Максим КУРОЧКІН: «Коли я буду цілком чим-небу дь задоволений, тут же мені настане кінець»

Киянин Максим Курочкін зараз живе в Москві. Він драматург. Причому досить відомий. Причому настільки, що Олег Євгенійович Меньшиков, що захопився останнім часом режисурою, замовив не кому-небудь, а саме Максиму п’єсу, прем’єру якої під назвою «Кухня» в кінці листопада в Жовтневому палаці при повному аншлазі й побачили кияни.

Іноді створюється враження, що драматургія, як така, сучасним режисерам давно вже не потрібна. Щонайбільше вони використовують її як сировину. У поважної публіки з роками виробився деякий стереотипний образ драматурга — людини підневільної і настільки ж залежної від режисерських дурощів, як і актори. Але останні можуть несподівано намотати на сцені вдале сальто- мортале і отримати як моральну сатисфакцію шквал аплодисментів. Драматургу ж у в результаті дістається хіба що пара-друга оплесків, причому виключно від тих, хто прочитав у своєму житті хоч би одну п’єсу.

Важко сказати, скільки людей знаходилося б у залі, якби в афіші замість прізвища Меньшиков було тільки прізвище Курочкін, але це саме той випадок, коли драматург і режисер, а простіше кажучи — автор і виконавець, знайшли один одного.

У свої 30 років Максим багато встиг: отримав дві гуманітарних вищих освіти (істфак Київського університету і Московський літінститут), брав участь в археологічних розкопках, викладав на Кубі історію, працював у комерційному банку.

Як людина інтелігентна, він не любить розповсюджуватися про те, яких висот і в які строки досяг. Воліє, щоб про це говорили інші. Зараз він пише в рік по п’єсі, які не тільки цікаво дивитися, але й читати, оскільки очевидний літературний талант навіть драматургією не вбити. У 1999 році драматичній трилогії Максима Курочкіна «Стальова воля» було присуджено приз Антибукеровського комітету «За пошуки нових шляхів у драматургії».

— Максиме, всі твої п’єси ніби то про одне і те ж, але в той же час — про різне. Ти зазделегідь знаєш, що буде в наступній?

— Намагаєшся мов би знайти в собі щось таке, від чого не можеш звільнитися. Причому не завжди це розуміння з’являється відразу. А взагалі такі питання — просто «іспанський чобіток»! Є речі, які дуже важко пояснити, використовуючи розхожі формулювання.

— Як тобі, киянину, живеться в Москві?

— Так, загалом, непогано. Там зараз активно формується ринок, і моя професія поступово стає потрібною. Навіть здається іноді, що роки, які пішли на некорисне, витрачені не марно. Хоч життя в Москві, безумовно, занадто інтенсивне, і це дуже висмоктує. До того ж арендована квартира — не найприємніша річ на світі, і, коли все навколо чуже, відновлюватися дуже важко.

— Як тобі вдалося пробитися в такий непростий час і в такому багатолюдному місці, як Москва?

— Що означає «пробитися»?..

— Ти молодий, ти не москвич, приїхав несподівано, і не в 20 років, а ось як піднявся.

— Це якесь не те слово — «піднявся». По- моєму, цілком безперспективне заняття — думати, як же трапилося те, що трапилося. А ще більш безглузде — говорити про це. Те, що про мене зараз знають у Москві, — просто ланцюжок нескінчених випадковостей.

— Сьогодні, як це не сумно для тебе звучить, ти розкручений автор. Комерційні пропозиції поступають?

— Вже почали поступати. Але зараз ні в якому разі не можна переходити на якісь серіали і вигідні у фінансовому відношенні проекти.

— На це ти ніколи не підеш!?

— Ну, зарікатися я не буду. Я кажу, що цього не можна робити, тому що це дуже небезпечне і шкідливе заняття. А стану або не стану, хто знає…

— В Москві у молодого драматурга, безсумнівно, більше можливостей, ніж у Києві. Часом здається, що сучасна українська драматургія — в повному тупику.

— В Москві також немало цікавих драматургів, яких численні театри довго й успішно ігнорують. Щоб якось один одного підтримати, вони об’єднуються у різноманітні профспілки, товариства, асоціації. І у Києві, як бачимо, починає відбуватися щось подібне. Люди живуть розумні, п’єси пишуть цікаві. Причому, хтось ці п’єси читає, а деякі навіть намагаються їх ставити. Правда, рідко. Ситуація цілком неправильна. По-перше, ставитися повинне все, що київські драматурги напишуть, по-друге, щось із цього повинні ставити не абияк, а добре, і, по-третє, платити за це повинні пристойні гроші.

— А ти довірив би кому-небудь у Києві постановку своєї п’єси?

— Вже довірив. Київський режисер Дмитро Богомазов отримав президентський грант на постановку моєї п’єси «Стальова воля» в Молодому театрі. І я не чекаю від цієї події якоїсь надлюдської радості: мовляв, яке щастя, мене поставили у рідному Києві. Але і дуже сподіваюся, що режисер зможе піднести мене краще, ніж я того заслуговую.

— А чого ти заслуговуєш?

— Думаю, що нічого поганого. Адже завжди існує ілюзія, що отримаєш більше, ніж того заслуговуєш.

— Ти завжди відвідуєш репетиції своїх п’єс?

— Коли як. На репетиціях «Кухні» бував часто.

— Ти задоволений постановкою Меньшикова?

— Задоволений.

— Повністю?

— Коли я буду повністю чим-небудь задоволений, тут же мені кінець і настане.

— А тебе не бентежить, що «Кухня» — це антреприза?

— А що, слово антреприза несе в собі якийсь негативний відтінок? Просто нам не щастило останнім часом: ми бачили багато бідних антреприз, що ставлять своєю метою лише натрусити побільше «бабок» із довірливого народу, який йде, оскільки бачить гучні прізвища на афішах. У мене все-таки не зовсім той випадок. І мотиви людей, що поставили «Кухню», мені дуже симпатичні і, як кажуть, «шляхетні».

— Як виник задум «Кухні»?

— Олег запропонував мені написати п’єсу, я і написав. Це в чистому вигляді заказна п’єса. Хоч я люблю її більше, ніж багато- які свої незаказні.

— А що саме замовив Меньшиков? Кількість дійових осіб, час, місце дії?

— Абсолютно все. І, треба сказати, важко над усім цим працювалося.

— Переважно ти пишеш п’єсу рік. «Кухня» не стала винятком?

— Взагалі-то, за цей рік було створено дві п’єси. Першу краще нікому не показувати, а другу — «Кухню» — є сенс все-таки кому-небудь показати. Правда, її ще треба злегка помити, причесати, наманікюрити, зробити хімзавивку… Прибрати деяку надмірність.

— Ти задоволений реакцією глядачів?

— Цілком. Адже від публіки багато чого вимагати не можна. Їй і так, бідній, довелося постраждати — витягнути себе з теплих крісел, відірвати від телевізорів, їжі і відправитися Бог знає куди і незрозуміло навіщо…

— Те, що відбувається в залі під час репетиції, і те, що твориться у тебе в голові, коли ти працюєш, дуже відрізняється?

— Це зовсім різні речі. Адже режисура тотожна перекладу на іншу мову. Тут необхідні інші способи, щоб донести думку, виражену на папері за допомогою знаків, зуміти переплавити її в якусь особливу послідовність символів, мізансцен… І радісно, коли це вдається.

— Отже, літературний варіант і сценічний, м’яко кажучи, не одне і те ж?

— Звичайно. Літературний, як правило, більший, об’ємніший, хоч би за рахунок авторських ремарок. Ну, як ти зіграєш ремарку? Нею можна лише керуватися. Або ігнорувати.

— Тексти твоїх п’єс дуже концентровані, в них багато жирних авторських мазків, які не завжди, напевно, вгадуються в сценічній постановці.

— Тому я і маю намір випустити збірники моїх п’єс для читання.

— Ти пишеш не тільки російською, але й українською. Відсутність мовного середовища в Москві не заважає?

— Коли я працював над п’єсою «Стальова воля», з її україно-польською тематикою і системою образів, то намагався максимально зануритися в цей світ всіма доступними для себе способами.

— Наприклад, носив вишиті українські сорочки. Невже тобі так необхідно все через себе пропускати, влазити в шкуру персонажа?

— Припускаю, що можна написати п’єсу про життя ескімосів, попиваючи холодне пиво під тропічними пальмами. Але я повинен «сидіти» в матеріалі. Хоч безмежно вірю в людську фантазію. Більш того, людина, що пережила те, про що хоче написати, не завжди зможе зробити це добре. І навпаки, той, хто володіє хорошою уявою, іноді досягає висот достовірності. Хемінгуей пробув шість днів на війні, і цього цілком вистачило, щоб потім на військову тему писати все життя.

— Містичний жах, що муза тебе раптом несподівано покине, тобі знайомий?

— Знайомий.

— А що у тебе зараз в голові?

— Думаю про те, що треба доводити вже написане до розуму і починати нову п’єсу.

— Про що вона буде?

— Ну як можна сказати, про що буде нова п’єса! Я можу розказати лише про проект, у якому маю намір взяти участь. Мені запропонували зробити рімейк «Пігмаліона» Бернарда Шоу. Але як він буде реалізовуватися, яким вийде, я сам поки не знаю. І потім, будь-яка говорильня — це викид енергії. Чим більше про щось говориш, тим менше, як правило, робиш. А для мене — робити все-таки поки що важливіше…