Місце зустрічі вільних людей

Нас не повинно це радувати, звичайно ж. Більше того — це не робить нам честі. Але це факт — безперечний і очевидний. Саме війна змусила нас, жителів багатомільйонної величезної країни в центрі Європи, почати будувати гуманітарні комунікації між різними — полюсарно різними — регіонами цієї країни, вчитися слухати і розуміти один одного.

Будь-яка нормальна держава, керуючись інстинктом самозбереження, робить це як само собою зрозуміле постійно. Нам знадобилася війна, аби почути голос цього інстинкту (одного з базових, між іншим), що невпинно волав до нас усі 24 роки нашої улюбленої незалежності. І так, честі нам це не робить. Але ми дуже швидко стали надолужувати власні недоліки. Бо процес налагодження комунікацій набув характеру безповоротного. І жодна влада відтепер не зможе його порушити. Мабуть, це найнеприємніше, що може отримати будь-яка влада в сучасній Україні, — прозріння громадян, їхнє безпосереднє й активне спілкування, цілеспрямовану взаємодію і щиру взаємодопомогу. Люди, які пізнали силу цих явищ, вже не захочуть і не зможуть від них відмовитися.

Щоразу, відвідуючи різні міста Донбасу, я спілкуюся з людьми — з усіма, кого зустрічаю. Мені дуже важливо знати, про що вони думають, чим живуть і чого хочуть. Бо від їхніх думок, їхньої світобачення і життєвих устремлінь багато в чому залежить майбутнє моєї країни. Нещодавно, за підтримки Держкіно, ми провели покази нових українських фільмів у Слов’янську, Краматорську, Попаснфй. У Краматорську демонстрацію фільму Ганни Акулевич «Це я» нам допомогла організувати молодь із культурного простору «Вільна Хата». Цей соціально-культурний центр, що позиціонує себе як «неформальний, вільний, творчий простір; місце зустрічі вільних людей; місце для творчості, саморозвитку, висування і втілення своїх ідей» — проект, якісно й історично новий для індустріального Краматорська З’явився він у результаті все тих же міжрегіональних комунікацій. І мене ніхто не переконає в тому, що, якби подібні проекти Україна почала організовувати  в різних населених пунктах Сходу раніше, війна на Донбасі виявилася б практично неможливою.

Про роботу, яку проводить «Вільна Хата», про те, як міняється обличчя Краматорська і свідомість його жителів, ми говорили з одним із координаторів проекту Антоном ФЕДОРОВИМ.

***

— Як і коли з’явилася ідея влаштувати у вашому місті територію культурного простору?

— У серпні минулого року, після звільнення Краматорська, проект «Будуємо Україну разом» зібрав у нашому місті волонтерів з усієї України (особливо багато було із Західної, зокрема зі Львова) — вони відбудовували споруди, що постраждали під час обстрілу. Волонтери жили просто у дворі одного з будинків, у наметах. Місцеві хлопці їм допомагали. Тоді й виникла ідея створити постійний простір, де збиратимуться люди, небайдужі до чужих проблем. Ініціатива йшла від нас, а організувати таку структуру допомогла «Львівська освітня фундація»: культурний простір «Вільна Хата» — один із її проектів. У Краматорську «Хата» почала функціонувати з грудня 2014-го. Львів’яни були тут декілька місяців — допомагали все налагоджувати, зібрати нормальну команду. Коли побачили, що ми вже можемо працювати самостійно, виїхали, але ми постійно з ними на зв’язку.

Приміщення орендуємо у місцевого бізнесмена, який пішов нам назустріч і надав його на лояльних умовах. Фінансування відбувається за рахунок різних міжнародних фондів, зокрема фонду «Відродження».

Зараз у нашій команді шість осіб, усі з Краматорська. Працюємо по чотирьох напрямах: «Навчайся», «Твори», «Відпочивай», «Допомагай». Програма «Навчайся» — це лекції. «Твори» — творча діяльність тут і зараз, з проведенням майстер-класів, роботою в нашій майстерні, в якій всі охочі створюють ручні вироби. «Допомагай» — соціальний напрям. «Відпочивай» — культурний відпочинок у нашій «Хаті».

В рамках «Твори» ми, наприклад, разом із молоддю прибирали місто, місцеві підприємці допомогли нам зі спеціальними штирями, на які наколюється сміття. За програмою «Навчайся» працюємо зі складними сім’ями, з людьми, які опинилися у складній ситуації. Знову ж таки допомагають місцеві бізнесмени, завдяки яким збирається допомога для дітей-сиріт, для яких також проводимо різні майстер-класи. Плюс просвітницька діяльність: розкриваємо для жителів міста світ у його багатогранності, а не так, як підносять його наші педагоги і вихователі, коли межа мрій для дитини — стати кухарем або перукарем. Людям це потрібно доносити, тому займаємося з мамами дітей різного віку.

— Розкажіть про себе.

— Я сам із Краматорська, виріс у центрі міста. Здобув дві освіти — середньо-спеціальну і вищу, за фахом «фармацевт». Але, оскільки ця професія мало оплачувана, я зайнявся будівництвом: подумав, що чесним способом тільки так можна заробити нормальні гроші. Довгий час їздив у відрядження на будівельні об’єкти по всій країні. Але, коли дізнався від брата про проект «Будуємо Україну разом», повернувся до рідного Краматорська — вирішив, що тут я більше потрібен.

— Можна сказати, що тут у людей основна життєва траєкторія «дім — робота — дім» і великих запитів до життя немає?

— У нашій «Хаті» психологи проводили декілька курсів з саморозвитку і самореалізації. І стало зрозуміло, що у багатьох людей практично відсутнє абстрактне мислення. Такі тренінги їм реально допомагають, бо у більшості дійсно — «дім — робота — дім», причому безвиїзно з міста. І найгірше — люди майже не комунікують між собою. На роботі вони в своєму колі — і на цьому все спілкування закінчується. А вдома — спілкування з телевізором або Інтернетом. І відповідно, що піднесе телевізор — те у людини і в голові, власна думка, особисте бачення навколишнього оточення відсутні. Ми прагнемо урізноманітнити спілкування краматорців — запрошуємо їх сюди, аби вони тут між собою просто спілкувалися.

«ВІЛЬНА ХАТА» НАДАЄ ГОРОДЯНАМ МОЖЛИВІСТЬ ВИБРАТИ ДОЗВІЛЛЯ ДО ДУШІ: ЧИ ТО КУРС IЗ ПСИХОЛОГІЇ, ЧИ ТО МАЙСТЕР-КЛАС ІЗ МАЛЮВАННЯ, ЧИ ТО КОНЦЕРТИ... / ФОТО З САЙТА VILHA.PP.UA

— У різних містах Донбасу від місцевих жителів я чула одне і те ж: більшість людей за все життя практично не покидали навіть свій населений пункт, не кажучи вже про поїздки в інші регіони країни.

— Чесно кажучи, це так. Мало хто міг собі дозволити якісь поїздки. Останнім часом стали їздити більше — і це, звичайно, дуже розширює кругозір і допомагає краще бачити картину життя, не ґрунтуючись на чужій думці, яка свідчить: нас там не люблять або взагалі за людей не вважають. Виявляється, всюди живуть нормальні люди. Коли я працював на одному будівельному об’єкті в Західній Україні, бабуся-гуцулка нашу «східну» бригаду так гостинно зустрічала, так нас годувала, що ми інколи навіть не могли все з’їсти. І западенці, які приїжджають сюди, відкривають нас із несподіваного для себе боку: «О! — дивуються вони, — а ви що, тут ще й українською говорите?» Такі обміни, нехай навіть немасштабні, показують нам, що всі ми однакові.

— Ваша «Хата» користується популярністю?

— Так, бо подібних проектів у місті більше немає і ніколи не було. Є нічні клуби, Палац культури, в якому регулярно відбуваються заходи, навіть високого рівня, наприклад, гастролі балету Писарєва. Але це комерційні заходи, і походи на них коштують грошей, а значить, дозволити їх собі може далеко не кожен. Тому питання з проведенням дозвілля стоїть гостро. У нічних клубах що? Потанцювати, випити, познайомитися. Це не всім цікаво. Крім того, нічних клубів у нас усього декілька, і вони приїдаються. Посидіти на вулиці? Ну, влітку ще можна. Зараз у нас відвідуваність трохи менша, а взимку взагалі натовпи були. Бо людям просто ніде час проводити, навіть за гроші. А в «Хаті» постійні тусовки, івенти — звичайно, цікаво, і ми прагнемо урізноманітнити дозвілля городян: різні програми для дітей, для дорослих — лекції. Павло Шеремета, наприклад, приїжджав. З ним цікаво поспілкуватися, представники бізнесу збиралися. Люди за інтересом собі поступово щось знаходять: чи то це курс з психології, чи то майстер-клас з малювання, концерти. Прагнемо урізноманітнювати формат, аби привернути увагу. Але знову ж таки — для чого залучити? Аби знайти й акумулювати людей, які разом із нами зможуть донести ідею соціальної адекватності: якщо ти живеш у цьому місті, будь відповідальним за нього, привнеси в нього щось корисне. Тут житимуть твої діти. Бо в принципі у більшості такого ставлення до свого міста немає: інтереси за межі сім’ї і роботи не виходять. При цьому, якщо місто їм щось недодає, треба на нього ще й поскаржитися. Споживацьке таке ставлення. Всі скаржаться: у нас не працюють комунальні служби! Ну ок, хлопці, зберіться під’їздом і приберіть свій двір. Наша цільова аудиторія — школярі, студенти, багато дорослих. Організовуємо їх для реалізації серйозних проектів з покращання міста і якості життя. Адже у нас в навчальних закладах до цього часу виховують не осіб, а заводчан. Так, зрозуміло, Краматорську потрібні заводчани, бо місто індустріальне, але світ вже давно змінився, а радянська система продовжує домінувати. Але люди поступово вийдуть за її межі. Чому всі повинні стати виключно заводчанами — є ж творчі особистості, які повинні себе реалізовувати. Але у нас навчальні заклади заточені під нашу промзону. І який вибір у молодої людини? Якщо у неї немає можливості вчитися за межами Краматорська — тут вона здобуде тільки індустріальну освіту. Працюватиме або на заводі, або у сфері послуг — іншим спеціальностям тут не вчать. У Краматорську є дві школи мистецтв, але тільки для дітей. Якщо дорослий захоче навчитися малювати — йому ніде.

— Як ви вважаєте, чому такий культурний простір не з’явився у Краматорську раніше?

— Мабуть, не було нинішнього збігу обставин. Ідеї подібні були, але реалізувати їх так і не змогли. Просто історично раніше не склалося.

— Як тут сприймається україномовний культурний продукт?

— Дев’яносто відсотків жителів Краматорська говорять російською, але українську всі розуміють, просто немає розмовної практики. Та варто виїхати на дев’ять кілометрів від міста — там уже всі говорять суржиком, навіть у передмістях Краматорська, навіть молодь. Жодного відторгнення української мови немає. Офіційні заходи тут завжди проводилися українською. І публіка на такі заходи збиралася постійно. Люди, за великим рахунком, не розділяють — російська, українська. Ну а зараз все  українське у нас взагалі в тренді. Вишиванки — це модно, інша українська етнічна атрибутика.

Раніше, так, у місцевих жителів домінувала думка: ми тут, вони там, і всі ми живемо по-різному. Історично склалося, що регіон перебував під великим впливом Росії. Але сьогодні реально модно бути українцем. Варто лише подивитися на нашу молодь: скільки почали носити вишиванки! Тут ніколи такого не було. По Україні, так — я бачив дідусів, які на полі орали у вишиванках. А тут — ніколи! І тепер молоді люди самі їх одягають. Один одягнув, інший подивися — о, прикольно. І теж надів. І люди не бояться і не соромляться.

— Що, на вашу думку, повинна сьогодні зробити решта України для жителів Донбасу?

— Почати слухати людей. Подобається чи ні, що вони говорять — їх треба слухати і почути: молодь, пенсіонерів — усіх. Має бути зв’язок влади і людей. Аби не було дві окремі держави — влада окремо, народ окремо. Наприклад, ухвалюється якийсь закон — треба почути, чи підходить він людям. Може, люди і промовчать, але потім буде чергова революція.

— Розумієте, в Києві люди не мовчать ніколи. Можливо, люди й тут повинні якось виявляти свою незгоду, обурюватися врешті-решт?

— Треба не обурюватися, а співпрацювати, йти на контакт. Чому все повинно доходити до обурення? Представники влади повинні збирати народ і обговорювати різні актуальні питання. Природно, починаючи з представників місцевої влади. У нас зараз з’явилися віче. До людей виходять заступники голів міськвиконкому або сам голова і розповідають, що вони зробили або хочуть зробити. І вже з’являється якийсь зв’язок із народом. Коли я дізнався, що у нас таке є, подумав: ого, нарешті щось стало мінятися! У нас же демократія, і вона повинна існувати не лише в словесних деклараціях.

Краматорськ сьогодні взагалі помітно змінився. Зникла більшість ось цих «пацанчиків» а-ля 90-ті роки. Раніше вечорами вони часто зустрічалися, а за останній рік роз’їхалися: хто до Росії, хто — до Донецька. Зробили свій вибір. У місті їх зараз практично немає — і тут стало набагато спокійніше, можна вечорами ходити без страху. Не те що раніше — коли тебе могли зловити, відібрати телефон або взагалі ножем загрожувати. Краматорськ свого часу був справді кримінальним містом.

І рівень військових змінився. Торік, коли все починалося, тут таких бійців можна було побачити!... Спочатку було ополчення «ДНР», куди понабирали абикого, вони взагалі напівбомжами виглядали: штани камуфляжів і пляжні капці. Потім прийшли наші. Багато — в неліквідній формі. І поводилися часто грубо, навіть зухвало і жорстко. Були і такі — п’яні, з «калашем» напереваги, весь час за спусковий гачок трималися від страху. Але сьогодні наші військові виглядають просто блискуче — і поводяться ввічливо. Підходить до них, наприклад, на ринку якийсь алкаш: «А! Не хочу вас тут бачити!», а вони коректно з ним спілкуються — і це явно не показуха: видно, що вони так виховані. Всі підтягнуті, ввічливі, і мені приємно бачити таких бійців, адже це вже ті бійці, які реально усвідомлюють, хто вони і навіщо тут. І до них виникає повага, такими військовими своєї країни люди пишаються.

І багатьох місцевих людей останні події дуже загартували — люди перестали боятися. Почали говорити, що думають. Якщо раніше була така психологія — сядемо на канапці, поговоримо, як у нас все погано, то зараз не так. Збираються разом: все, ми — громада! І давай «качати» права. Перед обличчям реальної небезпеки, під постійним обстрілом зник страх. Влада на тлі цього вже не виглядає так загрозливо, як раніше — і люди йдуть у виконком відстоювати права. Активісти в місті збираються постійно.

Але на кому війна відбилася особливо страшно — це на дітях. За майже рік після звільнення Краматорська вони малюють відірвані ручки-ніжки і парканчики зі снарядів. Тепер треба зробити все, аби діти вийшли з цього стану, з ними повинні працювати психологи. Такі різні аспекти нашого буденного життя.