ж ті самі мексиканці. Були б гроші — я б іще й не таке вигадав. Кіно мене зараз надзвичайно цікавить. До того ж, робити кіно — це неповторний творчий кайф.

— Як ви реагуєте, коли чуєте, що цитують ваші твори?

— Я не марнославний, тож реагую нормально. Хоча популярність моїх п’єс для мене є загадкою, адже я не доклав до цього жодних зусиль. Власне, пишучи п’єси, я збагнув, мабуть, найголовнішу творчу закономірність: найбільш вдалими виходять ті речі, які пишеш не для когось, а просто тому, що це тобі цікаво. Мої п’єси позбавлені будь-якої кон’юнктурності. Мабуть, я несвідомо зачепив якісь акупунктурні точки масової свідомості, хоча й робив це без жодної певної мети.

Моє писання почалося в армії. Усе, що там відбувалося, здавалося мені надзвичайно цікавим. І я звідти писав дуже гарні листи своїм друзям, а вони мені відповідали. Самі по собі листи переросли у п’єси, а приїхавши на дємбєль, я вже не міг зупинитися. До речі, я пишу, як Бог на душу покладе: з’явилася ідея — сів і записав, і рідко потім переписую. Так що в цьому сенсі я абсолютно не Флобер.

— Чому саме ваш «Гамлєт» здобув таку популярність?

— Можливо, тому що п’єса віршована, до того ж компактна. А потім — вона ж майже попсова. В основі Шекспірової драми — достославний «едіпів комплекс». Тож я максимально спростив схему, щоб стало зовсім за Фрейдом: Гамлєт хоче мати, а дядько хоче Гамлєта, і всі вони разом ненавидять батька — жорстокого й свавільного, який зробив їх усіх ідіотами. А Офелія мене там завжди дратувала: якась тургенєвська дівчина, та ще чомусь втопилася. З іншого боку, «Гамлєт» — це сатира на великоросійський шовінізм. У 80-ті роки, коли він писався, було модно усіх лякати масонами, а я, скільки живу, жодного живого масона не бачив. Тому тоді мені це здалося цікавим як вияв паннаціональної шизофренії. Пам’ятаю якусь рецензію, коли один розумник написав, ніби, почувши «Гамлєта», усі вважатимуть українців антисемітами й шовіністами. Та який же Гамлєт українець? Просто п’єсу українською мовою написано. Хоча, звичайно, «Гамлєт» не є суто політичним памфлетом.

От «Король Літр» — це монументальніший та більш заполітизований твір, у чому зараз я вбачаю його слабкість. Мова там про те, що Король Літр відрікся від престолу й наказав примусово запровадити демократію, а сам збирає порожні пляшки на пляжі і їх здає. Там є багато пророцтв, що справдились, і це мені зараз не дуже подобається, оскільки, певним чином, перетворює п’єсу на сатиру «на злобу дня».

А вже в «Павліку Морозові» мені вдалося будь-якої «злободенності» позбутися, й цю річ можна вважати чим завгодно, бо там є все: і народні казки, і давньогрецькі міфи, й Павлік Морозов із Миколою Островським, і фашисти. Це у мене монументальна трагедія.

— Вам ніколи не закидали, що у ваших п’єсах надто багато матюків?

— Ну, звичайно. Та річ у тім, що п’єса — це такий жанр, де авторської мови майже немає, а персонажі спілкуються між собою тією мовою, яку знають. Я ж не винний, що нам такий народ попався, що дуже багато матюкається. Адже зараз матом говорять усі. Якби я писав про баришень зі Смольного інституту, які цієї мови просто не знають, вони б і говорили інакше.

— Як у вашій душі поєднуються серйозний художник і драматург, що працює у «низовому» жанрі?

— Для мене це абсолютно різні речі. Я б із легкістю міг переносити приколи зі своїх п’єс на полотна. Проте я не люблю концептуалізму, соц-арту, епатажу. З цього погляду багато чого в сучасному мистецтві здається мені нецікавим. Наприклад, у шикарному Чиказькому музеї сучасного мистецтва на столику виставлено колбочки із сечею й під цим написано щось офігенно трансцендентне. Мою душу від такого «мистецтва» відвертає. Я міг би робити такі проекти тоннами, й усі б реготали, але мені це нецікаво.

Живопис — це камерна штука, інтимне спілкування із площиною, фарбами. Натомість драматургія — це мистецтво публічне, тісно пов’язане із середовищем. До речі, тепер усе це під загрозою. Адже мої п’єси — це витвір «алкогольної культури». А тепер п’янки стають дедалі нуднішими — розмови лише про справи, й відповідно — про гроші. Загалом, пити стало некоректним заняттям: нині модно робити вигляд, що ти страшенно зайнятий, що ти працюєш. Ну, добре, кажу я, от ти працюєш, а де ж твої мільйони, де виставки у Метрополітен-музеї, чи, може, в тебе стало хоч на одну проблему менше, — заради чого ти не можеш випити портвейну? І це сумна тенденція — алкогольна культура вмирає.