«Ми втікаємо з «ГУЛАГу». Друга спроба»

Гостями редакції стали два народних депутати, очільники комітетів – голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Лілія Гриневич та голова Комітету з питань культури і духовності Микола Княжицький. Розмова тривала три години і охопила низку фундаментальних проблем української гуманітарної сфери. Те, що ключові, на наш погляд, комітети парламенту очолюють такі компетентні і яскраві люди, вселяє оптимізм. Як і відверта розмова в стінах редакції, яку можна буде побачити у відеоформаті завдяки команді телеканалу СК-1.

«Гуманітарна політика газети «День», мені здається, може бути корисною країні. Ми працюємо, часто випереджаючи кремлівську адміністрацію. Тому що вони намагаються продовжити традицію окупації нашої історичної спадщини і нав’язують історичні міфи. Зокрема, коли вони тільки бралися за свою стратегію «русского мира» в масштабній розкрутці в Україні, ми вже зробили книжку «Сила м’якого знака», яка була реальною «протиотрутою» і розставила все на свої місця. Для мене це принципово, і я хочу, щоб цими здобутками повномасштабно користувалося українське суспільство, медіа, українська школа... Тому ми хочемо поговорити з вами про те, як ви це розумієте, як це зробити доступнішим для більшості парламентаріїв, щоб ця тенденція зрештою стала мейнстрімом, — розпочала розмову головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Цей рік, наприклад, ми назвали Роком Ярослава Мудрого. Він починав правління тисячу років тому, в час розквіту Київської імперії, і ми як нація до цього маємо безпосередній стосунок і не маємо права робити вигляд, що нас це не обходить. Бо московські стратеги, підкріплені ядерною зброєю, хочуть нас виштовхнути з нашого місця в Історії. Це боротьба — не тільки за нафту і газ, Крим і Донбас, а й за Наше місце в Історії».

Якою має бути масова історична освіта? Роль медіа у реалізації гуманітарної політики? Як досягти нової якості освіти? Ще дискутували на тему, як не дати Росії «приватизувати» нашу історію та які книжки має прочитати кожен український політик. І, власне, про «гуманітарну політику» «Дня».

«МИ НЕ КРАЇНА З 20-РІЧНОЮ ДЕРЖАВНІСТЮ, МИ КРАЇНА З ПЕРЕРВАНОЮ ДЕРЖАВНІСТЮ, АЛЕ З ТИСЯЧОЛІТНЬОЮ ЦИВІЛІЗАЦІЄЮ»

Марія СЕМЕНЧЕНКО: – Нещодавно міністерство освіти провадило новацію, яка викликала рішучий опір суспільства, – виключило низку гуманітарних предметів, зокрема історію України, зі списку обов’язкових до вивчення у вишах. Про що свідчить ця ситуація?

Лілія ГРИНЕВИЧ: – Ця тема була піднята через, я вважаю, функціональну помилку Міністерства освіти і науку по запровадженню закону «Про вищу освіту». Новий закон про вищу освіту дає нам одну з базових цінностей  – автономію вищих навчальних закладів. І, зокрема, академічну, коли виші самі під виписані в стандартах результати навчання можуть формувати свій зміст. І добрі інтенції  МОН полягали в тому, щоб показати нашим університетам цю можливість. Але, я вважаю, була цілком прогнозована реакція свідомої патріотичної частини академічних спільнот, які висловили свою стурбованість що ці предмети гуманітарного циклу можуть взагалі випасти з поля зору вищої освіти в багатьох наших університетах, зокрема в технічних. І в час такого розламу в суспільстві, коли ми в пошуках тієї єдиної гуманітарної платформи, на якій ми зараз повинні дуже твердо стояти, під час агресії з боку сусіда, – це неймовірно важливо. Ця реакція була прекрасним тестом для суспільства. Суспільство не дрімає, воно розуміє, може, краще, ніж влада, наскільки важливою є гуманітарна складова вищої освіти. 

Цей наказ тепер буде трансформований… Очевидно, що спочатку мають бути виписані стандарти. І ці стандарти обов’язково будуть показувати, що людина з вищою освітою – це, передусім, та людина, яка розуміє підходи і способи пізнання, та людина, яка є справжнім відповідальним  громадянином, патріотом своєї країни, яка чудово розуміє свою ідентичність і може донести цю ідентичність до інших. У зв’язку з цим, я думаю, не буде жодної відміни гуманітарних предметів.

Але ще одна проблема, яку тут зачепили, – це  якість викладання таких гуманітарних дисциплін. Я вважаю, що у вищій школі ми можемо взагалі говорити не просто про курс історії України, тому що в межах середньої освіти ми проходимо такий курс історії, а про курс правдивої історії України. І, до речі, у цьому сенсі бібліотека газети «День» може допомагати і тим, хто навчається, і тим, хто вже давно отримав вищу освіту. Я є читачкою газети «День», і нам справді дуже потрібні зараз такі видання. У нас не так багато видань, де йдеться про гуманітарну політику. Ми ж маємо справу з російським міфом, який надалі живе і зараз, у час російської агресії, транслюється у величезній кількості способів. Зацитую Євангеліє від Івана. – «Пізнайте правду, і вона визволить вас». Це те, що стосується сьогодні історії і всього, що називається гуманітарною політикою в державі. 

Л.І.: – Коли тема з Ярославом Мудрим тільки виникла, теплий лист з підтримкою ідеї я отримала з Дніпропетровської гірничої академії. Де є великі сподвижники, серед них наш давній читач, друг газети Віктор Юхимович Пушкін, який сказав наскільки це важливо сьогодні.  Ми не країна з 20-річною державністю, ні, ми країна з перерваною державністю, але з тисячолітньою цивілізацією.…

Я для себе досить пізно відкрила Юрія Шевельова. А Шевельов точно сформулював три основні вороги українства: Москва, кочубейство – це внутрішній серйозний виклик, і провінційність. І провінційність в тому, що розповзається неякісне. Навіть патріотичне, але неякісне. І несучасне. Тому треба, що стосується медіа і політики парламенту, послідовність кроку – що може зробити прогресивна частина українського парламенту для того, щоб підкреслити необхідність подолати ці три вороги.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ: – Я би тут говорив не про прогресивну частину парламенту, а про прогресивну частину суспільства…

Л.І.: – Разом з прогресивною частиною парламенту…

М.К.: – Це правда. Коли ми говоримо про викладання історії в не гуманітарних вишах, то це лише частина проблеми. Ми хапаємось і намагаємось зберегти ті острівки, які нас десь повертають до нашої історії, не вибудовуючи взагалі системи підходу до нашої історії. 

Якщо ви поїдете у Варшаву і підете у музей Варшавського повстання – сучасний, мультимедійний, – ви побачите величезні черги дітей з усієї Польщі. Якщо ви поїдете в Єрусалим і підете в комплекс Давида, ви побачите там величезні черги ізраїльських школярів і солдатів, які йдуть туди, щоб зрозуміти своє минуле. Де в нас можна побачити щось схоже? Хто у нас думає про те, щоб адаптувати музейну справу до сучасних потреб суспільства?...

Л.І.: – Ми думаємо…У нас, на сайті «Дня», є віртуальні екскурсії музеями, подорожі…Я хочу щоб ви сказали, як парламент, політики можуть на це впливати?

М.К: – Не існує парламенту, існують конкретні люди. В даному випадку я як голова Комітету можу написати законопроект або підтримати написаний урядом або будь-ким законопроект, або взяти громадську ініціативу і втілити її в законопроект для того, щоб щось вирішити. Але що вирішити? Ми маємо комплексно реформувати наш підхід до культури і до фінансування культури загалом. Бо якщо ми маємо, умовно кажучи, академічний театр, де працює актор, який виходить на сцену один раз в рік, отримує велику зарплату і є державним службовцем, якого не можна звільнити, то, очевидно, його продуктивність не є дуже високою. А держава ж могла би зекономити кошти, щоб підтримувати, наприклад, книжки… 

«НЕ БУЛО РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО РОСІЯ ЗДІЙСНЮЄ В УКРАЇНІ ГУМАНІТАРНУ ІНТЕРВЕНЦІЮ»

Л.І: – Чи є відчуття того, що ми дозріли до підтримки того, що вже хтось зробив?

М.К: – Немає…  Ми не маємо тієї європейської структури як управління культури, так і прозорих медіа, які б підтримували те, про що ви говорите. Ми маємо створити цю систему.  

Л.Г.:  – Зараз є сотня причин, чому ми недофінансовуємо освіту і культуру. Війна, криза тощо… Але треба пам’ятати, що війна зараз йде і тому, що в нас був такий занепад освіти і культури. У 2010 році я зустрічалася з однією американкою російського походження, яка досліджувала, як  викладають історію в Україні. І вона мені сказала, що історія у нас за одними й тими самими підручниками викладається вчителями у різних регіонах у зовсім різний спосіб. «І ви повинні усвідомлювати, що ваша країна незабаром розколеться», – сказала вона мені. 

Очевидно, що освіта, яку здобувають діти і яка не формує спільну ідентичність у спільній країні, призводить до розколу нації. І те, що частина людей на Донбасі були готові підтримати терористів, це теж наслідок такої недолугої освіти. Наше завдання у парламенті сьогодні – вплинути на це законодавчо. 

Л.І: – Я згодна, що частина драми і трагедії, які відбулися останні роки з країною, покладена була на економіку і на політику. І абсолютно не було розуміння того, що Росія здійснює в Україні гуманітарну інтервенцію, і це було зроблено раніше, ніж прийшли танки, «гради», і «смерчі». 

«У НАС БУЛА ПОЛІТИКА ГЕНОЦИДУ ВЗАГАЛІ УКРАЇНСЬКОГО ГЛЯДАЧА, НЕ ЛИШЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО»

Роман ГРИВІНСЬКИЙ: - Не секрет, що ці проросійські, сепаратистські настрої тривалий час виховувалися за допомогою українських телеканалів. Ми бачили, як Царьов, Колісниченко, Корнілов та інші переходили з одного каналу на інший. Де був цей «центр», який приймав рішення, кого запросити? І чи не плануєте ви як народні депутати ставити це питання перед Генпрокуратурою?

М.К.:– Ми знаємо, де був цей «центр». Спочатку ім’я йому було Віктор Медведчук, потім – Сергій Льовочкін, а потім були субцентри і  виконавці. Потім  були власники наших найбільших медіагруп, генеральні менеджери, ведучі ток-шоу…Таким чином вся ця мережа і працювала. Це була чиста маніпуляція українським суспільством.

Р.Г.: – Але відповідальність якась за це має бути?

М.К.: – Відповідальність може бути лише тоді, коли політики, які представляють суспільство, зрозуміють небезпеку таких процесів. Але чи є у них усвідомлення такої небезпеки? Нам потрібна не відповідальність – нам потрібно усвідомлення, що так не можна. А більшість нашого політикуму цього досі не усвідомила. 

Л.І.: –  Лілія Михайлівна, а як ви відчуваєте? Від сили, яку ви представляєте в парламенті, очікували, що там є немало людей, які можуть задати нову планку вимогливості. Чи відчуваєте ви, що є щось таке, що могло б дати надію, що ця нова планка буде? 

Л.Г.:  – Результат на виборах показав, що є довіра і високі очікування. І виправдати ці очікування неймовірно складно. Люди є різні, звичайно. Є депутати, які займаються різними напрямками. Вони на щось готові піти, ця готовність може бути більшою або меншою. Але я сьогодні оцінюю фракцію, яку ми представляємо, як найбільш консолідовану і таку, що продукує ідеї.  Принаймні, я знаю, що за більшістю депутатів стоять реальні бажання працювати і щось змінити в тій сфері, яку вони представляють. І це не є кон’юнктурні зміни – зміни, які обслуговують певні інтереси… І позиція, як ти голосуєш, має залежати і від моральних факторів, і від справедливої оцінки ситуації, і від багатьох інших чинників…

МАЙЖЕ ТРИГОДИННЕ СПІЛКУВАННЯ ЖУРНАЛІСТІВ «ДНЯ» І ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА НАШОГО ВИДАННЯ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ З ЛІЛІЄЮ ГРИНЕВИЧ ТА МИКОЛОЮ КНЯЖИЦЬКИМ ВИЯВИЛОСЯ ПРОДУКТИВНИМ. МОЖЛИВО, НЕЗАБАРОМ У ПАРЛАМЕНТСЬКІЙ КНИГАРНІ З’ЯВЛЯТЬСЯ НАШІ ВИДАННЯ — ДЛЯ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ. ЩЕ НА НАШІ КНИЖКИ ЛІЛІЯ ГРИНЕВИЧ РАДИТИМЕ ЗВЕРНУТИ УВАГУ ОСВІТЯНАМ, А У СВОЄ ВІДРЯДЖЕННЯ ЗА КОРДОН ПРИХОПИТЬ КІЛЬКА ПРИМІРНИКІВ «УКРАЇНА INCOGNITA. ТОП-25» АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Л. І.: - … і тиску. Тому що ми, наприклад, говоримо, що всі попередні роки на телебаченні була політика «апартеїду» українського інтелектуального глядача…

М. К.: – Я би сказав ширше: у нас була політика геноциду взагалі українського глядача, не лише інтелектуального. Простий українець, який хоче побачити свою народну пісню, чи свою виставу, чи свій театр, може бути кваліфікованим робітником, а не професором університету, але його культурні потреби так само не були задоволені. Безумовно, те, про що ви говорите, – що має бути нормальна інтелектуальна дискусія і гуманітарний дискурс, який би стосувався розвитку країни – так, цього не було. Але не було і загалом масової культури. Ви згадайте, коли тільки незалежна Україна народилася, народився проект газети «День», народилися телевізійні проекти, величезна кількість українських зірок, яких не було в радянській системі. Тобто, була якісна українська естрада, яка трималася в такому досить вузькому гетто, і все. І тут з’явився весь спектр – рок, джаз, різні експериментальні форми, вони стали масовими і популярними. І потім приходить Кучма, і десь до другого терміну Кучми це все починає занепадати, затискатися масовою російською культурою. І продовжується це досі…

Л. Г.: – Я переконана, що інтелектуального глядача і читача треба готувати і розвивати. Це велика праця. Якщо немає звідки це почерпнути, то людина залишається у тому світі, у якому вона є. 

Л. І.: - …тому всі «живі» канали повинні працювати в одній гуманітарній парадигмі, бути в контакті. А розумні відповідальні парламентарі й урядовці повинні стимулювати це. Треба просто витіснити мотлох на периферію і стати мейнстрімом через цей дискурс, через якість, через рівень. Ну, і, звичайно, додавати хороший «гарнір», чудові «соуси», в чому справа? Коли ми робили свої глянці, ми робили це для того, щоб привабити бізнес і показати Україну з іншого боку, якого вони не знають. Ми дуже активно супроводжуємо все, що відбувається в ІТ-сфері. На першій шпальті у нас хлопець, який у всім років написав свою першу програму... Українська ідентичність і модернізація – це наша «національна ідея» в газеті «День». Це створює авторитет українству. А то чутно постійні розмови, що у вас немає своєї еліти. Її немає, тому що її витіснив «Шуфрич» на телебаченні. Якщо б на телебаченні був Євген Степанович Грицяк – лідер Норильського повстання, все було б інакше. Що ми робимо зараз? Ми втікаємо з «ГУЛАГу». Друга спроба. І саме це повинно займати основні думки. Про що ми говоримо, ієрархія цінностей, ієрархія лідерів…

М. К.: – Суспільство повинне контролювати владу, яка і раніше була, і зараз є  занадто технократичною і замало гуманітарною. 

Л. І.: – Розумієте, це все тупикова ідея кланово-олігархічної системи, і останні прихильники її... Треба брати іншу планку. 

М. К.: – Іншу планку ніхто не буде брати, якщо не буде відповідного тиску суспільства.

Л. І.: – Ми будемо тиснути. І ви. Тому що ми всі хочемо жити в іншій країні. І ми не хочемо, щоб прикривалися жодними іншими темами, а билися саме за те, щоб Україні забезпечити прорив. Ми не можемо змінити «географію», тому ми повинні змінити висоту. Це наша надідея сьогодні. І вона життєво необхідна. Тому що, наприклад, казали: померла паперова преса. А ось хлопці на блокпостах (показує на фото – ред.) хочуть газету. Ми навіть думаємо міняти формат щоденної газети, щоб їм було зручніше читати…

М. К.: - Де ви гроші берете?

Л. І.: - Ми беремо у хороших людей, які розуміють все це. До речі, на всіх наших проектах написані імена меценатів. 

«НАМ ТРЕБА БУДЕ ДОСЯГНУТИ ПРИМИРЕННЯ ВСЕРЕДИНІ КРАЇНИ»

М. С.: – Ви відчуваєте в середовищі нинішніх реформаторів, особливо цікавить саме гуманітарна сфера, розуміння контексту, у якому нині живе Україна? Нам ще доведеться працювати зі сходом нашої країни, і саме гуманітарна сфера, культура, освіта можуть бути тим елементом, який країну «зшиє»? 

Л. Г.: – Я дуже сподіваюсь, що вони всі стоять ногами на землі і думають, що з нами буде через 20 років. Бо ми зараз живемо в час війни, коли маємо речі, які потребують подальшого примирення. Навіть примирення всередині країни. Не кажучи про те, що з Росією-агресором, яка залишиться нашим сусідом, ми також змушені будемо примиритися. І це та історія, яку пройшли країни, наприклад, після Другої світової війни. Та історія, яку пройшла Україна з Польщею, і вона триватиме декілька поколінь, поки це примирення настане. Нам треба буде досягнути примирення в країні, щоб вона почала мирно жити. Тому що є частина людей, які зараз перебувають на окупованих територіях не тому, що вони мають хворих батьків, яких не можуть вивезти... Вони залишилися свідомо. Як ми будемо далі працювати з цими людьми? Як ми збудуємо з ними власну гуманітарну платформу?

Л. І.: - Ліліє Михайлівно, у вас є особисті знайомі, з якими відбулася якась трансформація – з тих людей, які жили на сході?

Л. Г.: - Так. Це не стільки особисті зв’язки, але це люди, яких я знала в професії. І хочу сказати, що багато з них робили дуже складний вибір. Я, наприклад, знаю викладачів університетів і  працівників наукових інститутів. Ми з ними стикалися по роботі. Цей час поділив ці колективи. Наприклад, у Донецькому національному університеті. Адже не весь університет виїхав до Вінниці. Так само є два наукових інститути, де керівники інститутів вирішили обслуговувати «ДНР», і менша частина співробітників виїхала, а більша частина – залишилася на цих територіях абсолютно свідомо. Позитивним є те, що такі міста як Маріуполь, у яких раніше не було цього самоусвідомлення українства, принаймні воно так не візуалізовувалося, як зараз, нині чітко демонструє його.

Л. І.: - Його не було видно, тому що всюди був «Шуфрич». Це в мене образ такий. А звідки ми знаємо, було щось в Маріуполі чи не було, якщо ним ніхто не цікавився?

Л. Г.: - Я дуже добре пам’ятаю, коли ви свою фотовиставку повезли до Донецька...

Л. І.: - Там був аншлаг.

Л. Г.: - Потім у статті ви показували цей Донецьк і реакції людей. Коли я це читала, то там було це українство, яке там приспане або яке не показують. Маріуполь – це найбільш українське місто зараз. 

Л. І.: - Так. Але туди ми ще не доїхали, щоб показати раніше, що він саме такий.

«РОСІЯ ТЯЖКО ХВОРА. ВОНА ПРОКОВТНУЛА КОЛИСЬ ЧУЖУ ІСТОРІЮ І ОТРУЇЛАСЯ»

М. К.: - Коли ми говоримо про російську державу, то нам потрібно розуміти – там фінансуються два типи «русского мира». Один «русский мир» – з тим обличчям, яке ми бачимо в «ЛНР» і «ДНР». Але вони фінансують і нібито європейське обличчя «русского мира». 

Л. І.: - Для «високолобих».

М. К.: - Але це теж «русский мир», який так само фінансується російською державою для того, щоб пояснити, що «русский мир» – це не лише те, що ми бачимо на російському телебаченні, але це і Звягінцев, а колись і Чайковський, це висока російська культура. Але ми повинні розуміти, що ми є частиною цієї великої європейської культури, і пробувати вивчати її, і сучасну європейську культуру, кінематограф так само. Ми цьому приділяємо дуже мало значення.

Л. І.: - Абсолютно правильно. Чому ми говоримо про пріоритети в парламентській діяльності, про те, як впливати на урядовців, які взагалі ставити координати? Ми не розглядаємо себе як тих, над ким Росія ставить досліди. Ми маємо свій план щодо них. І маємо за Росію певну відповідальність. Не тільки з давньої історичної «дзвіниці», але й з більш пізніх процесів. Саме Росії потрібна федерація. Більше того, можливо, Росії треба бути конфедерацією. Можливо, це має бути за принципом США. Тому що Росія тяжко хвора. Вона проковтнула колись чужу історію. Тяжко отруїлася, і досі з нею це відбувається. Треба визначитися і мати цей концепт – щодо себе, щодо них. 

Л. Г.: - Тут треба створений такий історичний концепт, який буде прийнятий усім суспільством. Це насправді дуже важливе завдання. У нас його до цього часу немає. Тому нам його весь час хочуть запропонувати. І сьогодні є ще велика частина суспільства, яка заплющує на це очі. Взяти навіть історію з Київською Руссю, про яку ви сьогодні говорили. Це ж один із найбільш важливих для Росії фрагментів історії, яку вони «приватизували». Фактично зробили рейдерське захоплення. І у великої частини українського суспільства немає повного усвідомлення і розуміння того, що саме нам потрібно, коли ми створюємо наш історичний наратив. Наш, державотворчий, мусить бути. Кажуть, що це історична правда, трактування подій. Так чи інакше кожна держава повинна сформувати свій історичний наратив. Він має бути правдивий, аргументований, але він має бути в системі координат державності. 

Л. І.: - Так. А з чого почати? Ось, наприклад, «Сила м’якого знака» – за півроку два перевидання. (читає з задньої обкладинки книги – ред.). 1939-й рік. З доповіді Ланселота Лоутона «Україна – найбільша проблема Європи». Дуже був поважний британський діяч. Багато людей у світі розуміли нашу проблему і хотіли нам підказали шляхи її вирішення. Ось він каже: «…У давні часи, починаючи від IX століття, мешканці землі, відомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскільки москвини, цілком інший народ, присвоїли собі ці назви, то справжні руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а собі – українці. Вони мали повне право це зробити: нація має право називати себе. Ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинули, і в ужиток увійшла нова, яка існувала побіч старої принаймні після ХІІ століття. Таким чином претензії Москви до спадку і родоводу України були ефективно відкинуті». Це – цитата «Таймс», 1939-й рік. Це все означає, що законодавчо ми повинні деякі речі робити, навіть атакувати. Ми можемо прийняти, якщо захочемо, що ми всі в державі називаємо сусідню державу Московія. Є такий досвід. Вони себе можуть називати як хочуть, а ми їм повинні допомогти повернути їхнє історичне ім’я. Вони на всіх ображені. Ми зробимо цей добрий і гуманний жест і скажемо: ми ініціатори повернення вас до своєї історичної спадщини. 

М. К.: - Там були різні землі, деякі Московією теж захоплені. Тому не все там Московія.

Л. І.: Ну так. У будь-якому разі це ідея, що ми не повинні постійно виглядати, як кролики під лупою. Друга ідея – наприклад, чи можемо ми стати членом Британської Співдружності? Третя ідея – чи можемо ми зробити обмін паспортів? Тому що ми свого часу не зробили те, що зробила Прибалтика. Люди повинні вчити свою історію, мову, культуру і готуватися до обміну паспортів громадян України. Це такі ідеї, які виростають з цього концепту, який є. Хай він не буде зараз ще в головах урядовців. Скільки в Україні є людей, яких не вшанували належно. Всі ці речі потребують парламентських  слухань, читань, резолюцій, активних дій, і це має «тиснути» на голову людей…

Ми оголосили цей рік роком Ярослава Мудрого, я зверталася до Володимира В’ятровича за підтримкою. Володимир відповів, що вони називають цей рік роком Шептицького. Але це не заважає і не суперечить одне одному. І ми повинні стимулювати вироблення правильної продукції, правильних виставок тощо. Я хочу, щоб це мало охоплення, щоб це поширювалося в медіа. Чому ми не зустріли жодної підтримки з боку ЗМІ? Путін на три  роки розписав програму щодо вшанування Володимира Хрестителя, там працює команда і купа урядовців, яка виконує завдання. А в нас в Україні про це навіть не говорять.

М. К.: - Днями ми прийняли постанову про ушанування пам’ятних дат, створили постійну діючу комісію разом із Кабінетом міністрів для впровадження культурних заходів, для підтримки ініціатив громади…

Л. І.: - Це дуже добре, така підтримка важлива. Бо людина сприймає історію, коли вона більше розуміє, більше знає. Тому так чи інакше треба робити такі речі. 

«ЖУРНАЛІСТИ ЧАСТО ОПИСУЮТЬ ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ БУФЕТ, А ПАРЛАМЕНТСЬКУ КНИГАРНЮ – НІ»

Л. Г.: - Мені здається, що видання «Дня» – це якраз те, що повинні вивчати студенти, отримуючи вищу освіту. Журналісти – обов’язково, бо такі книги  формують державницьку позицію і систему координат для оцінки багатьох суспільних і політичних процесів. І так само люди з вищою освітою, які вважаються провідною силою суспільства, повинні це розуміти. І в нас є такий дискурс із представниками Міністерства освіти та науки про те, чи потрібно історію України повторювати у вищій школі і марнувати час на це. 

Л. І: - Так, але це треба стимулювати. Тому що в школах не думають, треба це чи ні. Вони переймаються іншими проблемами. Їм потрібно, щоб хтось це сказав, нагадав…

Л. Г.:  - Можливо, потрібно почати із верхівки і спочатку реалізувати бібліотеку для політика, яку він має прочитати. Тоді ми будемо впевнені, що у нас збільшиться кількість тих, хто розумітиме гуманітарну проблему і знатиме, в якому напрямку треба рухатися, щоб  вирішити це питання.

Зараз в парламенті є люди, які розуміють, що треба вчитися, я спостерігаю за хлопцями-комбатами, і вони справді хочуть пізнати більше, хочуть вчитися. Звісно, є  і такі, які думають, що знають все. Як освітянка я знаю, що чим більше людина знає, тим більшим стає поле незнання, і ти розумієш, що треба йти далі і глибше.

Л. І.: - І коли ми говоримо, що наші партнери з Європи не дивляться на нас українськими очима, то це відбувається тому, що держава не спромоглася допомогти. У нас вже готові видання, які можна презентувати і закордоном, треба лише підтримка держави.  Журналісти часто описують парламентський буфет, а парламентську книгарню – ні. Там усього цього немає…

М. К.: - …а там – катастрофа. Я сьогодні якраз дивився, що там є. Там російськомовні видання, але такі…. Треба запитати керівника апарату ВР Валентина Зайчука: «Чому на викладці не можна виставити насправді патріотичні видання?».

«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ БУЛА НАПИСАНА В АРХІВАХ КДБ,  А ІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНИ – У ГЕНПРОКУРАТУРІ»

Р. Г.: - Хто, на ваш погляд, у нашій державі повинен відповідати і відслідковувати, що про Україну вивчають у сусідніх державах? 

М. К.: - Якщо ми хочемо займатися гуманітарною політикою за межею України, ми маємо це робити за прикладом європейських країн. Країн, які мають свої культурні центри, культурні інститути, які підтримуються спільно Міністерством закордонних справ і Міністерством культури країни для того, щоб пропагувати власну культуру і власні цінності. Очевидно, що і ми маємо створити такі інституції в країнах, які важливі для нас.

Л. Г.: - І завжди є проблема державного фінансування цих інституцій і цю проблемо треба  вирішувати.

Л. І.: - Повинно бути також партнерство із бізнесом, щоб українська діаспора проявляла ініціативу і створювала такі культурні центри…. До речі, я отримала запрошення на конференцію, яка буде присвячена темі архівів, і це дуже важливо. Треба пройти через розбирання архівів. Адже історія України була написана в архівах КДБ, а історія новітньої України – в Генпрокуратурі. І тому треба відкрити деякі архіви і намагатися щось робити... Люди не розуміють, що відбулося в країні за ці роки і хто починає мімікрувати і прикриватися. Цей процес вимагає чесної розмови, і я сподіваюся, що ми почали цю розмову. 

Л. Г.: - І цю фальш люди відчувають, і схід це відчуває. Їм потрібна ця чесна розмова. Ми боролися з диктатурою, це те, що вивело людей на Майдан. Зараз у нас немає чесної розмови, ніхто її не розпочинає.  

Л. І: - Коли ми обговорювали ідею нашого фотоальбому «Люди Майдану. Хроніка», ще рік тому, я говорила, що ми повинні зробити цей альбом для того, щоб захистити репутацію тих, хто вийшов на Майдан. Тому що я переконана, що пройде ще трохи часу  і почнуться такі розмови – «а для чого був той Майдан, а для чого жертви,  нічого не змінилося,  якби ви не скакали на Майдані, то можливо не було б і війни» та інші речі... І хоч я противник майданів як способу політичного вирішення проблем, я сказала, що це було вимушено, коли політичні еліти не справляються. І люди виявили надзвичайну мужність. Не всі з учасників розуміли, що там були і технології, і боротьба кланів, і рука Кремля там була, все там було, але й була чиста, щира, золота українська душа, і вона повинна бути підтримана на всіх рівнях, не можна дати дискредитувати це і замилити.