Львівські запорожці

Старовинні мушкети стріляли, барабани били, почесна варта мінялася на политій кров’ю Івана Підкови площі. А він, залізний, споглядав на своїх співвітчизників і здавалося, що ось-ось полине грізний його голос над головами людей, що зібралися червневого дня на місці його загибелі 428 років тому: «Я приведений на страту і не знаю за що, оскільки не відаю за собою ніякої провини, яка б заслуговувала такої кари. Знаю лише одне, що я завжди боровся проти ворогів християнського імені і завжди дбав про користь того для нашої батьківщини…» Потім, кажуть, отаман козацького війська попросив склянку доброго вина, випив, повільно смакуючи кожен ковток, заспокоїв людей, що гомоніли на ціле місто, признався, що смерті не боїться і… поклав свою голову на плаху.

— Не могли ми не вшанувати пам’яті такої людини, — говорить Василь Качмар, що носить козацьке ймення Півторакожуха (хоча мені здається, що з його кожуха можна зробити й два, дивлячись з кого мірку брати, — справжній козак!). — Підкова для кожного з нас — символ незламності і вірного служіння своєму народові. Учасник багатьох військових експедицій, прозваний так за свою дужість — він міг легко ламати підкови, і навіть деякий час стояв на чолі Січі. Авторитет мав колосальний, виділявся ясним розумом та незламним духом. Молдавани навіть присилали на Січ депутацію з проханням до нього — прибути до Ясс і посісти престол.

Василь Качмар, відомий у Львові як художник-коваль, а ще — почесний отаман товариства «Кіш», говорив емоційно і це надавало йому ще більшої атракційності. Хоча — куди ще більше!? Двометровий велетень, що заблукав у віках. Шаровари, вишита сорочка, чоботи. А в руках величезний мушкет, який мені не втримати, а у нього — зброя, наче продовження руки. Здається, щойно з коня зліз, однак завжди до бою готовий. І такими самими — готовими до бою та самопожертви є ще з тридцять його товаришів, які з шаблями на боці походжали площею, привертаючи увагу малечі та численних туристів. Гості міста просили дозволу з козаками сфотографуватися, на що вони радо відгукувалися, проте робили, позуючи, суворі обличчя.

Так товариство «Кіш» — панахидою, почесною вартою, зміна якої супроводжувалася барабанним боєм та пострілами з мушкетів, вирішило вшанувати пам’ять Івана Підкови і, щиро кажучи, ще раз нагадати про себе. Про дивних на сьогоднішній день чоловіків, які п’ятнадцять років тому вирішили побудувати не будь-що, а козацьку чайку. І не будь-де, а у Львові, звідки, як всім відомо, до справжньої води ой як далеченько! Качмар два роки проектував корабель. Допомагала дитяча зацікавленість моделюванням, а ще здоровий глузд та терпіння — оглянути мусив стільки архівних матеріалів, що вистачило б для написання дисертації.

— Хоча, чесно кажучи, — признавався, — знайти щось путнє в архівних матеріалах, саме в сенсі побудови чайок, не вдавалося. Лише певні описи, — як виглядала чайка, як рухалася… Але як відтворити її у всіх можливих міцнотах та технічних якостях довідатися було направду ніде! І тому у декого з нас навіть легка паніка була — ніхто ж у Львові зроду-віку кораблів не будував і досвіду такого не мав. Тому, якщо замислитися, все було спочатку подібним на казку — звести потрібно було майже десятитонну споруду, причому побудовану так, що можна при необхідності і волоком перетягнути її до води. (За старих часів це робилося силами 200 козаків, а нам довелося якось, звичайно застосувавши певні пристрої, і тридцятьма козаками обійтися.) Тобто це мав бути корабель, що живе за принципом ріка-море, долає пороги, які через неуважність та невміння керувати чайкою, могли й у тріски її розбити. Колись додавав складності ще й такий нюанс, — увійти у велику воду треба було під турецьким вогнем. А козаки будували саме такі кораблі, і в Туреччину ходили, яка після того походу, треба визнати, кров’ю спливала. І ясир брали, і людьми торгували — такі часи були і такі закони…

Що ми знаємо зрештою про козаків? Усі посилаються на одне джерело — Яворницького. А він, до речі, чимало взяв у французького мандрівника та історика Гійома Боплана. В свою чергу, той, на моє переконання, не все правильно про козаків зрозумів — вони вийшли у нього якимись гарними, пухнастими та… п’яненькими. Здається мені, що козаки його трошки підпоїли, коли він перебував на Січі, і тому все здалося йому дещо рожевим. Краще ж козацьку сутність зрозуміли турки, що звали козаків «урус шайтан», бо це були насправді добрі вояки!

…І все ж таки незрозуміло мені було, для чого будувати сьогодні чайку, причому у Львові, де немає ні ріки, ні моря, а потім вирушати у походи, що вимагають надзусиль і чималих витрат?

На таке моє дещо дивне запитання товариство «Кіш» майже одностайно обурилося. — Як не розуміти, що чулися люди в силі і випробувати себе хотіли?! І ще довести, що сьогоднішні чоловіки не слабші за козаків часів Січі. А якщо у чомусь і не дотягують, то саме в реалізації таких задумів міцніють душі. На Львівщині товариство «Кіш» знайшло чимало своїх прихильників. В ті роки, коли приватний бізнес лише зароджувався, на рахунок «Коша» перераховували кошти маленькі кооперативи, допомагала Львівська міська рада і особисто Василь Шпіцер та В’ячеслав Чорновіл. Вони швидко осягнули, що в тому задумі є глибинна ідея, варта серйозної уваги.

За 15 років існування товариства через його «горнило» перейшло більше 350 людей. Хтось із них брав участь у походах, хтось лише ремонтував чайку, а хтось і сьогодні сидить у Гданську, пильнуючи та ремонтуючи судно, яке за певних умов знову б вирушило у похід. Сьогоднішній голова товариства на заробітках у Німеччині. Як і ще кілька людей, що прагнуть не лише заробити для родини, а ще й привести у бойову готовність судно.

Цікаво, що сьогодні на Львівщині ще одна чайка будується. В Раківцях нащадки козаків зводять ще один човен.

— Як ви ставитеся до цього? — запитала я у Василя Кочмара.

— Абсолютно спокійно. Базікання інфантильних людей мене не цікавлять. Ми маємо потужну військову історію і маємо бути гідними її. І так надто часто звучать розмови про те, що Україна — держава, в родинах якої чуємо голос жінки-берегині, а чоловічий голос — заслабкий. А має бути паритет. Я за це — обома руками, як і за те, щоб якомога більше чайок брало б на свiй борт українських козаків.