Московські канікули

Москва прагне дивувати. В основному — чимось грандіозним, крупноформатним, якимось «найбільшим слоном» у світі. Однак після ювілейного, ХХV, Московського кінофестивалю залишається усвідомлення, що цього разу золотоглава столиця собі зрадила.

Все було скромно з самого початку. Офіційні особи рангом вищі за Юрія Лужкова фестивальні церемонії проігнорували. Із іменитих іноземців прибули і без того часті гості Росії — Джина Лоллобріджіда і Пітер Грінувей, у журі засідав сивий, легендарний і напівзабутий Кен Рассел, в останні дні під’їхали по черзі костолам Стівен Сігал і немеркнуча Фанні Ардан. Але це так, протокол. Справжня скромність панувала в конкурсі ММКФ.

Складалося відчуття, що фільми підбиралися за принципом максимальної усередненості. Щоб не дуже злі, не дуже незрозумілі, але і не занадто легкі. З актуальною тематикою і політкоректним втіленням. У результаті конкурс став схожим на прісний стерилізований субстрат, в якому є все (жанри, теми, герої, ситуації, зірки) — і нічого. А деякі картини так і зовсім викликали здивування самим фактом своєї присутності.

Так, наприклад, абсолютно було незрозуміло, що робить у конкурсі абсолютно пустопорожня бразильська «Так буде воля Божа». Наскрізь вторинний коктейль із штампів голлівудських молодіжних комедій, звичайно, не втомлював, більш того, і мінімальної роботи думки не вимагав.

Жанрове кіно для фестивалю — це, взагалі, чужорідне включення. Такі фільми чудово йдуть і поза конкурсами, бо розраховані не стільки на оцінку їхнього естетичного рівня, скільки на отримання прибутку. Тобто рекомендація від кіл авторського, арт-хаусного, кінематографа для них — лише додатковий слоган у рекламній кампанії. Наприклад, «Засну, коли помру» британця Майкла Ходжеса з Клівом Оуєном, Мальколмом Макдауеллом і Шарлоттою Ремплінг у головних ролях є стовідсотково масовим кіно, кримінальним трилером, побудованим на мотивах сексуальної перверзії, вбивства і помсти. Комерційний продукт — і британо-германо- американський «Убити короля» з Тімом Ротом і Рупертом Еверетом — костюмне кіно про часи революції в Англії. Відповідно одягнута масовка, натуральні сцени страт і воєнних зіткнень — все це, звичайно, добре, але нічого нового в цьому фільмі немає.

На іншому полюсі — кінематограф із претензією саме на новизну, або принаймні оригінальність висловлювання. Зразково поганим тут виявився ще один ла тиноамериканський фільм — колумбійське «Нещасне кохання». При вражаючій різноманітності сюжетів, які, здавалося, підкидає саме життя в пошматованій насильством країні, режисер Хорхе Ечеверрі запропонував низку непереконливих картинок із життя місцевої наркобогеми.

Інший бік претензійності — посягання на оригінальність самовираження. Тут не мав рівних петербуржець Олексій Учитель, чия «Прогулянка» відкривала фестиваль. Увівши в дію всі необхідні для успіху компоненти, а саме: зйомку стрибаючою камерою, акторів Театру Петра Фоменка і, особливо, напористий піар, Учитель отримав на виході непереконливий результат. Щось, схоже, швидше, на телевізійну замальовку з «дерев’яними» акторами та відверто провальним сценарієм.

На іншого петербурзького режисера мультфільмів, Ірину Євтеєву, покладалися великі надії. «Петербург» — її перша повнометражна анімація, в якій використано хрестоматійні образи північної столиці з класичних кінострічок радянської епохи, від «Шинелі» до «Пікової дами». Задум небезінтересний, але підвела відсутність виразної драматургії. Вражаючі картинки розсипаються строкатими купками, «зношеність» запозичених кадрів не компенсується свіжістю прочитання. Однак принаймні Євтеєва щира в любові до свого, незважаючи ні на що, великого міста.

Що рухало відомою актрисою Валерією Бруні-Тедески, абсолютно неясно. Вона прославилася як виконавиця головних ролей у фільмах інших режисерів, за що одного разу навіть отримала Золотого лева у Венеції. Але спокуса самій стати фільммейкером переслідувала її давно. У фільмі «Легше верблюду…» вона його реалізувала, знявши, крім себе, також Кьяру Мастрояні. Сюжет, конфлікт і тема цього неймовірно нудного твору вичерпується відомою фразою — «багаті також плачуть». Додати, загалом-то, нічого.

Питання мотивів також виникає щоразу при перегляді картин, що торкаються злободенної тематики. Якщо картина не дуже вдала (на жаль, частіше так і буває), то докоряти режисеру все одно якось рука не піднімається: можливо, він дійсно переживає з цього приводу і прагне змінити світ на краще.

Але глядач-то на краще не виправляється. Глядач не може зрозуміти, чому потрібно дивитися докладний виклад судової тяжби прибиральниці з компанією, яка її звільнила («Ейла», Фінляндія). Або споглядати сумовиту історію пригод у титовській (до того — царистській і окупованій) Югославії («Розігріти вчорашній обід», Болгарія — Македонія). Або переживати за двох підлітків, голландку і афганця, які, звичайно, страждають несправедливо від переслідування наркомафії, але знято це все так, що на сон починає хилити вже після хвилин двадцяти («Місячне світло», Нідерланди).

Та й і у кон’юнктурі нікого не звинуватиш. Проблеми є і є чесні спроби їх усвідомити. Шкода, що спроби ці так і залишаються на рівні газетної статті, телевізійного нарису.

Ні, все-таки кінокритик — дивна професія. Критик — якщо він добросовісний, справжній профі — висиджує до кінця найдовші та найнудніші кіносеанси, коли втомлені глядачі залишають зал. Критик дивиться кіно не просто багато — понадміру, 6 — 7, а то і більше фільмів на день, перелопачує тонни та кілометри візуального сміття (одна з програм ММКФ, до речі, так і називалася — «Треш (буквально «сміття») —ретроспектива»), щоб знайти крупинки справжнього таланту й авторської самобутності. Масовий глядач, звичайно, ходить на масове кіно. Останнє, однак, має надто обмежений термін придатності — сезон-два, після чого безповоротно йде в брухт. Критик же працює на ту, не обмежену числом і часом аудиторію, яка дивитиметься талановитий фільм і десять, і двадцять, і сто років опісля.

Проте невідомо, чи чекає блискуче майбутнє тих конкурсантів які через різні причини вибивалися із загального числа, і за одне це вже отримали призи — тут журі виявило рідкісну об’єктивність. Це питання не цілого, а тих же «крупинок», проблисків таланту.

Так, основна перевага фільму «Коктебель» — відмінна операторська робота Шандора Беркеши. Красиво знята, хоч і не дуже вдала стосовно сценарію і роботи з акторами історія про хлопчика і його безпутного батька, який перебирається на перекладних до теплого Коктебеля, практично всі дні фестивалю називалася одним із фаворитів, що недивно — всі інші претенденти від господарів явно програвали. В результаті режисерсько-сценаристському тандему Олексія Попогребського і Бориса Хлєбникова вручили Спецприз журі, з попутною рекомендацією частіше вдаватися до монтажних ножиць.

Дуже цікаво дивитися перші півгодини японську «Сову». 91-річний патріарх, улюбленець Московського фестивалю (тричі отримував головні призи) Кането Сіндо вигадав цікаву небилицю в дусі середньовічних переказів його країни про відьом і перевертнів. Дві красуні, мама і дочка, заманюють чоловіків до себе в закинутий будинок у горах, ублажають їх, беруть гроші, а потім обпоюють чарівним зіллям, яке виявляє в кожного клієнта істинну його сутність — півнячу, козлину або свинську. Передсмертне слово жертви звучить глибоким прозрінням. Інфернально-еротичні акти знято дуже живо і дотепно. Однак далі, здається, режисер просто не знає, як розпорядитися сюжетом. І згортає його то в трилер, то в нестерпно нудотну мелодраму. Становище — і то не повністю — рятує Сінобу Оотаке, що майстерно зіграла старшу відьму. У результаті актриса й отримала статуетку Святого Георгія за кращу жіночу роль.

Із дебютом іранця Асгара Фархаді «Танцюючи в пилу» — діаметральна ситуація. Сюжет продуманий і виразний, навіть дуже. Суто іранська проблематика — головний герой, бідняк- азербайджанець, вимушений розлучитися дружиною, яку палко кохає, тільки через те, що у її матері погана репутація. Єдиний спосіб якось підтвердити своє кохання — повернути суму посагу. Ось парубок і вдається до крайніх засобів, прибивається до суворого змієлова, щоб підзаробити на небезпечному занятті. І, звичайно, трохи не гине. Такий собі персидський неореалізм, дуже вже для внутрішнього вживання. Тобто тема, схоже, зрозуміла і глибоко хвилює кожного іранця, особливо молодь. Але зроблена по-школярськи старанно, нагадує безліч інших подібних опусів про конфлікт суспільного і приватного. Виконавцю головної ролі Фарамазу Гарібяну дали «Георгія» за кращу чоловічу роль. Можливо, в майбутньому з нього і виросте класний актор. Поки ж він запам’ятовується тим, що його надто багато, що він голосить і шумить безперервно, і потенційний талант просто тоне у стомлюючому надриві.

У чому критики та глядачі досягли одностайності — так це в оцінці датсько- шведсько-британського «Скагеррака». Для Серена Краг-Якобсена ця стрічка стала наступною після його вдалого мезальянсу з рухом «Догма» («Догма №3» — «Остання пісня Міфуне»). Всі формулювання журі адекватні: глибокі та добре опрацьовані характери, чудове почуття гумору, оригінальний сценарій і талановитий акторський ансамбль (приз ФІПРЕССИ), несподіване поєднання елітарного і масового (спеціальний диплом Гільдії кінокритиків і кінознавців Росії), ну і приз Федерації кіноклубів Росії — напевно приблизно за те ж. Краг-Якобсен не став обтяжуватися авангардно- «догматичною» спадщиною і зняв приємну в усьому мелодраму про молоду сурогатну матір, яка ускочила в кримінальну халепу; з повним, але, що особливо підкуповує, абсолютно несподіваним хепі-ендом.

Ще один, цього разу корейський, кінодебют «Врятувати зелену планету!» розколов зсередини і публіку, і кінознавців. Багато хто вважає перший фільм молодого Чан Чжун Хвана претензійним, маревним виробом на грані «сміттєвого» кіно категорії «Б». Менша частина оцінила невгамовну фантазію режисера, його синефільську самовідданість і безмежну пристрасть до кіно, помітну за любовним обіграванням цитат із великих стрічок минулого. З абсолютно різних елементів Хван зробив натуральну фантасмагорію про божевільного, який викрадає високопоставлених діячів політики і бізнесу з метою вивідати їхнє... інопланетне походження. Кількість абсурду вже до середини фільму зашкалює, до кінця, враховуючи, що режисер ще і намагається викликати у глядачів співчуття до головного маніяка (!) — втомлює. Проте обдаровання безперечне, і «Георгій» за режисуру — на фоні, повторюся, бляклого конкурсу — виглядав логічно. Припущення робити рано, але, можливо, незабаром Країна вранішньої свіжості буде приростати не одним тільки Кім Кі Дуком.

Нарешті, володар головного призу іспано-італійський «Божественний вогонь» мав у собі все те, чого бракувало всім іншим претендентам. Не затягнутий, місцями хвилює всерйоз, а фінал — непідроблено красивий і поетичний. У режисера Мігеля Ермоси вийшла добротна реалістична фантазія, побудована на низці допущень, — а що було б, якби Федеріко Гарсіа Лорка вижив після розстрілу? І втратив би пам’ять? І його б підібрав якийсь напівграмотний дивак? А потім, через 40 років, здогадався б, хто насправді цей убогий безпам’ятний старий? Поєднання геніальної поезії Лорки з пережитим гуманізмом картини не виглядало натяжкою. Хоча, звичайно, на шедевр, що провокує гострі дискусії і багаторазовий перегляд, нинішній лауреат не тягне. Для цього треба було дивитися позаконкурсні програми.