МИ ВСІ — «БУРАТІНИ» на Полi чудес...
Кіт Луї чекає мене на тумбі в передпокої під самими дверима. Тільки-но я переступаю через поріг квартири, він каже: «Мр-мля-а», — зістрибує на підлогу і, задерши хвоста трубою, прямує в кухню.
— Зараз-зараз, моє золотко, ось лише руки помию і погодую тебе. — З ванної, не переодягаючись, одразу поспішаю до свого улюбленця. Дістаю зі столу ножа, з великого поліетиленового пакета — кульок із ковбасою. Швиденько розправляємося з «доважком», який лежить зверху, — тим маленьким шматочком, що привабив мене у вітрині і від якого мені давали покуштувати. Смачненько! Проте мало. Відріжмо, котику, ще трошки від великого шматка. Фу! Що це за гидота?! Жах! Колір «продукту» — наче обличчя п’янички, який підбирає недокурки на автобусній зупинці, а оболонка не тільки липка, а ще й покрита пліснявою.
— Ну, гидота така! — повторюю вже вголос на адресу брехухи продавщиці. Адже я ще запитала: «Любительська» у вас свіженька?» — «Свіженька. Якраз останній шматочок залишився». Хіба я знала, що останній шматочок — це не тому, що ковбасу швиденько «розмели» покупці через її незайману свіжість, а, скоріше, він просто завалявся за прилавком із Різдвяних свят до самого Великодня.
Навіть котові я побоялася давати ту «ковбасу». Залишилися ми з ним голодні. А на голодний шлунок, як відомо, активніше працюють мізки. Отже, що робити — викинути покупку в сміттєпровід чи піти вранці на ринок і також попсувати нерви хитрій «панянці»?
Ефекту не вийшло: продавщиця того ранку запізнювалася на роботу, і мені ніколи було чекати. Однак я отримала вельми «цінну» пораду від продавщиці сусіднього прилавка і від адміністратора ринку. Обоє (хоч були в різних приміщеннях) досить однаково здивувалися: «А чому ви відразу не подивилися, що вам дали?»
Тобто, розумієте, все, що нам із рук у руки передає продавець (врахуйте, не вуличний, а на постійному робочому місці!) ми повинні тут же, як мовиться, не відходячи від каси, розгорнути, подивитися, понюхати і покуштувати. Причому бажано зсередини (зверху, як у моєму випадку, може бути «маскування»). Ну, колупнути нігтем, звичайно, негігієнічно — треба носити із собою ножика. У крайньому випадку його можна буде спрямувати проти продавця-брехуна. Тоді вже точно він поверне вам грошенята, та ще й зі своєю здачею.
Ця ідея мене так захопила, що я подумки пробачила всьому оптовому ринку в Києві, на «Либідській», разом із його адміністратором, який не додумався хоч би для годиться запропонувати мені компенсацію за втрату, а вголос навіть мило поздоровила його з весняним святом. Ну, гаразд, через троячку я не збіднію і не розбагатію. Хоча — гидко...
Того ж вечора я витягла з-під ванни стару широку каструлю із землею, гарненько її зволожила під душем і вирішила, що вранці посію нарешті насіння анемона. Це мене заспокоїть. Щоб мати вдома хоч малесеньку частинку мого улюбленого Криму, минулого року в Ялті я купила пакетик насіння і всю зиму мріяла побачити в яскравому цвітінні свій балкон. Від однієї думки про Крим у лівій частині моїх грудей розливається такий же приємний жар, як коли йдеш по гарячому піску Сімеїзького пляжу... Збуджена, я довго не могла заснути.
Тільки-но розвиднілося, дістаю із шафки крихітного акуратного конвертика і ніжно, щоб не висипалася жодна насінинка, розрізаю заклеєний край. Діймає цікавість: скільки ж насіння поклали туди за гривню? Обережно заглядаю всередину і... мало не непритомнію. Там... Там... Ні, а дiйсно, що це таке? Двома пальцями тримаю щось плоске, схоже на жмут зваляної вовни з верблюжої ковдри. Слово честі, про тополиний пух я також пригадала на той предмет, що, може, це також якийсь насіннєвий пух квітів? І дуже старанно пошукала в тій «повсті» що-небудь (хоча б менше за макове зернятко), що нагадує насіння. На жаль, нічого там не заплуталося і нічого звідти не висипалося. Ну, це вже занадто. Другий день поспіль мене примушують грати роль довірливого Буратіно.
Найуважнішим чином досліджую пакетика. На ньому начебто друкарським способом (але потім мені сказала колега дизайнер, що ручним) написано: «Квіти. с. г. (тобто радгосп, як я розумію) «ГудВіт». «Анемона». Кримське насіння». Оболонка начебто викликає довір’я. Ризикнути, чи що? Пальцем злегка розгрібаю землю в каструльці, розкладаю на ній жмут вовни, яка нібито є насінням, присипаю земелькою і поливаю. При цьому думаю, що зараз я справді точнісінько як Буратіно на Полі чудес у Країні дурнів...
Щоб через деякий час удруге не відчувати себе, пробачте, дурною, я встромляю в землю поруч із тією повстю вже надійне насіння паничiв, яке сама назбирала на дачі в приятельки. Чого б не збожеволіти ненасправді, якщо це робить уже по-справжньому довколишній світ?
