Місія сучасного університету

Науковці неодноразово зверталися до теми місії університетів, переосмислюючи їхню роль та завдання. І це зрозуміло, адже кожна епоха змінює соціальний, політичний, економічний контекст, що, відповідно, накладає відбиток і на самі установи. За останні десятиліття діджиталізація, глобалізація та багато інших чинників, на перший погляд,   зумовили доступність знання для всіх. Якою ж нині має бути місія університету? І як зробити так, щоб українські заклади вищої освіти могли бути конкурентоспроможними в Європі та світі? Про це «День» поговорив із Вахтанґом КЕБУЛАДЗЕ — філософом, есеїстом, професором Київського національного університету імені Т.Шевченка та Національного університету «Києво-Могилянська академія».

«СПРАВЖНІЙ УНІВЕРСИТЕТ — ЦЕ АВТОРИТЕТНЕ СЕРЕДОВИЩЕ НАУКОВЦІВ»

— Раніше здобути освіту було складним завданням, а знання було доступне лише для певного суспільного прошарку. Нині ж маємо, як на мене, «ілюзорну легкість знання», бо, здається, все можна знайти в інтернеті. Як це впливає на місію університету та його сприйняття загалом?

— Вільний інформаційний простір — це, з одного боку, перевага, а з другого — величезна загроза маніпуляцій та імітацій того, що є знанням. Ясно, що в давні часи знання, наука були недоступними для широкого кола людей, зокрема й через відсутність технічних засобів. Утім, у переважної більшості людей не виникало сумнівів, що університети є осердями знання, і вони мали беззаперечний авторитет.

Натомість у сьогоднішньому світі направду з’являється ілюзія того, що є інтернет, тож навіщо нам освітні заклади, наукові інституції, що будь-яке знання ми можемо дістати там. Проте постає питання, а звідкіля це знання там з’являється. Крім того, важливим є також момент оцінки й критеріїв того, що є направду науковим знанням, а що є імітацією. Тому справжні університети й дослідницькі інституції в сучасному світі відіграють роль експертних середовищ, які можуть встановити ці критерії (не навічно, можливо, в чомусь помилкові, але вони мають бути, бо це точно краще, ніж відсутність будь-яких критеріїв).

Є ще один момент. Я тривалий час займався і займаюся дотепер творчістю австро-американського філософа та соціолога Альфреда Шюца. Одна з його постійних, дуже важливих тем — це соціальний запас знання, який аж ніяк не обмежується лише академічним. Він каже, і з цим я абсолютно погоджуюся, що до експертного знання обов’язково належить знання про експертів. Що це означає?

Передусім будь-який професіоналізм починається з усвідомлення рівня власної некомпетентності, адже не можна знати все навіть у світі, де є Вікіпедія та відкриті інформаційні ресурси. Бо що більше ти заглиблюєшся в якусь наукову дисципліну, то більше розумієш, що багато чого лишається поза сферою твоєї уваги. Втім, у сучасній науці, а надто в гуманітаристиці, найцікавіше відбувається на перетині різних дисциплін — філософії, історії, соціології, психології, літературознавства, політичних студій тощо. Тому вкрай важливим стає знання про те, де ти можеш швидко отримати експертну оцінку твоїх колег. Наприклад, для якихось своїх філософських міркувань, висновків, оцінок і дескрипцій соціальної ситуації мені часто-густо конче потрібні соціологічні дослідження. І я, як експерт у своїй сфері, маю ще знати про експертів, які можуть мені швидко надати якісну соціологічну інформацію, а не оперувати якимись вигадками, які присутні в інтернеті.

Тож справжній університет — це насамперед авторитетне середовище науковців, яке здійснює наукові дослідження та в постійному спілкуванні встановлює критерії науковості, а також залучає до наукових досліджень молоде покоління, з чого органічно виростають освітні завдання.

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЧИ АМЕРИКАНСЬКА МОДЕЛЬ УНІВЕРСИТЕТІВ?

— Розрізняють кілька концепцій та моделей університетів. Яка, на вашу думку, є найефективнішою для України? Або як має корелювати модель університету й ті завдання, які вона перед собою ставить?

— Це питання потрібно розкласти на два. 1) Яка модель є найуспішнішою та найефективнішою в сучасному світі? 2) Яку модель ми можемо застосувати в Україні? Моя теза полягає в тім, що не треба винаходити велосипед. Направду є кілька моделей — французька, німецька, британо-американська. Інші — це або мікси цих моделей, або адаптації до національного, культурного, історичного контексту. З цим майже всі фахівці в сфері освіти погоджуються. А от далі виникає пастка.

На запитання «Яка сьогодні найуспішніша модель університету?», відповіддю буде — американська. Доказ цьому — всі поважні рейтинги, де в першій десятці традиційно майже завжди лише американські університети. І начебто логічно з цього випливає, що коли ми хочемо сформувати український університет, то ми маємо взяти американську модель, застосувати її, і буде нам щастя. Це помилка з багатьох причин.

Головна полягає в тому, що на теренах колишньої Російської імперії і СРСР, якщо і застосовувалася якась університетська модель, то це німецька. Наприклад, університет, у якому я працюю, який колись називався університетом святого Володимира, свідомо створювався в ХІХ столітті за моделлю тогочасного німецького університету. Що відбулося потому? Потому в Німеччині ці університети органічно розвиваються, а тут вони занепадають через прихід більшовиків, які маргіналізують університети. Зокрема, такий цікавий факт з історії університету святого Володимира, що перш ніж стати університетом імені Тараса Шевченка, той називався КІНО — Київський інститут народної освіти. Це лише назва, але вона багато про що говорить. Ще один важливий чинник — маргіналізація інтелектуальної еліти, яка або знищується, або опиняється на еміграції. Натомість — прихід так званих червоних професорів, малоосвічених майже в усіх галузях науки, а особливо в гуманітаристиці, потім війна з українською мовою, культурою, Голодомор, Друга світова війна — всі ці жахи, які дають підстави Тімоті Снайдеру назвати землі, на яких ми живемо, «криваві землі». Тож у СРСР після Другої світової війни — здеградована модель німецького університету кінця ХІХ століття.

Натомість у Німеччині маємо, як мені здається, дві хвилі модернізації університетів. Перша хвиля одразу після Другої світової війни, коли засновується дуже багато нових університетів. У одному з таких я стажувався наприкінці минулого — на початку теперішнього століття. Це університет міста Констанц. І такі університети створюються по всій Німеччині. Чому — це окрема розмова, і дуже цікава. Потому німці усвідомлюють, що програють у конкуренції американським університетам, і починають змінювати власну модель, наближаючи її до американської. Десь вони просунулися, десь їм довелося повернутися до початкових принципів (це теж велика й окрема розмова). І цей процес триває аж дотепер.

Тож маємо успішний німецький університет, який органічно розвивався, зазнав кількох хвиль модернізації, який завжди існував у вільному світі й не зазнавав утисків з боку авторитарних або тоталітарних режимів (лише в короткий період нацизму — це окрема дуже важлива й неоднозначна тема), але все одно в нього не може бути штучно перенесена американська модель. Не можна взяти Гарвардський університет і імплементувати його в німецьку реальність. А в нашу реальність — і поготів. І це фундаментальна помилка, яка характерна для всіх наших урядів, міністрів освіти і яка, на жаль, поки що домінує. І доки ми не усвідомимо це, годі сподіватися, що в нас буде якась успішна модель університету.

— Ідеться про те, що університет  — це частина ширшого соціального контексту, який теж потрібно змінити?

— Ідеться про суспільство в цілому. До прикладу візьмемо риторику теперішньої влади. Вони, з одного боку, продовжили лінію на «американізацію» наших університетів, з другого — в них слогани про соціальну державу, про підтримку бідних, пенсіонерів тощо. Як бачимо, немає розуміння фундаментального моменту: американський університет у принципі не може існувати в межах соціальної держави, бо вона є породженням північноєвропейських країн і тут університет органічно вбудований у цю концепцію соціальної держави. Натомість в Америці геть інша структура — соціальна, економічна, політична. В Америці університет — це вільний гравець на ринку, потужна бізнес-корпорація. В соціальній державі просто неможливо уявити собі такий університет. Тоді слід запитати, що ми хочемо будувати: абсолютно вільну економіку майже без втручань держави, і тоді ми можемо говорити про американську модель, але не відразу, а лише згодом, але тоді забудьмо про соціальну державу. Або ми хочемо будувати соціальну державу, і тоді говорити про американську модель університету — не випадає, принаймні про найуспішніші американські університети, адже вони аж ніяк не державні інституції.

«ГОЛОВНУ ЗАГРОЗУ ФОРМУВАННЯ СПРАВЖНІХ УНІВЕРСИТЕТІВ У НАС МОЖНА НАЗВАТИ ОДНИМ СЛОВОМ — СОВОК»

— У праці «Ідея університету» Я.Пелікана йдеться про «провінційність-2», коли маємо «некритичне прочитання чого-небудь під впливом інтелектуальної моди». Чи трапляються випадки цієї провінційності в українських університетах?

— Я бачу, що наша провінційність, навпаки, зумовлена небажанням і нерозумінням того, що єдина модель університету — це західна модель. Інших не існує. Тому коли ми починаємо говорити про нашу особливість, що в нас може бути щось інше — це шлях у нікуди. Ясно, що в будь-якій країні, будь-який соціальний феномен має свою специфіку, і він має бути адаптований. Але якщо ми говоримо про університети — це породження західної цивілізації. Іншого не дано. Або ми ці моделі в якийсь спосіб прилаштовуємо до нашої реальності, або ми забуваємо про університет, науку, освіту й прямуємо в якомусь іншому напрямку.

— А наприклад, коли просто запозичуються іноземні терміни, а суті це не змінює?

— Головну загрозу формування справжніх університетів у нашій країні можна назвати одним словом — совок. Поки ми тримаємося за цю традицію, то не можемо говорити про сучасні університети. І ясно, що коли ми насаджуємо на постсовковий псевдоуніверситет якісь вкрай модернові, сучасні тенденції, то це виглядає дико. Бо має йтися не про зміну назв, а про докорінну трансформацію самої системи.

Запитайте в людей, чого вони очікують від університетів? Справжньої, виснажливої, конкурентної освіти? Чи чотири-шість років комфортного життя в нібито інтелектуальному середовищі? Переважна більшість як молодих людей, які приходять в університет, так і їхніх батьків, оберуть другу модель, а не першу. Не кажучи вже про науку, до якої переважній більшості людей байдуже.

Тож маємо замкнене коло. Щоб у нас сформувалися справжні університети, теперішнє молоде покоління має прагнути для своїх дітей справжньої вищої освіти. Для цього воно саме має здобути цю освіту. А для цього потрібні справжні університети. Розірвати це коло — це найголовніше завдання

— У європейських вишах існує багато програм обміну, особливо яскравим прикладом є Еразмус+, який фактично став інструментом щодо підтримки тези про об’єднану спільноту ЄС, інструментом її творення. Чи можна так використовувати університети, в нашому випадку для об’єднання українців, кращого пізнання різних регіонів (завдяки міжуніверситетським обмінам)?

— Іншого шляху немає. Питання лише в тому, чи готові ми до цього.

І ще одна головна помилка всіх, хто бажав змінити освіту на краще, зокрема й нинішньої освітньої реформи — теза про те, що гроші мають ходити за студентом. Це абсолютно руйнівна теза. Ясно, що це краще за совковий принцип, коли гроші розподілялися просто між університетами як державними інституціями, а потім частково розкрадалися, частково пускалися на те, що взагалі не потрібно. Але університет — це насамперед не освітня, а наукова інституція. Тому гроші мають ходити за науковцем. А за науковцем тоді мають ходити студенти, аспіранти, фірми, які замовляють дослідження, держава і весь адміністративний апарат університетів.

У нас це функціонує абсолютно не так. Тому нам зарано говорити про якісь програми обміну. Кого з ким ми будемо обмінювати? Якщо в університеті є справжня наука, то науковці знайдуть спільну мову з науковцями зі всього світу — тут немає проблем. І треба говорити насамперед не про мобільність студентів, а про мобільність науковців, які мають жити не на своєму хуторі, а в світовій спільноті науковців.

І тут один з моментів, який непомітний був, але він вкрай важливий — закон про академічну мобільність, який було ухвалено попередньою владою. Тому що, зрештою, до цього закону науковці в Україні були «рабами» університетів: ми були прикуті до своїх університетів і задля того, щоб поїхати на пів року, на рік на якесь стажування, провести якесь дослідження (я не кажу про короткі відрядження, скажімо, конференції — цього замало), науковець мав звільнятися з університету, без жодних гарантій того, що зможе повернутися на свою посаду.

Саме закон про академічну мобільність докорінно змінив цю ситуацію, і на сьогодні, дай Боже, щоб це знову не змінилося, я просто маю все це оформити відповідно до закону. А університет, якщо в мене є контракт на цей час, зобов’язаний зберегти моє місце. Це дуже важливий момент і поодинокий приклад успішності реформ.

І наші студенти також можуть користатися всіма цими програмами обміну. А от чи будуть їхати до нас студенти з інших країн? І знову ми повертаємося до запитання — «А наука в нас є? Є науковці?». Буде наука, будуть науковці, будуть студенти, які захочуть сюди їхати.

«ФІНАНСУВАТИ СЛІД НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ, А НЕ РЕКТОРАТИ ЧИ ДЕКАНАТИ»

— Які кроки мають бути здійснені, щоб збільшити в університетах дослідницьку складову?

— Насамперед має працювати зазначений принцип — гроші ходять за науковцем. Моделі фінансування університетів мають бути геть інші — фінансуватися мають передусім наукові дослідження, не ректорати чи деканати, а окремі науковці й групи науковців. І самі ці науковці мають вирішувати, як вони будуть об’єднуватися. Це можуть бути кафедри, дослідницькі інститути в межах університету.

Для багатьох західних університетів звичною є ситуація, що людина там працює певний час і взагалі не викладає, а проводить дослідження. Потім, на основі результатів цих досліджень, може бути створений один блискучий курс, який збере сотні студентів з усього світу.

— Зокрема, важливим моментом є і те, що оплачується здебільшого лише навантаження викладача, а не дослідження науковця.

— Це наслідок того, що ми сприймаємо університети в кращому разі як освітні інституції, які просто надають освітні послуги — і все. Але це неправильно. Університет здійснює наукові дослідження, а люди, які приходять в університет як студенти, долучаються до цих досліджень, і в такий спосіб здобувають справжню освіту.

— Яким має бути співвідношення загальноосвітніх курсів та професійних?

— Немає універсальної моделі, це в кожній ситуації вирішує спільнота справжніх науковців. Тому, наприклад, західними університетами керують, по-перше, наукові ради, і, по-друге, є наглядові ради. Це завжди колегіальне рішення, причому його ухвалюють ті люди, які займаються наукою і шукають гроші на реалізацію наукових досліджень.

Ясно, що дуже важливим є питання гуманітарного блоку в університетських програмах. Проте це не питання, відповідь на яке слід шукати «згори», коли міністр або ректор вирішує, скільки буде філософії, а скільки хімії. Відповідь на це питання має формулюватися «знизу» — з наукових спільнот. Адже справжні науковці — це креативний клас, креативна верства громадян. І там можуть бути неочікувані конфігурації навчальних курсів, але це мають вирішувати самі науковці в цих університетах.

Наша проблема в тому, що ми завжди запитуємо згори. Ми всі уявляємо себе міністрами освіти: що я маю зробити, будучи міністром освіти. Це неправильно, бо міністр освіти — це посадовець, який просто надає нам послуги менеджера. А формувати всю стратегію розвитку освіти й науки мають науковці. Питання — чи є в нас достатня критична кількість цих науковців, які можуть це потягнути — це інше питання. Проте це має бути лише так. Водночас ясно, що має бути політична воля влади, яка може й хоче це підтримати.

«ЧИ Є ЗАПИТ У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ НА СПРАВЖНЮ НАУКУ Й ОСВІТУ?»

— Ви наголошуєте, що в університетах має творитися наука. Втім, не всі будуть науковцями. То де ж тоді студенти мають здобувати освіту?

— Так само в університетах. Просто ми плутаємо education і training, освіту й навчання. В нас університети здебільшого займаються навчанням, а для цього достатньо гімназій, може, бакалаврських програм. Бо магістр, зокрема в США, та й у Європі, це перше наукове звання, тобто це людина, яка вже не просто чомусь повчилася, а людина, яка брала участь у наукових дослідженнях. Рівень магістерських освітніх програм — це не просто лекції, семінари, це наукове дослідження. Ясно, що вони не самі їх здійснюють, а під керівництвом професорів, інших працівників університету. Та оце і є освіта. А в нас здебільшого навчання, training. І в СРСР теж було навчання, але майже не було справжньої освіти. Скажімо, навчання іноземних мов чи технічних принципів побудови машин взагалі не є освітою. Наголошую: освіта — це залучення молоді до наукових досліджень старшого покоління.

— Як ви ставитеся до нинішнього навчання онлайн, чи вплине воно на рівень освіти?

— Як на мене, набагато простіше й ефективніше читати лекції офлайн. Утім, це сучасний світ, і не лише пандемія штовхає нас до формату «онлайн», який, безперечно, дає дуже багато переваг. Тільки тут, знову ж таки, треба скористатися перевагами й мінімізувати ризики.

— Які сучасні виклики університету і чи закладено в його місію компоненти, щоб справлятися з ними? Що є? Чого бракує?

— Я не відповідав би на ці питання нашвидкуруч. Мені здається, що для початку справжньої реформи, а не її імітації, точкових дій, конче треба сформувати загальну стратегічну візію. І я пропонував би, усвідомивши, що є всього кілька університетських моделей, зібрати з самих науковців невеличкі групи дослідників вищої освіти, які підготували б дуже короткі аналітичні звіти про те, що є конструктивного в усіх моделях — німецьких, французьких, британських, американських університетів. Можна ще подивитися на кілька дуже успішних далекосхідних прикладів з Гонконгу, Японії, а також  на наших сусідів із Центральної Європи. Як вони застосовували ці моделі в себе. І вирішити, що з цього ми можемо взяти для України. Варто почати бодай з цього, якщо ми говоримо про якусь системну реформу. А цього ж не зробили.

Хоча я цікавився цим питанням тривалий час, але я не знаю жодного доступного аналітичного огляду, наприклад, американської чи німецької моделі, і що з цього можна застосовувати, а що — ні. І якщо це робилося (в чому я дуже сумніваюся), воно не винесено на загал і не пройшло обговорення серед українських інтелектуалів, що теж потрібно зробити.

Інше питання — чи є запит у нашому суспільстві на справжню науку й освіту. Одна з пасток демократії полягає в тому, що в демократичному суспільстві можуть відбутися лише ті зміни, на які є запит. А в мене таке враження, що на сьогодні запиту на справжню науку й освіту в нашій країні немає, принаймні настільки потужного, щоб він привів до справжньої реформи вищої освіти.

Запитайте в людей, чого вони очікують від університетів? Справжньої, виснажливої, конкурентної освіти? Чи кількох років комфортного життя в нібито інтелектуальному середовищі? Переважна більшість як молодих людей, які приходять в університет, так і їхніх батьків, оберуть другу модель, а не першу. Не кажучи вже про науку, до якої переважній більшості людей байдуже.

Тож маємо замкнене коло. Щоб у нас сформувалися справжні університети, теперішнє молоде покоління має прагнути для своїх дітей справжньої вищої освіти. Для цього воно саме має здобути цю освіту. А для цього потрібні справжні університети. Розірвати це коло — це найголовніше завдання.