Ліс над Сінкою

Схоже, все ж інколи варто читати написане на парканах. Підходячи до колишнього Центрального колгоспного ринку на Бульварно-Кудрявській (вулиці Воровського повернули її колишню назву), кияни ж наполегливо називали його Сінним, ласкаво — Сінкою, відразу очі вихоплюють великі літери на паркані. Кому адресовано, зрозуміло і, перезирнувшись, погодилися, точно — вандали. Вже понад 10 років колишня капітальна, навіть монументальна будівля з охоронною табличкою на фасаді, хоча її перед знесенням визнали малоцінною, потім — аварійною, але ось яка розбіжність — нібито ненадійну будівлю вже стільки років перманентно зносять, та все шкереберсть — не піддається Сінка. Мешканці сусідніх нових багатоповерхівок, що стирчать тут, не прикрашаючи вулицю, розповідали — спочатку зносили за допомогою груші, потім ночами намагалися підірвати, але піднімався неабиякий пил, а неподалік школа, діти, та й підземні комунікації настільки потужні й розгалужені, що можна наробити лиха, лише зачепи, ось і тормознули. Тепер ці сумно-мальовничі руїни, земля під якими продавалася-перепродавалася, стали тлом для фотографій перехожих і туристів. Споруджували будівлю понад дев’ять років, з 1948-го до 1958 року, а вмирають уламки навіть довше.

СІННИЙ РИНОК 1972 РОКУ

Сінку любили й за те, що тут стихійно утворився блошиний ринок, і закруті сходи на його території, і всі вільні куточки довкола загатили охочі знайти або продати щось оригінальне. У мене є власний спогад. Десь у 90-х купила тут у старенької наївно-настроєве блюдо у формі риби, серпанкову фіранку, що чудово збереглася, ще кілька дрібниць «із колишніх». Все це слугує й досі, такі милі дрібниці не стомлюють і не набридають. Водночас тут же, в торговельному залі, як зараз дізналася площею понад дев’ять тисяч квадратів, у мене вкрали гаманець.

БРОНЗОВОМУ БОРИСОВІ ГРИНЧЕНКУ, ЯКИЙ СТОЇТЬ НАВПРОТИ РУЇН СІННОГО РИНКУ, МАБУТЬ, ТЕЖ СОРОМНО...

Але найбільш хвилюючим був комісійний магазин «Меблі», куди забігала часто, милуючись старовинними буфетами, різьбленими шафами, й зрештою все ж придбала овальний стіл, а головне, дзеркало більш ніж триметрове з вишуканою дерев’яною короною, з кокетливо зігнутими ніжками. З того часу воно оселилося в новій квартирі, ми дружимо — віддана хазяйка його доглядає, а воно намагається її не дуже засмучувати. Сінка завжди була несподіваною.

ДВА ВЕРХНІ ФОТО — СІННА ПЛОЩА ТА СІННИЙ БАЗАР НАПРИКІНЦІ ХІХ, А НА ТРЕТЬОМУ — ПОЧАТОК ХХ СТОРІЧЧЯ, У КИЄВІ ВЖЕ КУРСУЄ ЕЛЕКТРИЧНИЙ ТРАМВАЙ

«У тебе є власні спогади про Сінку», — запитала якось корінного киянина, мого багатолітнього колегу-супутника з фотоапаратом, Сергія П’ятерикова. «Ще які, — почула відповідь. — На цьому ринку касиром працювала моя мама. Жили ми в будинку без гарячої води, і я, хлопчаком, прибігав сюди до мами на роботу, як у лазню. На ринку підземелля мені здавалося нескінченним, були всілякі складські служби, холодильні установки й, що важливо, душ. Ще мама в лабораторії, де здавали м’ясо на аналізи, дешево купувала дуже хороше м’ясо, і це добряче допомагало жити. Поруч була військова частина, і там служив тато. До нього теж бігав після уроків, і одного дня, запам’ятав на все життя, чай у солдатській кружці, яким пригостив батько, він розмішав багнетом, мабуть, під рукою не було ложки, а може, для особливого шику. Спогад так і залишився особливим. Отже, Сінку й те, що було розташовано довкола, знаю від народження цієї будівлі, хоча справжнім Сінним ринком називався інший ринок. Він розташовувався на нинішній Львівській площі, й там асортимент був свій — корм для худоби. Вже з ХIХ століття його простенькі торговельні ряди були відомі тим, що тут продавалося й купувалося сіно. Звідси й назва, яка після його знесення 1958 року, неофіційно, нібито за бажанням киян, перейшла новому тоді Центральному». Ось його руїни й фотографуємо сьогодні — обгризені, з переплетеним заіржавілим дротом, зі сплутаною арматурою — неначе ворушаться, заплутавшись у них, примари. Ось і собака Дана попереджувально зупинила гавкотом, і охоронець Микола підбіг із запитанням: «Ви куди? Туди не можна, аварійні ділянки на кожному кроці, не пущу. Що вам тут цікаво, не зрозумію, ну фотографуйте, але так, щоб із моїх очей не зникали».

СІННИЙ КРИТИЙ БАЗАР 1983 РОКУ І СЬОГОДНІ

Ось і застиг на знімках цей ліс смутку, що проріс крізь брили бетону, слово «вандали», два гектари чийогось багатства. Чим не музей просто неба, й назву немає потреби підшукувати — вона на паркані.

Ми ж зустрінемося за новим поворотом, і якщо пощастить, з веселішим сюжетом.