На суші й під водою!

ЗМІНИ НА КРАЩЕ

Судак, напевно, нині одне з найоригінальніших містечок Криму. Ще п’ять-шість років тому тут нічого особливого не було. Як писали в одній статті, відпочивальники поділяються на «судакеїв» і «форосеїв». Любителі Судака — молодь, студенти: веселі, але бідні. А заможні громадяни віддають перевагу «номенклатурному» Форосу — найгарнішому місцю ПБК, хоча й відомому холодними течіями. Показово, що саме там колись збудував собі дачку палацового типу Михайло Сергійович, та, щоправда, не встиг нею натішитися.

Лаяли Судак за сміття, недоглянутість тощо. Однак хтось узявся за це курортне містечко серйозно. Нині там ідеальна набережна, що рясніє квітами та особняками. Порівняно з будь-якими іншими кримськими курортами тут традиційно більше молоді та сімей з дітьми. Звідси величезна кількість кафе й ресторанів із своїми оригінальними шоу-програмами: від КВКівців усіх мастей, до жіночих боїв у багнюці. Є ресторанчик, де чудово грають рок-н- рол, є, де вправно роздягаються. Кому що треба: комусь стриптиз, комусь «Діп Перпл». А комусь і одне й друге — ходять по черзі.

Образ Вєрки Сердючки — вже штатна одиниця ресторанів. Популярність Данилка досягла культової позначки. Достатньо навішати на себе, наче на різдвяну ялинку фольги, надіти чорні окуляри, й овації забезпечені. Усі знають: перед ними клон. Але спрацьовує рефлекс: має бути весело. І люди радіють під фонограму. Феномен!

Цікавий перетин Сердючки з наймоднішою на сьогоднішній момент співачкою — ГлюкОЗОЮ.

В Судаку я побував на концерті «нареченої» — дуже професійне шоу Макса Фадєєва. Ніяких знижок на «курортність». Шість величезних екранів, за кількістю музикантів. Коли кожен із них виходив на сцену, його «супроводжував» мультиплікаційний двійник.

Натовп захоплених дітей з квітами, розкована поведінка солістка, яскраві кліпи, культ, що вміло підігрівався за допомогою віртуальної ГлюкОЗИ. Але й тут не обійшлося без Вєрки.

ГлюкОЗА каже: «На вас чекає сюрпрайз!». Зазвучав шлягер, який вона виконує в дуеті з Данилком: «Жениха хотела вот и залетела». Сердючка там, як відомо, в ролі матусі, що попереджає дочку. Звісно, справжнього Данилка дочекатися за ті самі гроші нереально, але всі з подивом побачили на шести екранах анімаційне обличчя улюбленця публіки. Чергова іпостась Андрія. І знову — обвальний успіх. Як Сердючку не продають ще у вигляді ляльки? Думаю, скоро це станеться.

ВІЙНА І МИР

У Судакській фортеці два дні проходив рицарський турнір. Досить інтенсивна програма, в якій брали участь актори-аматори та члени клубів з вивчення історії й етносу.

Напередодні генеральної битви бабахали гармати та мушкети. Снаряд був абсолютно безпечний — це зім’яті шматки газети. Але диму й гуркоту було стільки, що закладало вуха.

Поруч із бійцями, дівчата в старовинному одязі демонстрували вміння поводитися з мирними агрегатами — прядками й ткацькими верстатами. Вони пояснювали, як у разі чергової економічної кризи можна самому собі зварганити якусь одежину. Роздавши народу глиняні медальки на згадку, дівчата розказували про те, що люблять залазити до своїх і чужих бабусь на горища в селах і витягувати звідти різні старовинні апарати. І не самогонні, а прядильні. «Ми не п’ємо, не куримо, а фарбуємо речі натуральними барвниками. Цибулею, буряком, кропивою. Одного разу нас за цим заняттям застукали батьки, але, дізнавшись у чому річ, сказали: «Молодці, дівчата, фарбуйте далі...» — розповіла дівчина з великими круглими очима. Потім вона взяла сусідку за косу й пояснила, що у давніх слов’ян наявність однієї коси означало, що дівчина незаміжня. Заміжні ходили з парою кіс. Що цілком логічно — подружжя складають двоє. На запитання: чи відрізали вони коси після розлучення, круглоока пояснила, що в подібних випадках надівали хустку. А взагалі весільна процедура була пов’язана із сумними елементами. Той же білий колір був кольором трауру, оскільки дівчина виривалася з рідної сім’ї...

Після цих подробиць, що просто серце крають, нам продемонстрували, як працювала старовинна праска. За такими й надривалися дружини, прасуючи сорочки чоловікам-тиранам. Праски як такої не було. А було щось на зразок качалки, на яку намотували вологу річ. Ось так бадьоро вручну намотували рулончик і розмотували, поки складки не зникали. Складки зникали, але з’являлися мозолі.

Об 11-й ранку почалася битва. В основі дійства був покладений сюжет про двох братів і сестру. Один з братів, як водиться, був покидьком, що регулярно зраджує родичів. Він віроломно нападав на них ззаду. Щоразу майбутня жертва хвилин із п’ять чекала, старанно підставляючи тил, поки їй підло завдадуть удару. Щоб якомога ефектніше шльопнутися в траву від зрадницької братської руки.

Декілька десятків рицарів у жерстяних обладунках чесно «місили» один одного, відтворюючи облогу Судакеї. Після взяття міста вояки перейменували його в Солдатею. Напрошувалася мораль фіналу: груба сила завжди права...

За дійством незворушно спостерігав цар у червоному платті, мудро підкріплюючись корисним яблуком.

Така кількість розряджених громадян породжувала відчуття карнавалу.

Розчулила сценка, коли кінь, екіпірований згідно з рицарськими вимогами, зворушливо поклав голову на плече господаря. Стомився, бідолага, за час баталії!

Додавали жвавості й гості фестивалю, на зразок компанії молодих людей у наколках. Їхня мова рясніла нецензурними висловами. Штовхнувши на рекордну відстань ковадло і напившись виграного пива, вони імпровізовано долучилися до танцю ансамблю «Одіссей». Головний порушник — приземкуватий опасистий чолов’яга скакав у центрі хороводу, наче п’яний сніговик.

Аматори-екскурсоводи розповідали кожний на свій лад про фортецю та її мешканців. Виходило цікавіше, ніж суха статистика професіоналів. «Кожний генуезький консул отримував цю фортецю на рік, — говорила тоненька дівчина в сукні, що нагадувала хітон. — Аби він не надто розбагатів. Але й року вистачало, щоб бідний дворянин повернувся на батьківщину набитий грішма... Їх було декілька, цих консулів, але останньому не поталанило — турки перекрили бухту. Своєї зміни він чекав сім років! І дочекався — його, здається, спалили. Хоча за іншими даними, він устиг втекти, але його піймали й кинули у провалля. Не пощастило мужику...» Важко не погодитися.

На цій оптимістичній ноті дістаємося до музею із знаряддями тортур, що якраз біля провалля.

Улюблене знаряддя доглядача цієї своєрідної експозиції — залізна маска ганьби, яку надівали жінкам за балакучість. У цій масці нещасна базіка мала тинятися містом цілий день. Ні поїсти, ні попити, ні поговорити. Бузувірство!

А в туристів найбільшою популярністю користувалася гільйотина. Голову бажаючого доглядач бережно вкладав на дерев’яну підставку й скидав колодку, яка по направляючих стрімко падала, замикаючись на шиї жертви.

Дуже зрадів десятирічний хлопчик, коли його молодша сестричка опинилася в обіймах грізної машини. Він з відвертим насолодженням сфотографувався, задоволено погладжуючи нерухому голову сміливої сестри. У цю мить претендентка на цукерки була знешкоджена.

ПРОДАЖНА ВИСОТА

Безліч люду хотіло забратися на найвищу точку генуезької фортеці — Дівочу вежу. Основна тема розмов відпочивальників при цьому зводилася до розповідей про те, як вони захворіли в перші дні приїзду. Деручись угору, всі скаржилися на головний біль, підскакування тиску, горло й нежить. Народ із насолодою ділився подробицями недугів, неначе заради них сюди й прибув.

Заздалегідь попереджають про одне небезпечне місце, з якого неодноразово туристи зривалися вниз. Тому з боку камери тортур у бік Дівочої вежі не пускають. Загороджено.

Яким же було здивування однієї москвички, коли вона дісталася до небезпечного місця з іншого боку й уже зібралася спуститися нормальними сходами, як з неї почали вимагати... 10 гривень. Так би мовити за те, що прохід заборонено. «Кажуть, що це місце небезпечне, але вимагають гроші, відправляючи назад!» — обурювалася вона, сумно збираючись у зворотну путь.

Подригавши ніжками з кріпосних стін і поспостерігавши зверху за рицарями, що кишіли, наче мурашки, я вирішив зайнятися дайвінгом. Погода налагодилася!

Є КОНТАКТ!

Щодо дайвінгу, то по обидва боки Судацької бухти — чудові підводно-надводні камені, де ви можете знайти крабів, риб-собак і навіть зграйку кефалі. Дика природа: тільки скелі й нудисти.

Особисто я вперше налагодив контакт з підводним світом. Якась витрішкувата істота з малесенькими ріжками, підбурювана цікавістю, виглядала з нори й витріщалася в маску. При найменшому русі пальця — рогата рибка ховалася. Але через деякий час вона показувала свою цікаву пичку в іншій дірочці. Ми буквально гралися з нею в хованки. Їй було одночасно й страшно й цікаво роздивлятися незнайомого гостя...

А якщо ви забули крем і згоріли, найкраще місце, де можна охолонути — пітерськая кунсткамера в Судаку. Там спекотно не буває!

Тут представлені заспиртовані аномалії плюс воскові манекени громадян з різними хворобами.

Найбільш життєстверджуюча там — дівчина-екскурсовод. Як продавці розхвалюють, наприклад, «натуральну норку», вона з тією ж інтонацією казала: «Натуральна віспа!» і з гордовитою усмішкою вказувала на відповідний манекен.

Найбільш вражаючою в цій експозиції була не румунська вампірка-графиня (аналог Дракули), яка замучила 350 дівчат, не двометровий алжирець, який по бідності підшукує наречену в Москві, а така собі дівчина Аня, яка просто дрімала біля входу. Ця Аня була так натурально зроблена, вона так зворушливо уві сні здвинула носки кросівок, що навіть підійшовши до неї впритул, не вірилося, що це воскова фігура. Здавалося, вона дихає. Спочатку всі вирішують, що це задрімала доглядачка музею. Якби це був механічний манекен і Аня раптом підняла голову — двійко-трійко туристів, напевно, знепритомніли б.

ПІСОЧНІ ЗАМКИ МЕГАНОМА

Рівномірно розподіляючи свій час між рицарськими турнірами, кунсткамерою та дайвінгом, я наостанок зібрався на легендарний мис Меганом, що неподалік від Судака, в напрямку Коктебеля. За чутками на цьому мисі повно всіляких контактерів з космосом і таке інше в тому ж дусі.

Місце дійсно виявилося незвичайним. Не дуже велика за площею територія, порізана невеликими кам’янистими бухточками.

На середньому рівні, між горами й морем, у скелях були дивні утворення, схожі на міні- гори або готичні замки. Ці казкові, майже декоративні гряди, здавалося, населені гномами. Коли я добрався до них — вони виявилися крихкими, майже пісочними....

Від скелі в морі під назвою Акулячий плавник я вирішив йти на вершину Меганома.

Черепашкові кримські гори дуже крихкі: за який шматочок не візьмешся, він залишається в тебе в руках. Під ногами осипається вапнякова щебінка. Крокуєш по ній, залишаючись на місці, як по ескалатору, що рухається в протилежний бік. Відразу віриш, що це колишнє дно давніх морів.

Поверхня мису — горби, вкриті зеленою скатертиною трав. Тут завжди ураганний вітер, що крутить вітряки, які виробляють електроенергію. Не знаю, чи багато вони її виробляють, але та що в розетці моєї кімнати — насилу повертає лопаті елетробритви...

Мене підганяв вітер, і я чудово спустився стежинками до підніжжя Меганома, де пасся невеличкий кінський табун і була безліч автодикунів.

Дорогою відкрилася фантастична панорама: з моря плавно підіймалися фіолетово- бірюзові й рожево-сині гори, схожі на Гімалаї з картин Реріха. Хочеться, звісно, порівняти їх безпосередньо. Але це іншим разом.