На Місяць гірськими стежками
ДІМ НЕ СКЛАДНО СПОРУДИТИ: НАМАЛЮЄМ — БУДЕМ ЖИТИ
Але навіть щоб намалювати, насамперед його потрібно «прив’язати» до місцевості. А що ми тоді, в 1960-ті роки, знали про Місяць? Те, що цей природний супутник із діаметром 3476 км розташований на відстані лише 384 000 км від Землі, що маса Місяця у 80 разів менша від земної, що сила тяжіння на його поверхні становить 0,166 від земної: отже, вага там зменшиться в шість разів...
Космонавти, які ступлять на поверхню Місяця, зіткнуться з багатьма незвичайними і вкрай несприятливими факторами: відсутність атмосфери, різкі перепади температури (вдень поверхня розжарюється до +120°C, уночі сягає до мінус 160°C), миттєва зміна світла й темряви, інтенсивна сонячна, космічна радіація, незвичайна яскравість, метеоритна небезпека, ізоляція тощо.
Як ми тоді припускали, учасники перших експедицій на Місяць, перебуваючи під захистом спеціальної місячної капсули, будуть протягом декількох десятків годин робити виходи й обстежувати місячну поверхню в радіусі близько 300 м, оцінювати наслідки посадки космічного корабля, збирати зразки місячних порід, готувати майданчик для доставки (скидання) вантажів. І, звичайно, намагатимуться знайти в кратері придатну печеру, ущелину для спорудження свого пристанища (є відомості про те, що на глибині до 0,5 м температура місячного ѓрунту коливається від 0 до мінус 70°С, а на глибині 1 м утримується стабільна температура близько мінус 35°С). Таке сховище могло б надійно захищати першовідкривачів не тільки від перепадів температур, а й від метеоритів, згубних для життя ультрафіолетових, рентгенівських променів Сонця та космічної радіації; а видобуті лавові породи, які, можливо, містять кілька відсотків води, послужать основним джерелом кисню й живлющої вологи.
Треба відзначити, що на той час існувало припущення, що в атмосфері Місяця містяться важкі гази (вуглекислота, сірчистий газ, сірководень тощо), наявність яких більш імовірна в лавових пустотах. Особливо хвилювала гіпотеза про те, що поверхня Місяця покрита глибоким шаром сипучого пилу, в який міг зануритися космічний корабель. І цю небезпеку мали на увазі навіть під час першої посадки на Місяці американських астронавтів: три хвилини після неї вони перебували в стані повної готовності до зворотного аварійного старту — у разі, якби опори шасі увійшли б глибоко в ѓрунт або нахил місячної поверхні в місці посадки виявився більшим за 30 градусів.
І всі ці елементи напруженої роботи на Місяці мали проходити на тлі незвичайних і вкрай несприятливих факторів, постійного стресу, ізоляції. Звісно, потрібно було подумати й про тих, хто перебуватиме на Місяці тривалий час, тобто про належне забезпечення киснем, водою, харчуванням, енергозабезпеченням...
Які процеси відбуватимуться під дією цих факторів в організмі людини, в її психіці? Чи здатна вона витримати такий комплекс навантажень? А як вплине на неї «тяжіння Землі», величезний диск якої буде виглядати з Місяця в 3,67 разу більшим, аніж Місяць із Землі? Адже не можна ігнорувати цього чинника, знаючи, що людина на 75% складається з води, а ще — про зв’язок деяких розладів людської психіки з фазами Місяця, припливами й відливами? Щоб відповісти на ці запитання, потрібно було всі ці елементи напруженої роботи космонавтів в умовах реальних небезпек, максимально наближених до місячних, включити в програму наших досліджень.
Отже, насамперед для проведення експерименту з моделювання умов життя на Місяці ми повинні були визначитися з іспитовим полігоном. За природну «модель» місячної поверхні обрали кратер східної вершини Ельбрусу, розташований на висоті 5621 м над рівнем моря, з діаметром 250 м і глибиною 40—125 м. Для цієї географічної точки певною мірою єднальною ланкою між умовами на вершині Ельбрусу й на поверхні Місяця є: фактор зниженого тиску й кисневої недостатності, незвичайна яскравість, різкий перепад температур у денній і сонячній стороні, підвищена сонячна радіація, ізоляція, одноманітність обстановки, ландшафт, виділення вулканічних важких газів (вуглекислота, сірководень).
Слід ще звернути увагу на унікальність умов Ельбрусу, на відсутність дотепер відповіді на запитання: чому багато альпіністів, які здійснили сходження на кавказький Ельбрус, прирівнювали його до гір-семитисячників інших гірських масивів (Паміру, Тянь-Шаню); близькість до моря, виділення вулканічних газів та ще щось? Від себе додам: мені в проміжку від 23 до 40-років під час багаторазових сходжень на Ельбрус (близько 15) було значно важче, ніж у 60 років під час сходження на семитисячник Аконкагуа в Андах. Може, тому, що вперше за заснованою ще 1990 року Програмою «Прапор України на вершинах світу» під девізом «Через горосходження — до вершин духовності» піднімав разом з колегами на найвищу вершину американського континенту й усієї південної півкулі наш національний прапор?
Доцільність вибору кратера Ельбрусу як дослідного центру для наближеного моделювання деяких умов життя на Місяці підкріплювалася також економічними міркуваннями, що ѓрунтувалися на близькості цього району до транспортних комунікацій європейської частини Союзу. Крім того, ми розраховували, що в процесі проведення експерименту в екстремальних умовах одночасно з підвищенням стійкості космонавтів унаслідок адаптації до факторів гірських висот можна буде виявити всі особливості характеру людини, можливості спільної діяльності; виробити в людей почуття колективізму, уміння швидко й об’єктивно оцінювати обстановку, розвинути необхідні навички в майбутній роботі з використанням енергії Сонця, розробити конкретні заходи для санітарно-гігієнічного забезпечення оптимального газового середовища в місячному житлі й методи утилізації відходів у спеціальній оранжереї.
У КОЖНОМУ ЖАРТІ Є ЧАСТКА ІСТИНИ
Залишалося визначитися з транспортним засобом, що виконував би роль транспортних ракет. Тут нам допоміг наш «фірмовий» першоквітневий жарт, на який «ловилися» всі «лопухи», особливо академіки. Річ у тому, що з невідомих нам причин уранці першого квітня в Приельбруссі кружляв вертоліт. І наш інженер, полковник у відставці, на ранковій «п’ятихвилинці» робив повідомлення: «Я домовився з командиром вертольота про повітряну екскурсію навколо Ельбрусу; хто згоден, записуйтеся, здавайте по три рублі й поспішайте — виліт через півгодини від готелю «Іткол»... А ввечері «лохи-академіки» веселилися за купленим на зібрані гроші тортом...
Жартували, доки самі повірили в можливість такого польоту. І от я їду до П’ятигорська, де базувався авіазагін, до його командира Ю. Рахманова. Той із посмішкою вислуховує й заявляє: «На жаль, це неможливо; нам, щоб пролетіти навіть на висоті 4000 м, необхідно включити другу швидкість і одержати на це спеціальні дозволи від Міністерства цивільної авіації (МЦА)». І раптом додає: «Я часто дивлюся на вершину Ельбрусу й готовий ризикнути... якщо ви дістанете дозвіл від МЦА».
Москва зустріла привітно, мені навіть пощастило потрапити до самого міністра. Але після консультацій отримую категоричну заборону. Намагаюся будь-що врятувати становище й вийти на самого М. Міля. І мені вдалося переговорити по телефону зі знаменитим конструктором. Відповідь не порадувала: «Вертольоти Мі-4 не розраховані для польотів на таких висотах, а ви хочете здійснити посадку, та ще й з вантажем, залиште цю витівку...»
У П’ятигорську про результати поїздки розповідаю командирові Ю. Рахманову. І тут Юрій Олександрович каже: «Ну що ж, беру всю відповідальність на себе, своїм підлеглим заявляю, що дозвіл отримано — будемо готувати «космічний» вертоліт (!). Сподіваюся, що сісти на вершину зможемо, але от злетіти... Тоді залишимося пам’ятником у вигляді вертольота на найвищій вершині Європи...»
Так, «були люди в наш час» — альтруїсти, ентузіасти, сміливі, відважні, готові заради ідеї ризикувати життям. Тож «шістдесятники» були тоді не тільки серед письменників... Дивне епохальне, космічне шосте десятиліття, що вінчало завершальне століття другого тисячоріччя!
Виконанню завдання передувала тривала кропітка підготовка: адже передбачалася робота в умовах потужних спадних потоків повітря на схилах Ельбрусу. У Приельбруссі (висота базування — 2000 м) провели рекогносцирувальні польоти до висоти 6000 м, випробовували двигун та обладнання на різних режимах роботи; із салону вийняли пасажирські крісла і все інше, що тільки можна було, аби полегшити вагу машини. Посадки робили на площадках, що мали відкриті підходи з усіх боків — це давало можливість у будь-якому напрямку виконати зліт по-літаковому.
Особливо запам’яталася одна з посадок, коли вирішили злітати на знімальну площадку фільму «Вертикаль» (за участю В. Висоцького). Вдало сіли на льодовику, із салону вертольота вийшла акторка Одеської кіностудії, а ми (льотчики Ю. Рахманов і М. Хасаншин та я, пасажир) спробували злетіти з крутого льодовика. І раптом — гуркіт, потужний удар струсонув наш вертоліт і різко його нахилив. З інтервалом 2—3 секунди так повторилося тричі. Але — злетіли. Дивлюся на чітку тінь вертольота на схилі гори й бачу, як бовтаються в різні боки його зламані «ноги». Намагаюся поділитися враженнями з льотчиками.
— Ми все бачимо. Слухай уважно: ми зависнемо над майданчиком, ти вистрибнеш із салону, розвернеш розташовані там бочки так, щоб ми змогли «поставити» на них вертоліт...»
Увечері в готелі «Іткол» ми слухали пісні у виконанні самого В. Висоцького й відзначали свої нові дні народження. Два в одному. Перший: коли під час польоту шасі вертольота зачіпають перешкоду — він нахиляється й майже зі стовідсотковою ймовірністю б’є гвинтом об землю і... Але нас урятував крутий льодовиковий схил, до якого гвинт «не дотягнувся». Другий: бочки, на які посадили вертоліт, виявилися з авіаційним бензином. Як вони не вибухнули від дотику з розпеченими, аж червоними вихлопними трубами — одному Богові відомо. Він не залишив мене й не позбавив щастя, коли я повернувся до Києва, потримати тоді на руках щойно народженого синочка.
...Думав, що на цьому все закінчитися. Але наступного дня Ю. Рахманов зв’язався з П’ятигорськом, викликав аварійну бригаду — і ті швидко поставили вертоліт на нові «ноги».
Після ремонту польоти відновили: перевіряли роботу вертольота на швидкостях 140—80 км/год., самопочуття льотчиків, які дихали за допомогою кисневого апарата. Особливу увагу звертали на точність рухів. Адже високогір’я спричиняє значні зміни у вищій нервовій діяльності, порушення координації рухів. Найменша необережність у діях ручкою керування й педалями на «стелі» миттєво призводило до втрати декількох метрів висоти й могло закінчитися трагедією.
Після проходження над вершиною на висоті 3—5 м зі швидкістю 15—20 км/год. (я був постійним членом екіпажу), детального аналізу на базовому майданчику результатів випробувань, атмосферних умов на вершині (температура мінус 14°С, тиск — 380 мм ртутного стовпчика, швидкість вітру — 25 км/год.), вирішили здійснити посадку на вершині — на довгій сідлоподібній смузі каменів завширшки в кілька метрів, що круто обривалася фірновими схилами (укритими грубозернистим ущільненим снігом); це вимагало граничної уваги й особливо точного розрахунку.
ЧАС ПЕРЕЙТИ РУБІКОН
Настало 27 серпня 1966 року. Холодний ранок, на небокраї дедалі яскравіше виблискує Ельбрус, купаючись у перших яскравих променях Сонця. Всі учасники польоту — командир екіпажу Ю. Рахманов, другий пілот М. Хасаншин, я й кінооператор О. Воєводенко — підготували альпіністське спорядження, необхідне в разі, якщо доведеться спускатися з вершини пішки.
І от біло-червоний Мі-4 з бортовим номером 28993 відривається від землі й бере курс на Ельбрус. У піднебессі — ані хмаринки, в бездонній синяві чітко вимальовується силует двоголової вершини. 18 хвилин, щоб набрати висоту, минули в абсолютному мовчанні. Вся увага, вся воля зосереджені на керуванні. Невідомість, унікальність польоту змушували бути гранично зібраними. Набравши висоту 5800 м, вийшли па посадковий курс із метою пристрілювального проходу над вершиною. Однак вирішили сідати сходу, адже тривала психічна напруга навряд чи сприяла б чіткому виконанню всіх елементів посадки.
Вертоліт у потоці зустрічного вітру зависає над вершиною, вистрибую на кам’яну гряду й підкладаю гальмові колодки під його колеса; потім розвантажуємо металеві панелі для монтажу першої на вершині надхмарної лабораторії. Мороз мінус 17 градусів, гуляє досить сильний вітер, скрекоче кінокамера професіонала О. Воєводенка. Але пілоти вже подають сигнали: швидше вертайтеся до салону, адже кожна хвилина перебування в розрідженому повітрі на такій висоті невідомо як може вплинути на машину — спробуємо злетіти разом.
На базу вернулися без пригод. Радість нашого небесного квартету годі було й описати. Так, 1966 року було доведено можливість посадки й злету вертольота Мі-4 з вантажем 400 кг на висоту 5621 м (уперше в світі!), прокладено повітряного «моста» на вершину, і стало реальним продовження висотного експерименту. А ще я отримав титул «першої людини, яка, на відміну від альпіністів, що сходять із землі, ступила з небес на найвищу вершину Європи й Кавказу.
Тепер потрібно було змонтувати будиночок. Але групі фізіологів, що вирушила для цього на вершину, перешкодив дуже сильний вітер, який буквально валив з ніг. Піднялися трохи вище «Притулку Пастухова», але далі йти було просто неможливо — здійнялася така негода, що не вщухала два дні. І все-таки завдання було виконано. На вершину піднялися альпіністи-інструктори — радист І. Сулима і начальник рятувальної служби Б. Джапуєв. Зібрали й змонтували дюралеві секції будиночка, який мав надійно захищати дослідників від сильних вітрів; у його «кімнаті» могли розміститися четверо — з науковою апаратурою та спорядженням. Далі можна було подумати й про більш комфортабельне приміщення для найвищої у світі наукової станції на вершині Ельбрусу.
Вирішивши питання з «моделлю» місячної поверхні, для чого ми обрали кратер східної вершини Ельбрусу, й визначившись з вертольотом як «транспортною ракетою», можна було продовжувати «місячні перегони» на новому рівні. Не раз обпікшись із космічною тематикою на Б. Патоні, ризикнув звернутися по допомогу до справжнього «небожителя» — знаменитого авіаконструктора О. Антонова. Той виявився зовсім іншим — земним, доброзичливим. А головне — ентузіастом, що був готовий без яких-небудь умов допомагати виконанню загальнокорисної роботи. Приймав мене прямо, без бюрократичних вивертів. З його допомогою ми змогли отримати всі необхідні для будівництва дефіцитні на той час матеріали: листи дюралюмінію, пластику, плексигласу; різні авіаційні профілі, пінопласт, болти, ілюмінатори, спеціальний клей, інструменти тощо.
Проектувати «місячне» житло й готувати панелі для його складання вирішили самі. По-перше, хто краще за нас знає, що нам треба, по-друге — не хотіли звертатися на рівень Б. Патона, аби не «напоротися» на чергову заборону (тим більше, що зварювання металу й навіть тканин на «Місяці» ми не планували, вважаючи це надзвичайно небезпечним... Коли я проходив відбір та підготовку в загоні космонавтів, то чув, що Б. Патон посилено «пробивав» у загін — якщо не помиляюся — Фартушного для здійснення вперше у світі космічного зварювання. Пізніше Б. Патон домігся свого... Ну то й що, дотепер зварювання в космосі нікому жодного разу не знадобилася.
Отже, до наступної експедиції нам потрібно було спроектувати «місячну» станцію — легку, термоізольовану, герметичну, циліндричної форми, що складалася б зі збірних тришарових (дюралюміній, пінопласт, пластик) панелей. З метою використання сонячної енергії для обігріву та інших потреб на даху планували розмістити сонячні батареї, а в прозорій плексигласовій веранді — різнорівневі ємкості чорного кольору для рідини, яка вдень мала нагріватися від променів Сонця (у тому числі за допомогою сфокусованих лінз), а на ніч переливатися у внутрішні ємкості, зберігаючи тепло в спальному приміщенні.
На проектування, а головне, на виробництво панелей пішло понад півроку: працювали вечорами й у вихідні. І хочете вірте, хочете ні — «на громадських засадах», тому що були виховані «раніше думати про Батьківщину, а потім — про себе». Фінансування й раніше було недостатнім і незрівнянно меншим, але першими злітали наші ракети, у тому числі з космонавтами, бо тоді ще були справжні вчені, представники інтелектуальної еліти, безкорисливі ентузіасти з високим почуттям обов’язку й відповідальності за довірену спільну справу. І «професіоналізмом» ці духовні, моральні якості прикрити неможливо: без них «професіонал», «авторитет» може лише професійно шкодити...
ПРО АВТОРА
Павло Васильович БІЛОШИЦЬКИЙ — патофізіолог, математик, доктор мед. наук (1983 р.), лауреат Державної премії України в галузі науки й техніки (2000 р.), академік Української академії наук і Міжнародної академії безпеки життєдіяльності; завідуючий Ельбруською медико-біологічною станцією (1972—2006 рр.); перший лікар, який у колишньому СРСР одержав спеціальність «космічна фізіологія» (1964 р.). Здійснив кілька автоекспериментів: перші в країні дослідження імерсійної невагомості (1962—1964 рр.), моделювання умов життя на Місяці в кратері вершини Ельбрусу (1966—1968 рр.), вивчення комбінованої дії гіпоксії та охолодження або перегрівання; проходив підготовку в загоні космонавтів. Автор близько 300 наукових праць, монографій та винаходів у галузі авіакосмічної, екстремальної, гірської та спортивної медицини, математичної біології, біоінформатики; засновник програми «Прапор України на вершинах світу» (1990 р.), чемпіон України з альпінізму у висотно-віковому класі (1997 р.); організовував і брав участь у першосходженнях із синьо-жовтим прапором на найвищі вершини Європи (Монблан та Ельбрус — 1990 р.), Африки (Кіліманджаро — 1995 р.), Америки (Гаяна Потосі — 1994 р., Аконкагуа — 1997 р.) та ін.
