Між двома світами
Коли вперше приїхав до України, то раптом побачив так багато, що довго просто не міг ані збагнути, ані прийняти: сама структура побуту, матеріальної культури, людської поведінки — все було абсолютно відмінним від знайомих мені речей. Поступово я переростав свої забобони чи, може, почав засвоювати інші, тутешні. Я змінився, ці зміни відбувалися разом зі змінами в країні.
Сполучені Штати Америки й Союз РСР були дуже різні, але в них була одна велика спільність: вони не були звичайними державами, побудованими на нації, зрештою, на спорідненості співвітчизників, а були державами, побудованими на ідеях — так званому класичному лібералізмові і так званому марксизмові-ленінізмові. У цьому сенсі обидві держави були великими експериментами: перший незакінчений, другий завершений.
Ідеї є надзвичайно важливими в країнах ідей. Тому що самі ідеї дають легітимність, утверджують віру народу, що така система має право існувати, що вона «своя» і має право вимагати від громадян законослухняності, матеріальних благ, а під час війни — самі їхні життя.
Суть американської ідеї втілена в одному абзаці Декларації незалежності (1776 р.):
Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всіх чоловіків* створено рівними, що вони наділені своїм Творцем деякими невід’ємними правами, серед яких — право на життя, свободу, прагнення щастя. Що для забезпечення цих прав встановлюються уряди, справедлива влада яких випливає зі згоди тих, якими ці уряди керують. Що коли певна форма врядування стає згубною задля цієї мети, то народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, організувавши його на засадах, найпридатніших для досягнення своєї безпеки й щастя.
Очевидно, дійсність ніколи повністю не втілює ідеали. Томас Джефферсон, який написав цю Декларацію, був рабовласником, і ніхто тоді серйозно не сприймав ідею, що жінки або індіанці можуть також бути створенi рівними. Сам цей документ звинувачував британського короля, між іншим, у тому, що він недостатньо захистив (білих) колоністів від (червоних) «диких племен». Однак там було закладено цілу політичну філософію: що люди мають природні права; що держави існують саме для їхнього захисту; що колективно громадяни мають право змінити чи скасувати свій уряд. За Конституцією США (1787 р.) вся влада належить тим, кого цей документ ідентифікує як свого освятителя і засновника «Ми — народ Сполучених Штатів». І перші десять поправок чітко визначали різноманітні права, які федеральний уряд у жодному випадку не міг порушити. Може, найцікавішою є дев’ята поправка, котра визначає, що цей перелік прав не дозволяє порушень інших прав, які, можливо, існують. 1963 року Верховний суд США справді знайшов таке право: право на таємницю приватного життя. Іншими словами, в центрі американської політичної філософії та культури — ідея, що не тільки потрібно захищати громадян і що держава насправді це здійснює, але також і те, що треба завжди захищати громадян від держави та уряду.
Америка ніколи не була й ніколи не буде ідеальною демократією, де всі мали б рівний вплив і де офіційна політика завжди збігалася б із побажаннями більшості. Зрештою, сама конституція недемократична в тому сенсі, що вона забороняє певні акції навіть тоді, коли більшість громадян хочуть це робити. Великий французький дослідник американської системи Алексіс Де Токвілль убачав суть американської «демократії» («представницького самоврядування» було б точніше) в майже маніакальному прагненні юридично рівних американців до формування могутніх, хоч би й нерівних асоціацій, через які можна захистити свої спільні інтереси від уряду й навіть змінити його. Будь-хто має право формувати таку організацію, шукати однодумців чи прагнути переконати співгромадян. І хоча це набагато легше та успішніше вдається за значної фінансової підтримки, історія США наводить безліч прикладів, що це не обов’язково. Я сам був виконавчим директором офіційної комісії, створеної тому, що одна діаспорна організація зовсім без сторонньої фінансової підтримки (крім як із власної кишені фундатора організації) зібрала підписи на петиції до Конгресу — навіть наперекір волі тодішнього президента Рейґана. І було створено державну спiльну комісію президента і Конгресу у справі вивчення голоду 1932—1933 рр. в Україні.
Від цього йде основне політичне враження американців, що вони можуть впливати на політику, змінювати її. Американці не надто прагнуть, щоб їхні керівники були кращими за них. Вони хочуть, щоб вони були, зрештою, як усі, сумлінно виконували свої обов’язки, нарівні з усіма відповідали перед законом, щоб вони розуміли їх і служили їм. Є міф старого фільму «Містер Сміт їде до Вашингтона», де наївний активіст бойскаутів випадково стає сенатором, бачить корумпованість і один проти всіх виставляє філібустер (тодішня тактика затримування законодавчого процесу, коли будь-який сенатор мав право стояти і говорити, аж доки не впаде знесиленим, і в такий спосіб зупиняти всю роботу палати). У фільмі Сміт упав, проте все ж виграв. Суть не в тому, що такого насправді не було. Суть у тому, що традиційний американець щиро вірить, що таке можливо, та важливіше, якщо буде потреба, то в нього самого є право так зробити. Може, він зазнає поразки, а може й ні. Іншими словами, американська ідея дає силу окремій особі. Її перевага в тому, що мільйони можуть програти, але рано чи пізно буде новий Білл Гейтс.
Люди з колишнього Радянського Союзу часто бувають вражені, коли не знаходять елітного класу на вершині американського суспільства, тобто там, де вони сподівалися його знайти. Працюючи в комісії, я ніколи не звертався до сенатора ДеКонсіні, окрім як «Деніс» чи до конгресмена Гілмана, окрім як «Бен». Тобто, хоча «ти» майже не існує англійською мовою, фактично ми були на «ти», як і всі їхні працівники. Різниця між сенатором і прибиральницею традиційно полягає в тому, що вони виконують різну, але вкрай важливу для суспільства роботу. Вочевидь, були (і ймовірно є) інші сенатори та конгресмени, котрі підтримували набагато формальніші стосунки з підлеглими, але суттєвим є факт, що, як правило, рівність іде до самого верху політичного суспільства. В українській пресі іронізували над тим фактом, що протягом двох років американський президент не міг влаштувати на роботу в Білий дім стажерку. А він просто не міг. Це не в його компетенції. Така система.
Основну ідею радянської системи я вбачаю в книжці «Что делать?» і в ленінських словах «Есть такая партия!». Ленінізм — це фактично унікальна суміш Маркса з російською революційною традицією Чернишевського і Ткачова. У центрі системи — всезнаюча «партія нового типу», яка складається із «професійних революціонерів», озброєних єдиним науковим розумінням законів історії і природи. Очевидно, як свого часу визнавав Троцький, не можна бути правильним без партії. Жорстко ієрархізована партія, яка все знала і безкiнечно піклувалася про благо народу, дала суспільству вигідні їй рефлексії. Для переважної більшості населення все, що треба знати, можна знайти в 4-му розділі «Короткого курсу історії ВКП(б)» чи в передовій статті «Правды». Хто шукав далі, наражався на небезпеку потрапити до категорії «ворогів народу» з усіма відомими не вельми приємними наслідками. Йдеться не лише про розстріли, концтабори, виселення, а й про цілковиту неможливість влаштувати нормально своє життя, отримати улюблену роботу, квартиру, створити сім’ю. Не кажучи вже про політичну кар’єру, яка можлива була тільки за умови повної лояльності і безумовного прийняття всіх правил гри Системи. Звичайно, більшість людей навчилася думати про публічні справи, як про погоду. Можна про неї говорити (особливо якщо кажеш, що гарна). Меншість посадових фігур навіть могла сказати, що погана (якщо не публічно). Проте всі очікували нових наказів, кампаній, постанов із центру, зверху. І практично всі вирішували щось робити для себе тихцем, «наліво», тому що по-іншому було неможливо. Ті, хто веде мову про народження тіньової економіки і корупції суто ринковими стосунками, дуже лукавлять. Такі слова, як «блат», «хабар», «телефонне право» — породження далеко не сьогоднішнього дня. Подвійна мораль, подвійна психологія, подвійна бухгалтерія — це рука мертвяка, котра хапає за горло живих. Не сьогодні люди навчилися напоказ демонструвати свої чесноти і свій патріотизм, а у вузькому колі складати плани продажу «наліво» тисячi тонн цементу, вугілля, деревини, продуктів. Декілька десятиріч тому Костянтин Семіс, дисидент, який емігрував, написав чудову книжку під назвою «Корумповане суспільство» про цей характер радянського побуту.
Очевидно, захищати громадян від держави під контролем «розуму, честі й совісті нашої епохи» було не тільки непотрібно, а й суперечило самій суті ленінізму. Можуть бути «перекручення генеральної лінії», але, зрештою, партія завжди була права. Навпаки, щоб захистити «батьківщину пролетаріату всього світу» від корумпованих впливів зовнішнього світу, в кінці 20-х років СРСР було ізольовано від світових інтелектуальних процесів майже до кінця радянської влади. Мало хто усвідомлював катастрофічні наслідки такого «захисту».
Як нещодавно підкреслював професор Роман Шпорлюк із Гарвардського університету, в Польші був більш-менш вільний доступ до західної преси та літератури, окрім 7-8-річного відрізку наприкінці 40-х до середини 50-х років. Із цього можна зробити висновок, що період інтелектуальної ізоляції (чи ідеологічного захисту) ПНР був досить коротким і, коли закінчилася влада комуністичної ідеї, польські інтелектуальні й політичні еліти могли досить швидко знайти спільну мову із зовнішнім світом, який вони вже досить добре розуміли.
Однак такий довгий період ізоляції, особливо для «старої» радянської України (в кордонах до пакту Молотова — Ріббентропа 1939 р.), породив чимало непорозумінь, а іноді й ставив просто неперехідний мур між українськими й західними інтелектуалами. Першого разу, коли я був в Україні, з якогось приводу хтось мені сказав: «Нам треба консолідуватися», — і, чесно кажучи, я його не зрозумів, тому що основне значення англійського слова consolidate — «зробити солідним, компактним, твердішим» і вкрай рідко «з’єднатися». Проте тут я ніколи не чув цього слова, окрім як в останньому значенні. Ми використовували і продовжуємо використовувати такі самі слова з іншим змістом. Цей приклад промовистий, але не такий уже й суттєвий. Адже не лише українці мають пізнавати світ, але й світ — Україну, з її відмінностями, традиціями, непростою історією, зрештою, звичками. Я ладен махнути рукою навіть на назву одного банку, який буквально читається як «збанкрутілий банк», навіть на назву одного видавництва, що видало книжку відомого політика і назвалося тим місцем, на якому сидять. Можливо, це частковості. Проте вони є породженням некомпетентності експертів, перекладачів, тих, через кого проходить нині зв’язок із західним світом. Нещодавно в київському «Макдональдзі» ми одночасно з дружиною прочитали дві рекламки для дітей, вона — українською, я — англійською. Дружина нарахувала понад 50 помилок українською мовою, я — ще більше англійською. Однак найгірша і найважча проблема — бюрократичний «новояз», який буквально роз’їв живе тіло мови, в тому числі наукової, політичної. Західному читачеві важко пробитися крізь нескінченні ЦУМи, ТОВи, ЦОСи, РІКи, вже на цьому, здавалося, не надто важливому рівні виникають суперечності між західними й українськими бізнесменами під час підписання договорів. Якось я зіткнувся з таким фактом. Крупна фірма провела переговори з українцями, відбулися відповідні консультації, погоджено деталі. Подані документи і плани були написані російською мовою. А на момент підписання виявилося, що фірма зареєстрована на кшталт Госкому-Держкому. У прикінцевій угоді назва була подана саме так. Однак банківський комп’ютер не такий розумний, зате кожен західний бізнесмен здебільшого недурний, і він розуміє, що така плутанина з назвами — пряма дорога до плутанини із грішми. Не знаю, чим закінчилася ця історія, але достеменно знаю, що полетіли чималі гроші в повітря і тоді зустріч та переговори пройшли безрезультатно, бо українці, за їхнім же висловлюванням, зіткнулися з «непрохідною тупістю» західних чиновників.
Коли 1991 року перед політичною елітою постало завдання інтегруватися до світу, від якого вона була так довго ізольованою, вона просто не могла збагнути навіть основних рис того світу. «Реформа» може означати будь-що: від повернення до попереднього ліпшого стану (оригінальне значення), до переходу в безліч варіантів нових станів. Якщо не знаєш, «камо грядеші», ніяких реформ не буде. За теперішнього Президента Захід чув нескінченний хор: «так, так, ми проводимо реформи, будуємо демократію, громадянське суспільство, соціально-орієнтовану ринкову економіку». До навченого політичною двомовністю Заходу після численних фінансових крахів, що супроводжували його спроби допомогти Україні в її благородних цілях, почало поступово доходити, що гасло «Говорим Ленин — подразумеваем партия» — кажемо одне, домовляємося про одне, а маємо на увазі у пiдсвiдомостi інше, себто поза здоровим глуздом — ще живуче, живе, і воно — звідти. Отоді серйозні аналітики і пригадують, що Східна Німеччина також називалася д е м о к р а т и ч н о ю, що р е ф о р м и були проведені Брежнєвим і Косигіним, г р о м а- д я н с ь к е с у с п і л ь с т в о взагалі вже було повністю сформоване в СССР, що р и н о к колгоспний і чорний уже існували, а що вже казати про с о ц і а л ь- н о - о р і є н т о в а н у е к о н о- м і к у. Західним аналітикам дивно читати про політичну кон’юнктуру, вони просто не можуть утямити, що це таке. Напрошується висновок, що всі політики в Україні продажні, що сама політика є предметом торгівлі.
Звісно, ці терміни зазнали певної трансформації і саме в бік демократизації, як-от термін «громадянське суспільство» в книжці колишнього радника Президента Видріна та колишнього глави президентської адміністрації Табачника «Україна на порозі ХХI століття», звідки стає зрозуміло, що «будівники» просто не знали, що вони нібито будували, але відтік іноземних інвестицій з України, дедалі зростаюче небажання іноземних інвесторів до співпраці з Україною викликані саме тією, породженою тоталітарною машиною, психологією: «Говоримо одне — маємо на увазі інше». Угода про одне (терміни визначені, гроші надані) дійсно виявляється угодою про інше або взагалі укладеною з порушеннями, хоч над нею працювали найкращі юристи й економісти України. Згадаймо хоча б відому історію з будівництвом заводу для виробництва «Кока-Коли», коли все вирішувалося на найвищому державному рівні, та от чогось не врахували, будівництво в повному розпалі, мільйони доларів уже перетекли, аж тут виявляється, що держава не мала права розпоряджатися цією землею, бо вона належить колгоспу чи району. «Чия земля?». А й справді, чия земля? — можна запитати разом із безліч разів розвінчаним Калиткою з п’єси Карпенка-Карого. Хоч і кровопивця був, але запитання поставив резонне.
Наприклад, Захід розуміє ринкову економіку як усунення держави від повсякденного менеджменту переважної більшості підприємств (винятки майже завжди збиткові, такі фірми держава «рятує» через політичні чинники і вони живуть за рахунок держбюджету) та як поступове копіювання економіки західного типу (що поляки, чехи й угорці раптом зрозуміли та починали робити з очевидними результатами). Проте, як Ірина Клименко (чиї блискучі економічні статті виникли, ймовірно, завдяки тій обставині, що розум журналістки не був отруєним «політичною економікою») недавно правильно підкреслила, українські можновладці фактично мріють про щось інше: про китайську модель, яка фактично тепер іде до краху.
Можна бути трохи брутальнішим: єдиний конкретний досвід, який мали діти Совдепії з «ринковою економікою», був чорний ринок, єдине інтелектуальне поняття офіційних «економістів» — від не зовсім точних, давно безнадійно застарілих класиків марксизму-ленінізму й геть неточних совдепівських підручників політекономії. Якщо буде приватна власність, хай буде нашою! Однак у першу чергу треба захистити вітчизняного товаровиробника (тобто нас)! Ось і маємо, що маємо. Уже 1994 року я писав про «українську клептократію», породжену такою системою, але не передбачав, що так далеко все зайде.
Дивно, але люди звикають до диктатури, обіймають її, привласнюють. Є чимало свідчень про те, що в останні дні Другої світової війни мешканці Берліна заспокоювали одне одного: «Грофац (німецьке скорочення фрази «найвеличніший військовий лідер усіх часів», тобто Гітлер) нас урятує!» Це таки правда, що «прелесть кнута» існує, хоча заради справедливості треба зазначити, що пересічні німці жили трохи краще при Гітлері, ніж пересічні українці (чи росіяни) за часів Сталіна. Усе ж СРСР, у кордонах до 1939 р., для переважної більшості населення став суб’єктивною духовною батьківщиною. Система, побудована Сталіним, дала єдину — хоча й досить відносну — «нормальність», яку це населення коли-небудь знало. Недаремно співала Маша Распутіна: «Когда-то была страна, и тогда сказали, что нет».
П’ять років тому ще були мрії, сподівання, українці тоді пишалися, що вони стали громадянами незалежної Української держави. Щоправда, були кіоскерки, які не могли зрозуміти, що «три» не «две», а «зажигалка» є «запальничкою». Однак надії були в усіх. Згодом самі надії починали зникати. Немає підстав для такої гордості на простому побутовому рівні. Пригадую як нещодавно ми із дружиною пішли по цигарки. Якийсь хлопець хотів пограбувати кіоск, а дівчина-господиня спокійно відказала: «Не можна мене обікрасти, я вже заплатила й вони тебе знайдуть!».
Уже стало зрозуміло: щось не те в районі. І від цього просвітилася ціла система. Тут деталі не потрібні — достатньо сказати, що там, де держава неспроможна виконати навіть основні функції (наприклад, навести лад на базарі і зібрати для цього податки), інші «неформальні» досвідчені організації займають її місце в соціально-політичному «ланцюжку їжі».
Найприкрішим для мене є те, що люди в цій нестерпній ситуації очікують якогось Грофаца, який один має всіх порятувати. Мені здається, що суть теперішньої ситуації полягає саме в оцій амальгамі покірності тоталітаризму з економічною культурою чорного ринку. Коли всі винні перед урядом, як можна цей уряд змінити? Злодії втрачають політичні права навіть в Америці.
Зміни на краще можливі лише тоді, коли пересічний громадянин переконається, що сам він може це робити. Люди добре знають, як влаштуватися «в тіні». Коли буде вигідно, вони вийдуть на сонце. І ті, які сьогодні торгують підробленою горілкою та контрабандними цигарками, завтра (чи післязавтра) стануть чесними вітчизняними товаровиробниками.
Однак треба чітко усвідомити, що ті, хто при владі, вже мають усе, що їм треба, вони змінять ситуацію тільки тоді, коли народ їх до цього примусить. Тільки коли українці твердо і чітко заявлять: «МИ — НАРОД». Тоді це стане силою. І владою.
Є підстави критикувати західну систему. Це окрема тема. Проте не можна заперечити того, що така система функціонує не без певних успіхів. Можливо, через те сусідні поляки (які також мають, так само як і росіяни, спільні і складні відносини з українцями) зробили, як зробили. Хто в Україні не хоче жити, як, наприклад, у Польщі? Може, тільки ті, які «мають, бо мають»...
* У сучаснiй трактовцi англiйське слово «men» читається як люди, а не тiльки «бiлi чоловiки».
