Маленька Віра

Хтось дає гроші, хтось відвертається. Експерти радять не підтримувати такий спосіб заробітку — не кидати трудові копійки до капелюхів «бізнесменів». А побачивши, що жебракують з дитиною, — негайно повідомити міліціонерів, адже примушування «просити на хліб» у будь-якому разі — це насилля над дитиною. За оцінками, жебрак, який працює в добре продуманому образі та у «вигідному» місці, в день заробляє близько 50 гривень. Непогана сума. Підрахуйте — в місяць виходить 1500 на голому асфальті, так би мовити. І до чиєї кишені вони йдуть? Якщо говорити про жебракування дітей, то «замовниками» виступають або такі ж неблагополучні діти вулиці, тільки «авторитетніші», або самі батьки. Жебрацтво в Україні легалізоване. Адже на сьогодні відсутня будь-яка відповідальність за нього, навіть адміністративна. Як зізнався міліціонер Володимир, що патрулює Хрещатик: «Якщо такі «попрошайки» з’являються, то ми їх «за вуха» і у міськвідділ, там — будь-ласка: прізвище, ім’я, по батькові — дані в картотеку. Тих, у кого є батьки, — додому, а бездомних — в притулок, але їм там не подобається, втікають».

....На одній з вулиць Києва стоїть інвалідний візок з дівчинкою. Проходячи повз, помічаєш лише величезні дитячі очі. Здавалося б, посеред буденної, переповненої крокуючим натовпом вулиці візок мав збивати з пантелику. Та ні. Його не помічають. Доки на когось з перехожих не піднімаються темні дитячі оченята, заглянувши в які, можна побачити все її життя одним кадром. Таке враження, що вона просить не копійки, а щиріості та розуміння. Я присіла поряд і дала дівчинці цукерок, запитала, як її справи і чи їла сьогодні щось. В цю ж секунду вона відклала цукерки і просто-таки прикипіла до мене своїм поглядом. Звідкілясь з’явилась тітка з пропозицією купити хот-дог, дитина механічно кивнула, але від мене погляд не відвела. Потім ще півгодини нашої розмови вона просиділа з ним у руках, навіть не надкусивши. Її звуть Віра. Пам’ятаєте, така мала б жити в кожному з нас — поруч з надією та любов’ю? У Віри немає ніг. Коли нещастя трапилося, їй було менше року. Вона мирно спала в ліжечку, сестричка гралася сірниками. Чирк- чирк. Спалах. І пожежа, яка забрала здоров’я і безтурботне сьогодення.

Віра жебракує на одній з центральних вулиць Києва. Вона з Молдови, в Україні нелегально, російською мовою володіє «не дуже», коли я запитала про українську, вона засміялась і захитала головою — «ні». Віра виглядає маленькою дівчинкою років 13, хоча їй вже цілих 19. Розказала, що в Україні з батьками, з усієї сім’ї працює єдина. Робочий день з 8-ї ранку до 23-ї вечора. Я запитала, чи вона тут лише влітку, а вона мені з підприємницьким виразом обличчя: «Побачимо». Було помітно, що Віра ковтає кожне моє слово. «Знаєш, для того, щоб я тут стояла, мої батьки платять «начальнику вулиці» 200 гривень в місяць, тут же не можна стояти і просити»...

У Молдові дівчинка закінчила вісім класів — на сьогодні це вся її освіта. Запитую, що робитиме, коли підросте, в Віра, ніби це зрозуміло і Омельку з конопель: «Вийду заміж, звичайно». Ми поговорили, я підвожуся, кажу: «Бувай». А вона мені вслід: «Коли побачимось, ти ж пам’ятаєш, я тут до 23 — приходь після роботи». Мене ніби перевернуло з ніг на голову. Одним другом стало більше? Я присіла біля неї знову і пообіцяла прийти. Наступна зустріч розпочалася словами Віри: «Я тобі збрехала»... Коли? Як? Здавалося, дитина все казала щиро. Але, напевно, щирість і страх — поняття суміжні... Віра каже, що побоялася одразу розказувати свою історію. І не дивно, звичайна захисна реакція. «Ці люди — друзі моїх батьків, це з ними я тут, вони також нелегали. Ці — циган і молдаванка — забрали в мене паспорт. Не дають ні дзвонити в Молдову, ні писати. А я хочу додому. Не хочу я тут стояти. Допоможеш? Тільки треба так: забрати в них паспорт, потім — до мами, і щоб вона мене сховала місяців на два- три, а то ж приїдуть, побачать, і мене знову заберуть. Вони думають їхати зі мною в Польщу. Хочеш дізнатися, скільки я тут заробляю? В день десь 200 — 300 гривень...»

Ми говорили, а натовп підтюпцем і далі біг вирішувати свої проблеми. Токвіль говорив, що байдужість — найгірша хвороба душі. Хтось дає гроші, хтось відвертається...Перші вірять, що рятують свою душу, і не думають, кому в кишеню йдуть їхні гроші. Другі тішать себе, що не підтримують «жебрацький бізнес», і цим вносять свою частку в розвиток вітчизняної економіки. А хто задумається про конкретне живе створіння з величезними очима, яке благає про допомогу.

З’являлися відчуття, що на європейській вулиці Києва і далі стоятиме інвалідний візок дівчинки з символічним іменем Віра. І що так буде: вона тихо мріятиме про власне весілля, а натовп перехожих мабуть плекатиме надію, що ми крокуємо в Європу...

КОМЕНТАРІ

Володимир ПОЛІЩУК , Центр громадських зв’язків Головного управління МВС України в місті Києві:

— До нашого приймальника-розподільника постійно доставляють безпритульних. За 7 місяців поточного року — 1 413 осіб. Серед них — 300 жінок (більшість — без постійного місця проживання, є такі, що жебракують періодично). Щодо них ми вживаємо соціальні, правові заходи — ось, наприклад, 103 особи направили до Київського центру соціальної адаптації, 10 осіб — в Будинок соціального піклування та Центр адаптації для жінок. На сьогодні жебраки стають об’єктами скоєння злочинів, часто самі скоюють суспільно-небезпечні діяння. Викликає занепокоєння стан їхнього здоров’я — інфекційні захворювання, туберкульоз, сифіліс. Ви розумієте, таким людям необхідне повне медичне обстеження. Власне, бродяжництво регулюється Законом України «Про міліцію». Таких людей ми маємо право затримати на 30 діб, з санкції прокурора. Тобто знаходимо бродягу — повідомляємо адресно- довідкове бюро, далі — прокурора, а він вже, як дозволить. Але наша реальність часто не накладається на існуючу теорію, є безліч життєвих ситуацій, але в кожному випадку наші служби з цим розбираються. Ваша дівчинка — не бродяга, вона — жебрачка. Ніяких заходів впливу по цьому факту ми щодо неї застосувати не можемо. Щодо «начальника вулиці». Якщо є відомості, що гроші платять саме працівникам органів внутрішніх справ, — то є Управління внутрішньої безпеки Головного управління боротьби зі злочинністю МВС України. Саме вони розслідують злочини, скоєні міліціонерами. За ці півроку було порушено 26 таких справ.

Станіслав МЕДІН , колегія адвокатів Києва:

— Люди, які змушують Віру жебракувати, скоюють злочин. І за це вони мусять понести відповідальність. Але для початку все це треба довести. За її словами, вона жебракує три роки, отже, вони втягнули її в злочинну діяльність, коли вона була неповнолітньою, — це необхідно врахувати. Зараз їй 19, але якщо Віра жебракує не по своїй волі, це класифікується як використання безпорадного стану. Цікаво, адже цими жебраками повинні займатися органи МВС, чи вживають вони якихось заходів щодо цієї дівчинки? Перше, що треба вияснити, це — статус цих людей-зловмисників (законно чи незаконно вони перебувають на території України — якщо ні, то їх буде депортовано на батьківщину), далі необхідно звернутись в органи міліції, у них є слідчий відділ, оперативні працівники. Вони можуть перевірити, проконтролювати, завести кримінальну справу, якщо є підстави. І якщо буде правдою все, що вона сказала (знаєте, наговорити можна багато), тоді експлуататорів реально буде притягнуто до відповідальності. А може, вона сама вибрала собі такий шлях, і ніякої експлуатації тут немає, а це лише її історія, її легенда? Одразу якийсь рецепт дати важко. Хоча кожен громадянин, який має якісь відомості про злочинну діяльність на території нашої держави, а ще, окрім відомостей, має глибокі громадянські переконання, може звернутися в правоохоронні органи України. Сьогодні експлуатація інвалідів, немічних людей у нас, на жаль, поширена, але вона заборонена законом і за неї треба нести відповідальність. В якій мірі, на яких підставах, по якій статті — після детального вивчення ситуації.