Леся ДОВГА: «Ми й досі не зрозуміли, що вчитися — це, перш за все, думати»

Взяти хоча б таку нову і досить модну дисципліну як культурологія. Адже декілька років тому здавалось, що ця галузь знання у нас швидко і буйно розквітне, що тепер, без усякого зовнішнього тиску і приниження, заборон і репресій, обмовляння і перекривлення українська культурологія стане повноцінною і надзвичайно цікавою «наукою про дух». Що з’явиться нарешті молоде покоління тих, хто зможе, так би мовити, «витягувати зі скринь» усі наші скарби, тим більше, що кафедр, де в чималому обсязі читається культурологія, за останні роки відкрилось чи не у кожному нестоличному вузі, і вступні конкурси на ці спеціальності — стабільно високі. Але деякі дуже тривожні тенденції, про які я розмовляла з культурологом, мистецтвознавцем, істориком Лесею Довгою після того, як прочитала її блискучу статтю в «Українському гуманітарному огляді» (№3), змушують зробити зовсім інші (і зовсім невтішні) висновки.

— Пані Лесю, у вашій статті про два підручника з історії культури, які вийшли нещодавно, ви спробували виявити і проаналізувати «звички недумання», як ви їх влучно називаєте. Таке іронічне ставлення до текстів цих підручників — це для вас основний принцип боротьби з явищем стереотипу та штампу в навчальному процесі?

— Якби я думала, що на такі підручники достатньо реагувати дошкульним сміхом, то я б писала не велику статтю в «УГО», а короткий шарж у «Літературну Україну» або й взагалі не витрачала на це часу. На мою думку тут далеко не до сміху, адже ці «звички недумання», закладені у підручник, тиражуються в тисячах голів, продукуючи людей, котрі спираються як на істину в останній інстанції на помилки, огріхи, а то й нісенітниці. Крім того, у цих підручниках під маскою «найсучасніших методологічних підходів» і «вперше в Україні» приховуються погано засвоєні уроки наукового комунізму або монстроподібний конгломерат з концепцій, задекларованих іще романтиками, позитивістами і радянськими «марксистами». Я не проти права кожного вченого відстоювати власні концепції, незалежно від того, чи вони комусь подобаються чи ні. Я проти того, щоб у молоді голови вкладався цей «антикваріат» під маркуванням «свіжого продукту». І ще одна деталь насторожує — надто вже декларативний і назойливий «ультрапатріотизм» посібників, в яких і недостатнє знання фактологічного матеріалу, і невідповідне методологічне підґрунтя приховуються за «плачами» і «причитаннями» з приводу того, якими правильними і величними ми (український народ) «споконвіку були» і якими жорстокими, несправедливими, а подекуди і просто відсталими, були наші сусіди, котрі нас постійно кривдили, зраджували і поневолювали. Все це слугує профанації української культури, яка виглядає не лише спотвореною, але й абсолютно нецікавою. У молоді складається враження, що в українській історії і культурі немає нічого, до чого варто звертатись. Таким чином зінтерпретованої і написаної історії культури, напевне, краще не викладати зовсім.

— Але за радянських часів ми звикли, що підручники є чимось формальним, про що звітують, але справжні знання шукають і отримують із зовсім інших джерел. Тобто існувала практика подвійного стандарту вузівського інтелектуального життя, коли читали й говорили «з кафедри» одне, а цікавились, обговорювали, полемізували з зовсім іншими творами.

— Спершу дозвольте не погодитися з останньою частиною вашого припущення. Я не знаю, де й коли в офіційній науці радянської пори було прийнято мати власні думки та ще й полемізувати. Принаймні мені ані у вузі, ані в подальшій праці науковця з такою практикою зустрічатися не доводилось. Та й зараз із полемізуванням у гуманітаріїв іще далеко не все гаразд. Якщо ж ідеться про подвійний стандарт, то він насправді є, але в іншому. У нас чомусь звикли, що займатись кібернетикою чи ядерною фізикою можуть лише фахівці, а якщо відповідної освіти не маєш — займайся культурою. Дуже милозвучно, престижно, модно, і не вимагає спеціальних знань та навичок. До речі, ще за радянських часів це широко практикувалось в галузі мистецтвознавства, яке тоді перетворилось з копіткої наукової праці у навколонауковий «елітний клуб для білих людей». Нині ж в Україні культурологія, як вузівський предмет, навіть не претендує на те, щоб стати наукою. У масі вузів її викладають всі, кому не вистачає навантаження з основного фаху. Викладачеві вузу, особливо не столичного, абсолютно ніколи, а здебільшого й ніде, займатись методичною літературою, відшуковувати нові статті, монографії чи дослідження. Викладач, котрий повинен сьогодні підготуватись, щоб вже завтра читати історію культури, бере посібник, освячений авторитетом столичних вузів і докторських ступенів, й використовує його. В нього немає жодного критерію для критичної оцінки підручника, в якому все на перший погляд виглядає цілком пристойно.

Підручники з історії культури написані дуже формально саме в розділі історії культури України. Праць з окремих проблем історії культури дуже мало або й зовсім немає до цього дня. Наприклад, «білих плям» навіть у близькому до нас і «задокументованому» 18 столітті — більше, ніж заповнених, уже не кажучи про «неписьменне» раннє середньовіччя. Куди не ткни — лише певні персоналії, про котрих ми також знаємо дуже мало. Навіть Григорій Сковорода, про якого написано сотні статей та монографій, залишається для нас фігурою закритою, бо завжди розглядався окремо від часового контексту. Ми дуже мало знаємо про підстави його світобачення, про те, хто його формував і що його оточувало, як мислили люди, з якими він спілкувався і в яких тривалий час проживав, уже не кажучи про постійні спроби звести його елітарне філософствування до вигаданого радянською добою народолюбства.

Втім, узагальнюючі праці пишуться з завидною жвавістю. В кращому випадку ці узагальнення опираються на три джерела: це найчастіше Грушевський, Маланюк і Куліш. Знову ж таки — справа не в якості лектури, а в тому, що вона застаріла принаймні на 100 років. Нові джерела, методологія, погляди, стилі викладу — цього ніби й не існує. Основою ж залишається позитивізм і народництво, плюс «Історія УРСР» в 10-ти томах. Поза сумнівами, в тому багатотомнику були розділи, написані фахівцями високого рангу. Але, як не дивно, саме ці розділи сучасним культурописанням виявились незадіяними. В радянський час було два принципи написання біографій видатних людей. Я б назвала це — тип біографії Шевченка і тип біографії Леніна. Перший, хоч і геній, проте сирота, наймолодший в сім’ї, упосліджений, неосвічений, усім завдячує своїм чужоземним благодійникам і без них просто не став би собою. Другий — походить з ненайбагатшої, але заможної сім’ї, з народження відмінник, в усьому перший і найкращий, отримує блискучу освіту, самовпевнений і безкомпромісний — словом, природжений лідер. Нам довго вбивали в голову, що для українця предмет особливої гордості — бути сиротою і кріпаком, а не вільною людиною, котра повстає проти рабства; просити «старшого брата» про подачку, а не впевнено брати належне. Ці два типи біографій стосуються і способів написання історій культури. Історію української культури і досі пишуть за принципом першого типу. Але гнаних і убогих можна жаліти, їм можна співчувати, тільки їх важко поважати, а тим більше любити і пишатися ними, хоч це, можливо, і відповідало б християнським заповідям. Ця ж тенденція прослідковується і в безконечних пасажах про те, як українці завжди були попереду всіх, і якими убогими були найближчі сусіди, зокрема росіяни. Тут мова не про те, щоб заперечувати окремі очевидні факти, наприклад, щодо більшої європейськості України XVII ст. у порівнянні з допетровською Росією. Справа у погано приховуваному комплексі мегаломанії, яким намагаються затушувати імпліцитне почуття меншовартісності. Адже сильному, самовпевненому і честолюбивому не потрібно нікого принижувати для того, аби в очах спільноти виглядати сильним. Але це вже тип «біографії Леніна». Проте до написання біографії української культури в такому ракурсі автори відомих нам вузівських посібників з історії культури здебільшого ні морально, ні фахово не доросли.

На жаль, сьогодні неможливо зупинити ходіння таких підручників, і ніяка критична рецензія цього не зробить. Взагалі, неможливо щось вирішувати заборонами, але створення відповідної реакції, якогось інтелектуального поля, де існує критика таких підручників — от що зараз добре було б робити. Щоб змусити потенційних авторів нових підручників добре подумати перед тим, як починати писати. Я не хочу сказати, що назагал все написано погано. Наприклад, з книгою Мирослава Поповича можна дискутувати — концепція, персоналії, погляди, але чого не можна забрати, то це того, що «Нариси української культури» написані фахово, людиною, котра дуже добре знає те, про що пише. Але ця корисна для викладачів книга є надто складною, а крім того — надто великою за обсягом для пересічного студента. Є гарні посібники з історії світової культури, написані авторським колективом за редакцією Лариси Тимофіївни Левчук, але вони теж розраховані на гуманітаріїв, до того ж і там не всі розділи написані рівноцінно, зокрема, в посібнику, присвяченому західноєвропейській культурі, зовсім випущена з уваги епоха бароко. У будь-якому разі цього надто мало, щоб протистояти валові посібників такого типу, як про них ідеться в моїй рецензії.

— А якщо звернутись до таких «вузьких» тем, як історія українського образотворчого або українського театрального мистецтва?

— Мені важко судити про театрознавство, а от зі станом мистецтвознавства я трохи знайома. Власне, нині я б не ризикнула ствердити, що воно у нас насправді існує. І справа не тільки в тому, що публікується мало досліджень, що існує всього один часопис, який виходить не надто регулярно, що 80% монографічних публікацій — це не нові дослідження, а витягнуті з шухляди, що про новітні методології зайве говорити тощо. Ще більше тривожить відсутність між авторами публікацій нових, або точніше, молодих імен. А це якраз і свідчить про серйозну кризу в галузі, про те, що не створено жодної наукової школи, а наші «метри» не завдали собі клопоту виховати учнів. Я вже не кажу про те, що в Україні немає жодного серйозного мистецтвознавця-візантолога, а це, щонайменше, дивно для країни, культура якої значною мірою замішана на візантійській традиції. Це ж стосується польського, литовського, болгарського, та, мабуть, загалом зарубіжного мистецтва, що особливо боляче, коли мова йде про ті культури, які прямо чи опосередковано впливали на нашу культурну традицію, або й черпали з неї щось для себе. Не краще виглядає ситуація і з художньою критикою, яка чомусь орієнтована не на тверезий ґрунтовний аналіз мистецьких процесів, а на відстоювання інтересів окремих угруповань художників, зведення рахунків між так званими «тусовками» або задоволення досить убогих смаків окремих меценатів. Справді незалежної критики, відкритих дискусій і самостійних мистецтвознавчих інтерпретацій навіть в обсягах, які були притаманні українському художньому життю на зламі XIX і XX ст., нині немає.

— Чи впливає на рівень наших підручників і стан культурології перекладна література, яка все ж таки з’являється в Україні?

— Якщо йдеться про історію світової культури — очевидно, впливає, але якщо ми говоримо про історію української культури — то здебільшого ні, тут ми вперто дотримуємось стереотипів «сивої давнини».

— Для вас «зупинена історія» і «звички недумання» в підручниках здаються страшнішими, ніж та бюрократизована мова, котрою вони написані?

— Бюрократизована, а точніше, «штампова» мова і «звичка недумання» — речі взаємопов’язані і мають одну генезу. Використання такої мови ґрунтується на механічному перенесенні реалій XX століття на інші епохи. З таким підходом, як і з псевдопатріотизмом, дуже складно боротись, бо коли вказуєш на подібні «ляпи» і непрофесіоналізм, тут же чуєш звинувачення в українофобстві. І на тому дискусія з наукової перетворюється навіть не в ідеологічну, а в популістську, в якій кожен нормальний науковець почуває себе не дуже комфортно.

Разом з тим, для студентів, для молоді — це ще один негативний наслідок. Бо вони відчувають, що їх, по-перше, дурять, по- друге, насильно хочуть заставити мислити категоріями минулого століття. Історія культури не може читатись узагальнено, однаково для всіх, вона повинна розглядатись з точки зору фаху, як спосіб думання людей різних епох. Тоді вона стане цікавою для правника, фізика, інженера, реставратора, бо відбиватиме поле їхнього інтересу. Без механічного запам’ятовування дат народження — смерті та імен якихось художників та письменників. «Здав — забув», з тяжким відчуттям марно втраченого часу. Я розумію, що зараз неможливо швидко підготувати потрібну кількість молодих талановитих культурологів, котрі б почали робити цю справу на належному рівні. Але це — не привід робити увесь час гірше й гірше. Можливо, дійсно — краще б припинити читання таких курсів до тих пір, поки не з’явиться можливості робити це по- справжньому добре.

— Викладаючи культурологію, чи зустрічали ви таких молодих людей, котрі дійсно зможуть це робити добре в найближчому майбутньому?

— Звичайно, молодь буде це робити настільки чесно, наскільки чесно займались нею педагоги, котрі їй викладали. Тому я певна, що відсутність школи — мистецтвознавчої чи культурологічної — провина не молодих людей, а вчителів, які не побачили між своїми учнями талановитих людей або й свідомо не дали їм дороги в науку, побоюючись конкуренції. Адже в тих галузях української гуманітаристики, де є яскраві лідери, завжди знаходиться достатня кількість розумної і відданої своїй справі молоді. Та, на жаль, більшість українських студентів, особливо в провінції, до цих пір не знає, що вчитися — це перш за все думати, а зовсім не зубрити кимось виписані істини, що на семінарах можна не погоджуватись з викладачем, що існує критика ідей, що можна і потрібно відстоювати власну думку. Тоді, коли все це, хоч в зародковому стані, з’явиться у нас і не буде переслідуватись різними способами, от тоді й можна буде говорити про більш-менш нормальний розвиток української культурології. Мене тішить, що нині процес становлення такої науки значно спрощується, оскільки, з одного боку, давно знято усі табу на розробку тих чи тих проблем, з іншого — зараз чимало студентів-старшокласників та аспірантів можуть їздити на стажування за кордон, а тим самим отримувати кращу освіту, бути в курсі насправді нових ідей і методологій, що розробляються зарубіжними колегами. Вони бачать там інше ставлення до професійних обов’язків, інші принципи спілкування між професором, викладачем та студентом і вони уже не захочуть працювати «як завжди».