Микола РОМАНЮК: Чинником розвитку міста мають стати соціальні і культурні проекти
У житті міських мерів існує три періоди. Перший вирізняється бурхливою фантазією і прагненням до змін. Другий — коли приходить розуміння, що поміняти навіть прості речі дуже складно, і виникає прагнення бути «мудрим керівником». І третій — коли сили вичерпуються, вантаж невирішених проблем тягне на дно, а недруги і недоброзичливці радіють з невдач. Є ще одне правило з життя мерів, виведене емпіричним шляхом: кожен наступний мер набагато гірший за попереднього. Про те, чи це так, і як поламати ці стереотипи, піде мова з міським головою Луцька Миколою Романюком, який зумів, як він вважає, «спертися на нові сили і істотно збільшити ресурс керівника і політика».
«ІСТОРИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МОЖНА ЗМУСИТИ ПРАЦЮВАТИ НА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК»
— Миколо Ярославовичу, сьогодні успішним містом зазвичай вважають те, яке справляється із завданням виробництва власної додаткової вартості і вона здійснюється за рахунок людей. Чи вважаєте ви цю «формулу» постійною і як ви її розумієте?
— Місто назавжди і міцно пов’язане з такими термінами, як енергозбереження, тепло, водогін і каналізація, але ним потрібно керувати не лише як інженерно-технічною системою, але і як гуманістичним утворенням. Нам потрібно не відступати від проведення соціальної модернізації — на кшталт «реконструкції» соціальних інститутів. Це нематеріальна інфраструктура, яка забезпечує громадський порядок і відтворює людський капітал. У цій сфері існують головні проблеми: збої у роботі інститутів освіти, виховання, медичного обслуговування, тобто соціалізації людини. Я не беруся стверджувати, що ця «галузь» у нас в запустінні, але її поліпшення вимагає не лише обштукатурювання фасадів існуючих інститутів, але і наповнення їх новим вмістом. Воно включає комплекс ідентичностей, символів, норм, звичок під загальною назвою «національна культура». Її ми отримали у спадок і її потрібно відновлювати.
Є ще економіко-технологічна модернізація. Якість життя нації вже давно визначається тим, наскільки розвинену систему розподілу праці вона здатна підтримувати і наскільки вона здатна капіталізувати свої конкретні переваги. Я маю на увазі переважні види діяльності і переважні економічні устрої. Це теж частина культури міста. Повернімося у 90-і роки, які показали, що коли усталена система розподілу праці рушиться і всі йдуть на ринок торгувати картоплею, плоскогубцями, цвяхами і шпалерами, падає престиж викладача й ученого, інженера і лікаря, військового і міліціонера. І навпаки, зростає престиж простіших видів праці і форм діяльності, наприклад тієї ж торгівлі у найпримітивніших її формах. Від цього падає не лише культура, але і настає етнічна катастрофа. Саме тому один із чинників національної регенерації нашого рідного міста — відтворення колишнього економічного середовища високого індустріалізму як системи зайнятості людини і характерної для неї системи професійних пріоритетів. В усякому разі, я і моя команда за це виступають.
— Повернімося до власне культури. Чи вважаєте ви, що це такий же базовий ресурс постіндустріального суспільства, як, скажімо, нафта, метал, газ і золото? Пригадується, як вигукнув один із президентів Франції: «Наша культура — це наша нафта!». Ваша думка із цього приводу?
— Отримавши незалежність, ми почали усвідомлювати, яким потужним потенціалом володіємо, тоді як цивілізовані країни давно експлуатують свою культуру. Я підводжу розмову до того, що чинником розвитку міста можуть і мають стати соціальні і культурні проекти. Луцьк має історичний потенціал, який можна змусити працювати на економічний розвиток міста. Ринок — це споживання. Новій економіці потрібна етична і культурна основа. Якість життя стоїть на культурній конструкції з уявленням людей про добробут свого середовища і розвитком соціального оточення. Нам потрібно відійти від позиціювання культури як сфери соціальної, що повсякчас потребує грошей і фінансується за залишковим принципом. Часи міняються, і від таких інституцій, як театр, музей, філармонія, фестиваль ми маємо право чекати ініціатив, зав’язаних на розвитку міста. Ринок ХХІ століття, окрім вжитку, — це ринок ідей, зокрема і соціокультурних. Саме вони визначають якість життя, а не політичні партії і розміри міста разом із державою. Приберіть із міста театри, музеї і тоді подивіться, чи буде воно відрізнятися від заштатного райцентру!?
Всі культурні заходи міста — починаючи від щорічного масштабного міського національного свята «Ніч у Замку» і закінчуючи фестивалями і національними ярмарками, де продається не ковбаса і оселедці, а предмети національної ідентичності, — це елемент нашої загальної національної цінності, домінуючої національної культури. Нам потрібно її відтворювати як центр культурного тяжіння. Це забезпечить єдність у різноманітті: національну ідентичність, національну еліту і національну державність. Ще недавно ми могли спостерігати культурну уніфікацію і деградацію, сьогодні ці традиції відроджуються. Відрадно, що зрозуміти важливість соціально-культурних програм у місті допомагає та обставина, що новий «середній клас» виступає носієм не лише певних матеріальних і споживчих стандартів, але й відповідних соціально-політичних установок. Приємно, що цей клас стає ядром нового порядку, орієнтованого на підтримку влади, стабільності, встановлення «правил гри» і, головне, не лізе у політику.
— Хто сьогодні може «оплатити» такий розвиток міста?
— Стійкий попит на вищу якість життя у місті може створити лише місцевий малий і середній бізнес і його люди. Йдеться про інвестування городян у самих себе, власну справу, майбутнє своїх дітей і онуків, а також про інвестиції, повноваження на які населення міста делегує владі, передбачаючи, що податки, сплачені бізнесом, будуть витрачені у загальних інтересах міської громади на суспільний «безкоштовний сервіс», яким користуються всі. Беруся стверджувати, що за останніх 20 років такі інвестиції у власне житло, культуру, освіту дітей і спосіб життя кардинально змінили життя і вигляд міста. Адже розвиток міської агломерації — це, перш за все, розвиток міського співтовариства. Це підвищення соціального добробуту, зміна ставлення городян до міста. Все це не менше важливо, ніж розвиток інфраструктури міста.
Запитайте сьогодні у лучан, якого життя вони хочуть, і ви переконаєтеся, що їм нічого особливого не потрібно. Вони хочуть жити у комфортному і спокійному місті, менше працювати і більше заробляти, мати заміський будиночок, культурно відпочивати. До такого стилю життя сьогодні готові маси людей.
ХТО ПОВИНЕН ДИКТУВАТИ «ПРАВИЛА ГРИ»?
— Миколо Ярославовичу, ще немає і року, як вас обрали головою міста, але вам оперативно вдалося вирішити ті питання, які не вимагають великих коштів і людських ресурсів, але дають змогу відзвітувати і показати результат. Крім того, у Луцьку одночасно йде реконструкція десятка вулиць, будівель, будівництво перекидного моста над залізницею і генеральна реконструкція залізничного вокзалу, ведуться інші, не менш важливі для міста, роботи. Вочевидь, що важливе значення тут має те, що вам вдалося ізолювати стару команду, яка могла грати на дестабілізацію, і сформувати свою, яка має вирішальне значення? Чи не так?
— Першу частину питання залишаю без відповіді, оскільки ви вже перерахували мої «заслуги», а щодо команди, то саме вона дозволяє мобілізувати ресурси для реалізації міських «підприємницьких» проектів. При цьому зростання можливості помилок при авторитарному ухваленні рішень нівелюється цією ж командою і відкритими публічними і експертними дискусіями, а також процедурами узгодження інтересів. У цьому випадку позитивну роль також відіграє створення, якщо можна так сказати, квазідержавних, муніципальних агентств, які беруть на себе координаційну функцію при реалізації проектів. Саме вони, як ви говорите, диктують «правила гри». Вважаю, що мій успіх у тому, що в місті відхилено стиль авторитарно-технократичного управління, коли влада ухвалює рішення у межах деякої політики, спираючись на думку вузького кола — представницьку владу міста. Це не найкращий і далеко не єдиний метод управління. Цивілізований світ розгорнув управління розвитком міста у бік додаткового врахування думок власників житла, гаражів, квартир, бізнесу. Сьогодні ж як виходить: аби задовольнити одного окремо взятого городянина, потрібно організувати життя громади так, щоб кожному догодити. У чому причина міських конфліктів, можете запитати ви. Ті, хто виходить на мітинг проти будівництва будинку, гаража, ринку, скверу, твердо упевнені в тому, що причина конфлікту — неправильна політика міської влади. Причому на питання: а яка ж тоді правильна?.. Слідує відповідь: інша. Кожному конкретному городянинові, особливо якщо він розгніваний через чергове «непотрібне», із його точки зору, будівництво об’єкта, складно зрозуміти, що він воює не проти міської влади, а проти таких же городян, як сам. Лише у цих городян потреби дещо інші: комусь потрібен гараж, а комусь гараж не потрібен, як і базар, і сквер, і житловий будинок, і дитячий садочок.
— Ви нічого не сказали про опозицію...
— У моєму розумінні, як і в розумінні кожного тверезо мислячого керівника, опозиція підстьобує, бо вона дихає в потилицю. Без неї — відсутність руху вперед, застій, що дуже небезпечно. Вважаю, що міська команда змогла поставити себе і опозицію не обличчям до обличчя, а в одному напрямі. Якщо про якість роботи опозиції говорити в деталях, то дуже погано, коли її логіка працює просто і передбачувано. Береться актуальна в суспільстві тема і пришивається до свого улюбленого коника. Часто — білими нитками. В одного коник — погані дороги, у другого — затори на них, третього дратує назва вулиць й укладання асфальту вдень, четвертого — місце встановлення пам’ятника історичній особі, п’ятий прокидається на черговому засіданні сесії міської ради і, всупереч статуту міста, вносить пропозицію щодо присвоєння одній із вулиць обласного центру імені Юлії Тимошенко. Людська фантазія і бажання безмежні. Люди оперують на цих темах давно й успішно, часто не доклавши жодних зусиль. Одні хочуть «новизни», другі експлуатують людський консерватизм, треті — свої і чужі нерви. Але, всупереч цим «опозиціонерам», сьогодні у Луцьку реалізується багато програм, спрямованих на поліпшення життя городян. Навіть якщо вони не принесуть користі комусь особисто, вони гідні підтримки, бо, зрештою, вони працюють на розвиток міста. Чим менше буде в ньому невлаштованих і ображених людей, тим краще житиметься нам усім разом. Я надзвичайно радий, що переважна більшість представників опозиції луцької міської влади це розуміє.
— Тобто ви ставите перед собою одне з головних гуманітарних завдань: політику і самоврядування не повинна представляти вузька група людей?
— Саме так. Мене сьогодні хвилює видима стіна відчуження між впливовою меншістю і значною більшістю. Між цими двома нетотожними групами населення потрібен міст. Я не кажу про якусь уніфікацію й однодумність, але мають бути вироблені загальні координати руху, і та група, яка впливає в місті на політику, повинна сформулювати його базові принципи — принципи більшості, принципи громадянського суспільства. Тобто ця сама гуманітарна модернізація повинна наповнюватися певним сенсом. Мені риторика не потрібна, терміни «модернізація» і «громадянське суспільство» — це не пусті звуки. Це захист суспільства від свавілля влади, це можливість почати свою справу і бути упевненим в завтрашньому дні, це захист від криміналу, це реакція на сотні безпритульних дітей, бідних людей, які гинуть від фальсифікованих ліків, і ще десяток гнійних наривів на тілі нашого суспільства. Тому жодна модернізація неможлива без зцілення ран нашого життя. Щодо того, хто сьогодні повинен представляти політику в місті, то я поважаю всіх: лоялістів, радикалів, партійних і безпартійних, талановитих і не дуже. Я далекий від загостреної конфліктної свідомості. При правильному підході до людини в суспільстві корисні всі. Головне — спрямувати їхню енергію на корисні справи, але для цього потрібна розумна режисура.
— Що б ви побажали і пообіцяли городянам напередодні свята 20-річчя Незалежності України?
— Треба любити своє рідне місто, не сварити його і спільно вирішувати проблеми. І я упевнений, що більшість міських проблем у найближчому майбутньому будуть вирішені. На це є передумови: економічна і соціальна стабільність, зростання реальної економіки і прагнення лучан зробити наше місто комфортнішим і красивішим.
