Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Ми всі маємо обов’язок перед рідною мовою...»
— Сьогодні доречно згадати, як усе починалося.
М. СЛАБОШПИЦЬКИЙ:
— Приїхавши в Україну після прийняття незалежності і побачивши досить складну ситуацію з мовою, Петро Яцик сказав: не приведи Господи нам перетворитися на націю нарікайлів, які ходять і все нарікають, нарікають, нарікають — на долю, на злих воріженьків, на себе… Не треба замахуватися відразу на щось аж занадто глобальне, можна почати з малого. Наприклад, з конкурсу української мови. Нехай діти позмагаються на краще її знання, а той, хто знатиме її найкраще, отримає премію. Гарну солідну премію, як у спорті. І чим більше дітей ми залучимо, тим певніше, що молода Україна говоритиме рідною мовою, шануватиме її, вважатиме престижною. Нинішні реалії такі, що люди шанують те, що дорого коштує. Сьогодні, через два роки, стало зрозуміло, як далеко наперед бачив цей чоловік: акція, яка почалася як звичайний конкурс української мови для школярів, сьогодні вже переріс ці вузькі рамки і перетворюється поступово на загальнонаціональну патріотичну акцію пошанування рідної мови.
— Перед початком першого конкурсу деякі з чиновників міністерства говорили про те, що непедагогічно давати такі зависокі премії...
М.С.: — Петро Яцик говорив тоді: але ж ці премії за добрі знання рідної мови; щоб їх мати, треба дуже й дуже добре попрацювати (нагадаю, які ці премії — від 4000 гривень у 2 класі по наростаючій до 7000 у 11 — у загальнонаціональному етапі). Яцик тоді наполіг на своєму і був, як показав час, правий. Премії нікого з дітей не зіпсували, і сьогодні у Міністерстві освіти і науки щодо цього ніяких зауважень немає. На жаль, Петро Яцик побачив лише завершення першого конкурсу, він помер буквально напередодні другого. Вже рік як його немає з нами. А у ті дні нам багато людей телефонували в Лігу з одним запитанням: чи буде другий конкурс? Тоді відповідь усім дала донька Петра Яцика Надiя: «Конкурс буде, я його фінансуватиму».
Яцик казав: «Ми почали конкурс, а якщо нас тепер підтримають інші громадські організації — такі, як, скажімо, «Просвіта», Союз українок, Українська Всесвітня Координаційна Рада та чимало інших, то ми всі разом зможемо відстояти нормальне цивілізоване функціонування української мови у нашій державі. Наші діти повинні знати, що нашому суспільству не байдуже, якою мовою вони розмовляють».
— Чим була викликана потреба свого часу створити Наглядову раду конкурсу?
М.С.: — Причин було багато, найголовніша ж — контроль громадськості за проходженням конкурсу, інформування і вчителів, і дітей, подолання бар’єрів, які виникали протягом першого конкурсу через тих міністерських чиновників, що свого часу відали ним.
Валентина СТРІЛЬКО:
— Наприклад, наказ про проведення другого конкурсу з’явився лише напередодні його старту. Тоді конкурс опинився на грані зриву і міг просто не відбутися... Доводилося бути постійно на сторожі, вже й у процесі обох конкурсів і тут питань виникало також чимало — від фінансових до організаційних. Наприклад, на другому етапі конкурсу ми зрозуміли, що гроші, які надходять до обласних освітніх структур, використовуються на латаннях бюджетних дірок. Ми взяли під контроль ці кошти і діти одержали їх у вигляді подарунків...
— Хто входить до Наглядової ради?
В.С.: — Журналісти, письменники, науковці, вчителі... Люди, яким не байдужа доля української мови. Час від часу ми збираємося, плануємо свою роботу, обговорюємо найпекучіше і наболіле, радимося з тих чи інших питань, плануємо поїздки в області, їздимо на різні етапи конкурсу. Це дуже серйозна робота і дехто не витримує, тому щороку ми оцінюємо діяльність кожного члена Наглядової ради і проводимо ротацію. Грошей Ліга за це не платить. Все відбувається на громадських засадах.
— Чому для урочистої церемонії відкриття третього конкурсу цього року було вибрано саме Волинську область?
М.С.: — Нагадаю, минулого року це була Черкащина, земля Тараса Шевченка. А цього року буквально відразу після завершального свята рідної мови у Театрі імені Івана Франка на адресу і міністерства освіти, і Ліги надійшов зворушливий лист від голови Нововолинської міської ради пана Сапожникова з проханням про те, аби третій конкурс стартував у Нововолинську. Я хочу зараз трошки розповісти про історію написання цього листа. Є у Нововолинську вчитель-методист української мови міського відділу освіти Феодосія Півницька. Вона була членом журі першого конкурсу української мови і настільки після нього перейнялася цим конкурсом, що коли проходив другий, то у Нововолинську це вже була справді подія. Сюди приїхали і Анатолій Погрібний, і Любов Мацько, і ще чимало людей, опiкувалися проблемами функціонування рідної мови у нашій державі. Місто буквально жило цим конкурсом: будинок культури був переповнений. Напередодні все місто писало радіодиктант, який підготувало міське радіо. Ми бачили переможців цього радіодиктанту — дітей, зрілих чоловіків і жінок, стареньких вісімдесятирічних бабусь, які отримували призи на сцені цього театру з рук міського голови. А як святково пройшло нагородження переможців конкурсу у Нововолинську! І це у шахтарському місті, де живуть люди понад сорока національностей. Як ми потім дізналися, усе це зорганізувала Феодосія Півницька, яка стукала в усі двері, домовлялася, агітувала, сперечалася і не заспокоїлася, поки не довела справу до кінця. Я думаю, що якби таких Феодосій Півницьких хоча б по одній у кожен населений пункт, то проблем з українською мовою в Україні не було б.
В.С.: — Віднині кожен новий конкурс стартуватиме в якийсь одній з областей. А це дуже відповідально, бо область мусить задати високий тон на цілий рік усьому мовному марафону. Хочу ще раз нагадати, що у першому, наймасовішому, етапі мають взяти участь усі, хто залучився до конкурсу, а не ті, кого призначать вчителі, орієнтуючись на добру оцінку. Нехай молодь змагається, нехай пробує свої сили, нехай занурюється у рідну мову і доводить, що знає і любить її. А щодо премій, то у нас, окрім перших премій є ще й чимало заохочувальних. Півтори тисячі премій було вручено учасникам у другому конкурсі...
— Минулого року в конкурсі до міністерства освіти і науки залучилося міністерство оборони. Які міністерства будуть залученi цього року?
М.С.: — Сподіваюся, міністерство оборони проводитиме конкурс і цього року. Багато хто пам’ятає, як добре пройшов конкурс, скажімо, у військовому ліцеї імені Івана Богуна і в Українській військовій медичній академії. Щойно телефонували з міністерства залізничного транспорту. У цьому відомстві також чимало навчальних закладів. Наглядова рада і Робоча координаційна рада напередодні третього конкурсу звернулися практично до всіх міністерств. Сподіваюся, вони відгукнуться. Бо мені минулого року було прикро, що у конкурсі не брали участі, зокрема, навчальні заклади, підпорядковані Міністерству культури.
— Чи змагатиметься у третьому конкурсі молодь української діаспори?
М.С.: — Знаю, що в українських школах Канади вже планують проводити цей конкурс. До нас звернулася Шкіль на рада при Конгресі Українців Канади. Ми також сподіваємося, що до конкурсу активніше долучаться представники східної діаспори. Щойно я повернувся з Росії, де спілкувався з членами української громади «Мрія» м. Іваново, з подивом дізнався, що вони взагалі не мають інформації про конкурс. Тут я мушу сказати слова докору на адресу Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном — колишнього товариства «Україна». І, на жаль, «Мрія» — не єдина громада в Росії, яка скаржиться на абсолютну бездіяльність цього закладу. А ми ж зверталися за допомогою і до цього Товариства, і до Української Всесвітньої Координаційної Ради. Не за фінансовою допомогою. Ми просили про одне: допоможіть нам інформаційно і організаційно. Ви працюєте з українськими організаціями східної діаспори. Всього-на-всього повідомте їм про конкурс і вони з радістю відгукнуться, адже вони шукають таких акцій для своєї молоді, яку прагнуть долучити до рідних витоків. Українська Всесвітня Координаційна Рада особливо дивує мене нині цілковитою бездіяльністю у цьому розумінні.
— Дехто вже після першого конкурсу висловлював критичні зауваження щодо завдань, які мали конкурсанти.
М.С.: — Завдання складає кожного року Міністерство освіти. Але журналісти, які писали про це у газетах, просто ніколи не були на різних етапах конкурсу в областях і не бачили, як проходили змагання.
Мені, до речі, якось по- особливому запам’ятався фінальний етап у Черкасах. Там після написання письмових завдань відбувалися співбесіди, але це були більше, ніж просто співбесіди. Наприклад, в одному з екзаменаційних білетів було, скажімо, написано, що ви одержали шанс виступити з трибуни Ради Європи. Що ви хотіли б сказати про українські проблеми? І конкурсант, десятикласник чи одинадцятикласник, говорив про ті проблеми, що є нині в Україні. Або ще, наприклад, було таке завдання: провести діалог iз будь-яким політичним лідером сьогоднішньої України. З ким ви хочете говорити? І один iз екзаменаторів перетворювався на того, з ким хотіла дитина говорити. Чи то з Юлією Тимошенко, чи з Віктором Ющенком, чи з Петром Симоненком, чи з Олександром Морозом, чи ще з кимось. Відбувався справжній інтелектуальний двобій. І я тоді зрозумів: оце майбутня Україна! І тисячу разів мав рацію Петро Яцик, який говорив свого часу: побачите, ви зрушите цього каменя з мертвої точки. Це не буде просто конкурс української мови, це буде щось значно більше, адже ви допомагатимете вишукувати тих національно свідомих юних громадян України, які згодом виростуть у національну еліту.
— Під час другого конкурсу української мови вперше зайшла мова про пільги для володарів першої премії при вступі до вищих навчальних закладів...
В.С.: — Такі пільги є, щоправда, інструкції щодо них ще не дійшли цього року до всіх навчальних закладів України. Але цьогорічний переможець, володарка першої премії у номінації «одинадцятий клас», випускниця сільської школи на Київщині Тетяна Лазаренко була зарахована цього року без екзаменів до інституту філології при Київському університеті. І треба віддати належне його ректору Віктору Васильовичу Скопенку, який прийняв таке рішення, хоча до університету ще не дійшло Положення про включення переможців цього конкурсу до пільговиків при вступі. До речі, до інституту філології цього року абітурієнти приносили свої дипломи не лише за перші місця у цьому конкурсі, а й за четверте, п’яте, шосте... Вагомий аргумент при вступі і підтвердження своєї невипадковості!
— Школа села Гнідин на Київщині віднині носитиме ім’я Петра Яцика...
В.С.: — Така ідея виникла на зборах Наглядової ради конкурсу. Нам хотілося увічнити пам’ять цієї унікальної людини. Нещодавно на зборах батьків Гнідинської середньої школи було прийнято рішення присвоїти школі це ім’я. Відповідне клопотання батьківський та учнівський колектив ще влітку направив до органів влади. Вже є рішення Гнідинської сільської ради про надання школі імені Петра Яцика.
— Розкажіть, будь ласка, про тих, хто був фундатором цього конкурсу.
М.С.: — Цього року фундаторів конкурсу як в Україні, так і поза її межами, було понад 200 (для порівняння, у першому конкурсі — 100). Звичайно, розповісти про кожного досить складно. Серед них є і цілі родини українців, і самотні люди з-поза України, і жертводавці, які встановлювали премії на честь своїх померлих близьких і рідних, і декілька іноземних фірм з Канади та США, які, до речі, очолюють не українці. Список всіх жертводавців оприлюднений у пресі, як в Україні, так і поза її межами, так само як і суми коштів, які вони надали для премій. Всі вони одержали копії тих дипломів, що й призери та переможці конкурсу. От, скажімо, пані чи пан з Торонто отримали диплом та подячний лист з адресою свого лауреата і знає, що та премія потрапила до дитини чи то iз Закарпаття, чи з Дніпропетровська, чи ще звідкілясь. Ці люди можуть познайомитися, подружитися…
Але, знаєте, мені хочеться з усіх вирізнити людину, якої я ніколи не бачив. Це Станлі Пітерсон з Канади, справжнє ім’я якого Богдан Патик. Він родом з України. Коли він почув про конкурс, то зробив пожертву 55000 канадських доларів. Він зрозумів, що вкладає гроші у майбутнє України, української України.
Природно, що у нашого конкурсу, як у кожної успішної справи, є як багато прихильників, так і багато опонентів. І це, звичайно, природньо, бо, як любив повторювати Петро Яцик, якщо собаки гавкають, значить, ми правильно йдемо. От, наприклад, до мене звертаються деякі відомі люди в Україні і не тільки до мене (навіть зі сторінок преси) і звинувачують у тому, що ми проводимо конкурс iз Міністерством освіти і науки України, а не самі. Якесь дивне звинувачення, чи не так? Ці люди не можуть зрозуміти однієї простої істини: що навіть якби ми захотіли провести такий конкурс без державних структур, без їхніх організаційних можливостей, ми б не досягли такого розмаху. Ми б не змогли дійти до кожної школи, до кожного університету.
— Чи будуть наступні конкурси?
М.С.: — Я вірю, що вони будуть, а наші так звані опоненти рано чи пізно нарешті зрозуміють: не можна монополізувати свій патріотизм і вважати, що тільки ти один в Україні патріот. Мені б дуже хотілося, аби багато людей вiдкинули свої амбіції і долучилися до конкурсу. Бо, як писав класик: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять». А українська мова сьогодні в Україні в упадку. І люди, які називають себе патріотами чи націонал-демократами, мають повинність щодо неї. Якщо ви не хочете робити спільно з нами цей конкурс, паралельно робіть другий, третій, п’ятий! Я буду щасливий, якщо таких конкурсів буде в Україні одночасно десять. Отже, за вами ще дев’ять конкурсів. Прошу їх організовувати. І ми робитимемо одну корисну справу задля України.
