«Ми ще поки живі»

26 квітня в своєму місті зібралися прип’ятчани, котрі ще залишилися живі. Відвідали свої колишні квартири, кладовище. Просто ходили вулицями й співали: «Любимый город может спать спокойно и видеть сны, и зеленеть среди весны...».

Як завжди, поїхав туди й мій товариш, Володимир Шинкаренко. І, як завжди, зазивав мене, колишнього коменданта Прип’яті. А у мене вже нерви не витримують... Краще вже тут, у Києві, посиджу та згадаю минуле з жителем Славутича, котрий нині оформляє інвалідність.

...Після вибуху на четвертому енергоблоці Володимир не зміг евакуюватися з сім’єю на Харківщину. «Вся охорона пожежної сигналізації, а це 50 осіб, разом із начальником просто втекла, — каже Володимир Михайлович. — Хай це буде на їхній совісті. Не встигли вивезти архів, от і залишилися ми втрьох на заводі. Були й добровольці, але їх ще треба було навчати кілька днів. Навіщо ж опромінювати хлопців даремно? Та й Прип’ять — моя, моя. Кожне деревце знаю, кожний куток. От і залишився ще на довгі роки працювати в дозиметричному контролі...».

До столиці Володимир приїхав за довідками, які підтверджують перебування у Прип’яті в ті страшні дні. Тут від одного процесу заробиш інвалідність. Досі практикується, наприклад, табелювання по вісім робочих годин в умовах різко підвищеної радіації. Неначе після роботи та радіація «спати лягала»: люди ж опромінювалися цілодобово. Та що довідки... Дивлюся на покручені, забинтовані руки Володі. А колись же вони ще й «лійку» майстерно тримали.

Фотовиставка Шинкаренка, присвячена трагедії в Чорнобилі, пройшла маршрутом Аляска — Голландія — Данія — Бельгія — Німеччина. Хоча жодного разу ще Володимира Михайловича не запрошували на традиційний вечір «Дзвони Чорнобиля»...

Від поїздки в зону я відмовилася — здоров’я підводить дедалі більше. А Володя нагадав про стелу, яка стоїть при в’їзді до міста: «Прип’ять. 1970». Це — рік народження нині мертвого міста. На десятиліття чорнобильської біди якийсь нерозумний начальник велів прибити до стели металевими буквами «Пробач живим. 1986—1996 рр.».

«Це я повинен просити вибачення, що поки живий? У кого?!» — підіймає вгору зболені руки Володимир.

Він хоче зробити інший напис: «Винні, покайтеся перед вже мертвими і поки живими».