«На цій війні немає жодних правил...»

Пройшов рік після трагедії біля цього містечка Донецької області, коли тисячі українських бійців опинилися в оточенні бойовиків «ДНР» і російських окупантів, і нашим воїнам довелося відступати під обстрілами.

Зараз по всій Україні проходять пам’ятні події: влаштовують масові акції з вшанування героїв, загиблих під Іловайськом, представляють документальні вистави, відкривають меморіальні дошки. Звісно, медіа у центрі подій. Журналісти проводять власні розслідування причин трагедії, започатковують спецпроекти, і «День» не лишається осторонь. Історії бійців, які пройшли «бойове хрещення» Іловайськом, ми друкуємо давно. Сьогодні представляємо розповіді Володимира Круталевича, бійця третього десантного полку спецпризначення 50-ї кіровоградської бригади 42-го батальйону і Олександра Ковальчука із позивним «Волинь», бійця добровольчого батальйону МВС «Миротворець».

«Я не забуду і не прощу смерті жодного з наших хлопців»

Боєць добровольчого батальйону МВС «Миротворець» Олександр Ковальчук — про вихід з Іловайська, кулю в скроні та людей, що допомогли

«Коли виїхав на схід, сказав рідним, що я в тилу на базі проходжу підготовку. Вже коли вирушив у Іловайськ, то сказав, що я на полігоні, бо ж можуть почути в слухавку обстріли, — розповідає 33-річний Олександр Ковальчук, родом з Волинської області, боєць добровольчого батальйону МВС «Миротворець». У минулому — міліціонер.

«Коли виїжджали на Іловайськ, нам казали, що там немає особливої роботи, з того боку лишилися самі «шестірки», нам буде нескладно воювати. Я для себе вирішив брати воду, сигарети і максимум боєприпасів — невідомо, що може там чекати, тому треба перестрахуватися. Нам сказали, що їдемо на добу, але коли ми попали в Іловайськ, у пожежне депо, там уже був батальйон «Херсон». І ось хлопці нам і розказали, що ми в оточенні. Обіцяної важкої техніки в Іловайську не було. Не було там ні газу, ні світла, ні продуктів. Коли зовсім туго стало з їжею, довелося піти в покинуті магазини і дещо там взяти. Були розбомблені, покинуті хати, люди втекли, а городи лишились, і дещо можна було там знайти. Це теж дуже виручало, бо з  продуктами було зовсім кепсько, — розповідає Олександр з позивним «Волинь». —  Кожен день по два-три рази нас валили з мінометів або «Градів». Нам сказали, що, можливо, будемо виходити з Іловайська. Ми тоді собі продумували шляхи виходу — наприклад, не вулицями, а городами, через приватний сектор. В одному дворі була робоча машина — «Жигулі». Господарі з міста втекли. Машина стояла. Ми її теж взяли до уваги, раптом доведеться швидко відходити... Але, зрештою, ми її не забрали, вона там і залишилася стояти.

Коли обстрілювали «Градом», нас дуже рятували паркани у приватному секторі — впав і лежиш біля нього. Були підвальні приміщення, в яких ми ховалися від обстрілів. Але якби туди було пряме попадання «Граду», нас би нічого не врятувало... Але, дякувати Богу, в наш будинок жоден снаряд не поцілив, осколками прошивало дуже й дуже, але нікого не зачепило».

«СПОЧАТКУ ХЛОПЦІ ПОДУМАЛИ, ЩО Я ЗАГИНУВ»

За п’ять днів, розповідає Олександр, почався  вихід з Іловайська. «Ми виїжджали на тому, що в нас лишилося — автобуси і легкові машини, в нас не було броньованої техніки, тільки в комбата машина броньована — і все. На той момент з нашого батальйону не було загиблих, було лише троє легкопоранених. Сказали, що наче росіяни дали зелений коридор, щоб ми вийшли... Ми виїхали і  потрапили під обстріли, потім ще і ще. Найгірше було під Старобешевим, ми до нього навіть не доїхали. Жодної команди не було — де засісти, як краще відстрілюватися. Я їхав у автобусі біля водія. Ми «броню» об’їхали, а перед нами був автомобіль з комбатом «Світязя». Він загинув. Комбата «Херсона» вбили ще раніше.

По нам стріляли, як у тирі, хто з чого міг —  з гранометів, мінометів, був повний завал, ми такого не очікували. Я прикривав вогнем, один рожок випустив і в момент, коли хотів замінити рожок — вибух! А потім мені куля влучила в голову, в скроню, плече прошила. Спочатку хлопці подумали, що я загинув, за другим разом як перевіряли, зрозуміли, що живий. Витягли мене з машини, вкололи знеболювальне, затягнули в житловий будинок. У мене ще опіки були. Мене роздягнули, а для безпеки документи і форму знищили. Це — щоб не вирахували. Потім знайшли місцевого, який на своїй  «Волзі»  вивіз нас і передав «швидкій», — відтворює у пам’яті події того дня «Волинь».

Розповідає, що лікарня у Старобешевому відмовилась його приймати, бо там не було спеціалістів і необхідного обладнання. Врятували чоловіка «ДНРівці», які, щоправда, не знали кого виручають. Олександр Ковальчук згадує: «У Старобешеве сепаратисти викликали «швидку допомогу», щоб вивезти поранену місцеву жінку. Заразом і мене прихопили. Я був у цивільному, без документів. Отже, повезли до Донецька. Як везли, пам’ятаю слабо».

ПОРЯД З ХРЕСТИКОМ — КУЛЯ...

У Донецьку бійця записали цивільним водієм. Начебто він потрапив під обстріл. Чоловік погано тямив, і розповів, де він народився. Що казав ще — не пам’ятає. За кілька днів «Волинь» отямився і став з’ясовувати, де він. «Поруч — нікого. Крізь вікно побачив «ДНРівців» у формі, зі «стволами», і все зрозумів», — каже Олександр. У Донецьку добровольця помістили в окрему палату. За стіною —  шестеро бойовиків «ДНР».

«Прийшов лікар, сказав, щоб я тільки російською розмовляв,  а ще краще — мовчав. Одяг, в якому я був у лікарні, теж знищили, медсестра потім принесла мені деякі речі. Я вийшов подивитися, де я опинився, простирадло зав’язав на собі, як римський імператор. Медсестра завела назад і сказала, що краще не виходити. Бо можна було потрапити в полон», — розповідає боєць.

Чоловік виходив з палати тільки курити, і не більше трьох разів на день. Завжди мовчав, якщо хтось з бойовиків, які там лікувалися, його щось запитував, «Волинь» відповідав на мигах, жестами. Доброволець бачив, як сепаратисти курять марихуану, хизуються фотографіями з боїв.

Донецький хірург витягнув кулю з голови Олександра. Вона дивом не вбила бійця, застрягши у лівій скроні. Зараз боєць носить її на шиї разом з хрестиком. У «Волині»  ще було ушкоджене плече, сильно обпечена нога. «Доктор зайшов до мене, віддав кулю, а я продиктував йому номер телефону батька. Лікар подзвонив батьку, розповів ситуацію і сказав, що є максимум чотири дні, щоб забрати мене», — розповідає Ковальчук.

Через батька Олександр зв’язався з волонтерами, які витягли його з Донецька. Із окупованого міста боєць вибирався чотирма машинами. Було страшно, адже документів у «Волині» не було. «На виїзді з Донецька, дякувати Богу, недосвідчений хлопець стояв. Я сказав йому: «Привіт, братуню», і він вирішив, що я свій, пропустив, — усміхається доброволець. — У мене обличчя було все перемотане, синє».

«ЗНАЮ, ЩО ВІДСТОЮВАТИ»

Тиждень Олександр Ковальчук провів у Дніпропетровську, потім опинився у столичному госпіталі. Мав кілька операцій. У скроні в нього — металева пластина. З телевізора боєць дізнався, що до Києва приїздять канадські пластичні хірурги, які безплатно оперуватимуть активістів Майдану й учасників АТО. Наступного дня «Волинь» прибув до Головного військового клінічного госпіталю. Чоловік думав, що доведеться довго обстежуватись, записуватись у чергу. Але за кілька днів добровольця прооперували. Це сталося в листопаді 2014 року.

Згодом Олександр спробував себе у ролі волонтера. Їздив до побратимів з «Миротворця» на схід, збирав і відвозив їм потрібні речі. Доброволець також допомагає побратимам оформити статус учасника АТО — для цього потрібна купа документів.

Олександр стежить за новинами і готовий знов відбути на схід. «Поїду в зону АТО, якщо будемо укомплектовані. Донецьк чи ще якесь місто — мені все одно. Раніше їздив на заробітки до Росії, тільки навесні повернувся. Був будівельником у Ленінградській області, на Фінській затоці жив. Умови були різні, і по два тижні голодувати доводилося — раз на добу кружку чаю і кілька шматків хліба перехопиш, і все. Людей багато, заміна завжди знайдеться», — сміється доброволець.

Жителі Донбасу влітку пропонували бійцю лишитися у них — навіть спокушали безплатними квартирами. «Волинь» мріяв у мирні часи приїхати на схід разом з дідусем, який родом з Красноармійська Донецької області. Восени дідусь Олександра помер. Доброволець зізнається: «У зоні АТО згадував, які тости розповідав дід. Поставив собі за мету по закінченні бойових дій звозити його на батьківщину. Але дідусь сильно хворів, от і не стало його». Проте лишається безліч справ, які необхідно зробити після війни. Наприклад, дізнатися, як живе хірург, що врятував Ковальчука у Донецьку. «Волинь» розмірковує: «Маю великі плани на майбутнє. Може, й у політику подамся. Знаю, що мені відстоювати». І тихо додає: «Це був якийсь суцільний обман     — цей Іловайськ. Я не забуду смерті жодного з наших хлопців, не забуду і не прощу»...

Марія СЕМЕНЧЕНКО, Марія ПРОКОПЕНКО, «День». ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КІРДЕЯ

«На цій війні немає жодних правил...»

Десантник Володимир Круталевич — про Іловайськ і 97 днів полону

«28 серпня 2014 року ми мали йти на допомогу хлопцям, оточеним в Іловайську. Але туди ми не дійшли, тому що збилися з дороги.  Гадаю, серед нас був зрадник. Я впевнений у цьому. Він показав нам неправильну дорогу, ми  заблукали й опинилися біля селища Луганське, — розповідає 40-річний Володимир Круталевич, боєць третього десантного полку спецпризначення 50-ї кіровоградської бригади 42-го батальйону.  —  Там ми потрапили в оточення, в кільце. Прийняли бій, почали відстрілюватися, багато полягло тоді наших хлопців. Я був важко поранений. Перед тим, як потрапити в полон, закрив собою молодого хлопця — Олексія Кондрашкіна. Він такого віку, як мій старший син, шкода стало хлопця, ще життя не бачив... Потім разом із ним потрапив у полон. З нами ще був Гена Середич. Його згодом розстріляли в полоні. Ми з Льошею чули про те, що його розстріляли, але він зараз вважається зниклим безвісти. Де його закопали, я не знаю. Але якось у підвал, де нас тримали, прийшов Олексій Мозговий, ватажок луганських бойовиків, і спитав — а де третій? Я чітко почув відповідь: «Мы пустили його в расход». А це означає, що розстріляли. Просто так. Розважалися».

Володимир у мирному житті працював спочатку помічником машиніста, а потім — слюсарем з ремонту коліс рухомого складу. На військову службу був призваний 4 червня 2014 року. Спочатку їхній полк базувався в Краматорську, де охороняли штаб АТО, а потім одразу вирушив на допомогу хлопцям в оточеному Іловайську. Так почалася історія полону Володимира, який тривав 97 днів. 

«Коли мене вперше контузило, і я отямився, побачив, що в живих лишився Льоша Кондрашкін і Гена Середич. Пізніше  дізнався, що ще командир відділення вижив — дві доби добирався до наших, поранений був. Командир розвідки теж лишився живим, йому руку відірвало. І все, більше ніхто. Виходить, нас п’ятеро із 30 людей тоді вижило, — розповідає Володимир. —  Коли я отямився,  побачив, що поле, на якому ми лежали, горить, його підпалили. Кажу хлопцям, що треба вибиратися, — і ми починаємо повзти до дороги. По нам одразу починають стріляти з автомата. Але ми доповзли до дороги, до дорожнього насипу, лягли на нього — він рятував від куль. Вирішили полежати до темноти й пробиратися до наших. І раптом чую свист, я не знав, де впаде снаряд,  повернувся до Льоші й кажу, щоб лежав і не рухався. І тут просто за мною падає фугасна міна, бронік на моїй спині розривається. Він мені й врятував життя. Мене б розірвало, а так осколками побило весь лівий бік, око вибило. Пекельний був біль. Я почав кричати, не знав, що око вибито. Було дуже багато крові.

Коли вже стемніло, розповідає Володимир, їх знайшли бойовики так званої ЛНР, а саме — бригада Олексія Мозгового.  «Я втратив багато крові. Мене відправили в лікарню, а хлопців — у штаб. Так ми опинилися в полоні. У лікарню я потрапив у місто Алчевськ, і в полоні я теж був у цьому місті. Мене тримали в будівлі колишньої ДАІ. Там підвал. Півтора місяця сидів у одинарній камері, темрява, холод. А потім у середині листопада мене перевели в загальною камеру. Там я так само спав на підлозі, але були постелені дерев’яні двері. Там зі мною були ще чотири людини — їхні, сепаратисти. Ті, що були в камері, нормально ставилися до мене. Ми були в рівних умовах — когось із них теж катували, хтось чекав на розстріл. Там — бардак, анархія. Там немає жодних законів: хочуть — розстрілюють, хочуть — забирають у підвал, — продовжує боєць — Льошу на початку вересня родичі викупили з полону, а я був там до грудня, 97 днів. Не хочеться згадувати, як там знущались, годували нас тричі на тиждень, спали ми на підлозі. Холодно було. Вив від холоду».

2 грудня 2014 року Володимир Круталевич вийшов на волю, переговорна група домовилася за нього.  «До мене прийшли і сказали: «У нас для тебе приємна новина». Я одразу подумав про розстріл — і справді, це була б приємна новина, що нарешті припиняться знущання, й мене перестануть ламати, а просто розстріляють. Мені в полоні прострелили ногу, руку зламали, психологічно  знущалися, морили голодом... Але мені сказали, що мене звільняють».

У Володимира позивний «Карабах» — він свого часу воював у Нагорному Карабасі. «Там теж була страшна війна — і не лише за землю, а й релігійна. Але там були правила.  На цій війні немає жодних правил. Узагалі. Ніяких. А вони мають бути...»

Сьогодні, розповідає Володимир, багато демобілізованих і поранених бійців почуваються непотрібними своїй державі. Кинутими напризволяще. Ті бійці, які стали на цій війні інвалідами, потребують уваги й підтримки — і не лише матеріальної, говорить Круталевич. Особливо переживає він за родини зниклих безвісти бійців — вони не отримують жодної державної підтримки й щодня живуть у гнітючому стані невідомості. Як родина Гени Середича, якій важко і морально, й матеріально... Боєць охоче розповідає свою історію, але весь час повертається до теми підтримки і допомоги військовим. «Я мрію, щоб ця війна нарешті скінчилася. Але, коли настане мир, я б хотів, щоб держава не забувала тих, хто втратив здоров’я на цій війні, захищаючи Україну, й ті родини, які втратили батьків, синів, братів, чоловіків. Уряд повинен показати, що все це було недарма», — говорить Круталевич.

Сам  Володимир зберігає оптимізм, допомагає йому в цьому родина -дружина й діти. А ще — улюблена робота в депо, на яку чоловік хоче щонайшвидше повернутися.  Звичне життя і справи допомагають не думати про пережиті жахи у полоні.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День». ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КІРДЕЯ

ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

Всеволод СТЕБЛЮК, військовий медик, учасник подій в Iловайську в серпні 2014 року:

— Рік тому, 29 серпня 2014 року, відбулася найтрагічніша подія в історії сучасної України — підступний і безпощадний розстріл наших військ російськими агресорами. Рік тому в полях навколо Іловайська загинув чи зник безвісти кожен третій боєць із тих, хто виходив із оточення. Кожен другий зазнав поранення... За страшною статистикою — життя та долі справжніх патріотів України — бійців добровольчих батальйонів, підрозділів МВС та Збройних Сил України, воїнів світла.

Справа нашої честі та гідності, нашого християнського сумління — пом’янути наших побратимів, низько вклонитися рідним та близьким тих, хто не повернувся з тих полів...

Закликаємо всіх «іловайців», їхніх рідних та близьких, всіх небайдужих громадян та патріотів України 29 серпня 2015 року зібратися на Михайлівській площі, де о 14.00 розпочнеться мітинг-панахида за загиблими в іловайській трагедії.

Збір учасників з 13.00. Бійці приходять у формі, з нагородами, під прапорами своїх підрозділів, з національними прапорами з чорними стрічками. Принесіть фотографії наших братів, що загинули, щоб вони також зайняли своє місце в строю. О 14.00 буде відправлено панахиду священиками всіх релігій та конфесій. По закінченні панахиди відбудеться скорботний мітинг, на якому буде прийнято звернення до Президента України.

Ми, ті що пройшли пекло Іловайська, як ніхто інший, знаємо ціну життю, справжній чоловічій дружбі, звитязі, самопожертві заради ближнього... Ми знаємо ціну зради та блюзнірства. І в цей день ми закликаємо:

1. Наш захід є мирним! Це день скорботи та пам’яті.

2. Ми категорично заперечуємо будь-які акції громадської непокори та насильства. Ми не проводимо маршів, пікетів, штурмів адміністративних будівель!

3. Ми відмежовуємося від будь-яких політичних заходів, спрямованих на дестабілізацію ситуації в країні чи на   передвиборчу кампанію. Жодних партійних прапорів, гасел, прокламацій! Жодного депутата чи політика біля мікрофона!

Прийдіть та вклонітесь пам’яті героїв!

Борис БАБIЙЧУК, волонтер, м. Нововолинськ:

— Я чудово пам’ятаю події, які відбувались рік тому. Нам дзвонили бійці і повідомляли про загиблих. Дзвонили з підвалів і просили передати, що вони живі і просять допомогу, бо не мають зв’язку з командуванням. Ми передавали передачі, які так і не встигли дійти до бійців. Із 29 серпня 2014 року телефонували рідні бійців і повідомляли, що їхні хлопці не виходять на зв’язок та просили допомогти їх розшукати. Пройшов рік, очевидці повинні розповісти про ті події, нагадати нам всім про те, що у нас іде війна, у нас далі гинуть захисники. Волонтери Нововолинського центру допомоги військовим запрошують мешканців міста на поминальний захід, який підготовлений разом з міським відділом культури, Нововолинською центральною міською бібліотекою.

Показ фільму про Іловайськ, спогади учасників боїв, панахида за загиблими волинянами в іловайській трагедії — такі заходи до роковини трагедії заплановані у Нововолинську 28 серпня о 15.00 на майдані Незалежності.