НА ВУЛИЦЯХ РИМУ

ЗУСТРІЧ В АЕРОПОРТУ

Їхати у далекий Рим, на запрошення незнайомих колег — то не така проста річ для колишніх затворників залізної завіси. Я таки хвилювалася — як воно все буде, чи мене зустрінуть, а якщо ні — то чи зможу швидко зорієнтуватися у незнайомому місті? І як мені впізнати тих «двох ченців, які триматимуть відповідний плакатик», про що мені сказав телефоном головний редактор Українського радіо Ватикану отець Августин?

І ось, зрештою, я на велетенському летовищі Риму, під дах будівлі якого в’їжджають електропотяги, що доставляють прибулих у самісінький центр Вічного Міста. Очікую на свою подорожню валізу, не поспішаю, з досвіду знаючи, скільки часу займає вивантаження багажу пасажирів з літака. І раптом помічаю, що в залі отримання багажу вже порожньо, що я залишилася там одна, а на автоматичному конвеєрі меланхолійно кружляє одна-єдина валіза — моя власна. Як з’ясувалося, швидкість обслуговування в Римі та Борисполі вельми різні. Може, італійці починають розвантажувати літак заздалегідь, ще до того, як він приземлюється?

Йду на вихід, придивляюся до невеликого натовпу тих, хто зустрічає, марно намагаючись виділити «двох ченців» — не видно жодної особи в чорній рясі та скуфії. Обіцяний «плакатик», однак, впізнаю безпомилково — шматок твердого паперу, на якому намальовано великий гудзик з чотирма дірками. Тримають «штандарт» два усміхнених пани у світському вбранні, про приналежність яких до чернечого ордену можна здогадатися лише за особливими комірцями, — отці Августин та Амвросій з Українського радіо Ватикану.

Ця неформальна зустріч, цей старомодний гудзик-пароль якось зразу наблизили мене до Риму, до нових людей, а незнайомі колеги вмить перестали бути незнайомими. Не один раз мала я потім відчуття, що приїхала до людей, яких давно й добре знала.

УКРАЇНЦІ В НАТОВПІ

Як не опирається італійська влада, а українців стає в Римі все більше. Не лише туристів, але також «нелегалів» на заробітках. Про це свідчать, зокрема, перші видання путівників «Рим і Ватикан» української мовою (Українська редакція о. Євгена Небесняка, о. Романа Тереховського та Андрія Репка), а ще — ноти української мови у вуличному хорі. Бо сьогодні українця (втім, скоріше українку) можна випадково зустріти в Римі в будь-якому місці. Трапилося, наприклад, так, що у вагоні метро зі мною гарненько привіталися троє молодиків-земляків, — виявилося, що вони випадково десь бачили мене в товаристві українського духівництва. Інший випадок. Якось я серед білого дня заблукала, не могла знайти дорогу додому. А дуже не хотілося зупиняти перехожих — я зовсім не знаю італійської, італійці ж погано розуміють англійську. Йду, вибираю з натовпу не дуже заклопотаних людей, аби звернутися по допомогу. І раптом чую рідні звуки — на парапеті маленького водограю сидять дві не дуже молоді жіночки й голосно, як вдома біля колодязя, розмовляють. На моє запитання, як знайти дорогу, обидві жінки, не уриваючи розмови й не повертаючи в мій бік голови, вказують руками напрямок. Абсолютно точний напрямок!

Ще одна зустріч. Сикстинська каплиця Ватикану, Мікельанджело, години пік. Височезний хол щільно упакований людьми, всі як один стоять з піднятими догори, до славетного плафона, головами. У загальному гудінні голосів вирізняю вимову, яку ні з чим на світі не можна сплутати — одеську: «Щоб я так був живий — товпляться, як у нас на Привозі! Тільки дивляться в іншу сторону!»

ЦЕНТР ПРОВІТРЮЮТЬ

У першу неділю перебування в Римі мене очікував приємний сюрприз — безкоштовний проїзд у метро. Каси зачинені, щілини турнікетів зашторені (щоб випадково хтось не вставив квитка), поліція уважно стежить, щоб усі йшли просто так, руки в кишені. Для мене це означало суттєве заощадження 3000 лір ($1,5) за проїзд туди й назад до майдану Святого Петра. (До речі, кожен квиток вартістю 1500 лір залишається дійсним протягом 75 хвилин після першого компостера, — ви можете користуватися ним для подальших поїздок метро чи автобусом.)

З якої причини багатим італійцям дарується безкоштовний проїзд метро? Виявилося, що кожного місяця в певні неділі муніципалітет столиці проводить екологічний захід — провітрює від вихлопних газів історичний центр Вічного Міста, в лабіринті вузьких середньовічних вуличок якого може накопичуватися небезпечна кількість отруйних та руйнівних речовин. У ці дні в найбільш відвідуваній частині міста суворо забороняється автомобільний рух. А щоб якось компенсувати автомобілістам незручності, гостинно відкривають навстіж турнікети метро. Чим, звичайно ж, користуються й «безкінні» громадяни.

Середньовічні вулички ставлять перед муніципалітетом не одне складне завдання для розв’язання. Наприклад, озеленення. Що і як можна виростити в цих кам’яних ущелинах, які іноді звужуються до ширини однієї автомашини (колись такою міркою був осел з тюком на спині)? Але ж, виявляється, що таки — можна. Є в самому центрі Риму вузька, довга й чудна вулиця. На всій довжині вулиці з обох боків стоять велетенські, висотою, мабуть, у цілий метр, керамічні горщики з землею, в яких ростуть молоді, але вже височенькі берізки. Свіжі, прозорі деревця на різьбленому кам’яному тлі нагадують тут не Росію, не картини Нестерова, а скорше тендітні жіночі фігури з картин Ботічелі — видовжені та витончені, неначе безплотні.

ПУТАНА

У ЗМІ багато чого вже написано про розквіт розпусти, про безсоромність та «собачі» звички певної частини молоді, про прибутковий панельний бізнес. Все це, на щастя, досі залишається за межами нормального буття нормальних людей, десь у іншому вимірі. Може, через те так вразила мене одна вулична картинка, свідком якої я мимоволі стала. Час події — яскравий італійський день; місце події — сходи, що ведуть у метро біля руїн Цирку Великого. Людський потік тут не дуже густий, але люди постійно йдуть вгору-вниз, входять-виходять. Мої очі байдуже зупинилися на дівчині та чоловікові, що сиділи одне проти одного на сходах. Нічого дивного — на вулицях Риму сидять де завгодно, на чому завгодно і хто завгодно. У деяких місцях, наприклад, на славетних сходах майдану Іспанії або біля класичних водограїв, сидять ритуально — це частина паломництва до Вічного Міста.

Тож, побачивши пару на сходах метро, я не здивувалася й байдуже, миттєво торкнулася очима зовсім молодого й дуже милого обличчя дівчини, зустрілася з нею поглядом. Людина здатна багато чого побачити й збагнути протягом якоїсь миті. Очі я відвела зразу, але встигла добре розгледіти дівчину й збагнути, що вона була «на роботі». Я поставила тут лапки, але це не дуже справедливо — вираз її обличчя свідчив, що вона дійсно працювала, ретельно обслуговувала клієнта. Не звертаючи найменшої уваги на погляди перехожих, на грубі пестощі партнера. Мене вразила саме ця її сувора зосередженість, серйозність, бажання виконати все, чого від неї вимагають. Байдужість дівчини до натовпу, до людей здавалася незбагненною, якоюсь надприродною. Це була не галаслива, з викликом безсоромність, епатаж, а лякаюча апатія істоти, яка належить якомусь іншому світові, живе за особливими законами — поза межами добра й зла. Але за ради чого так зламала себе людина?

МИЛОСТИНЮ СИНЬЙОРОВІ

У Римі багато жебраків, не менш, аніж в Києві (нехай це нас трохи потішить), особливо в місцях, які найчастіше відвідуються іноземними туристами. Чимало серед прохачів старих покалічених людей, яких римляни, як і ми, підозрюють або в симуляції, або в тому, що ними користуються, як «машинами» для збирання лір і доларів аж занадто здорові родичі. Багато на вулицях і циганок, до яких особливо недоброзичливо ставляться римляни, хоча вони не гірші за всіх інших мазуриків. Римляни приписують циганкам неабияке знання людської натури, а багатьох із них вважають вельми талановитими акторками, хоча ті ніколи не міняють своєї характерної зовнішності. Навіть заради камуфляжу. «На озброєнні», однак, вони мають цікаві прийоми.

Було, наприклад, так — циганку схопили за руку в той момент, коли вона поцупила з ятки якісь шовкові хустки. Негайно зчинився галас, збігся натовп, злодійку оточили — розправа чи затримання здавалися неминучими. В цей критичний момент циганка, молода, статна й красива жінка, підняла всі свої спідниці й сорочки на голову. І стояла так якусь мить, як Венера, народжена з піни морської (у нашому випадкові — з лахміття). Поки оточуючі дивилися на неї з відкритими ротами, безслідно зникли ті шовкові хустки. Люди почали сміятися — над собою, над безсоромницею, а особливо над ченцями, які випадково стали свідками інциденту й «не встигли» відвести очей. А «героїня» спокійно привела себе в порядок і зникла за кулісами — в натовпі.

Однак скільки в Римі справді нещасних, викинутих із життя людей! Іду повз прохача з важко-похмурим обличчям, схожим на маску з чорного дерева. Кладу в капелюх якийсь дріб’язок і автоматично вимовляю одну із нечисленних знайомих мені італійських фраз: «Прего, синьйор!» (Прошу пана!) Цього чоловіка давно вже, мабуть, ніхто не називав «синьйором» — так роз’яснилося й помолоділо його обличчя і такою сяючою усмішкою він віддячив мені за ті жалюгідні ліри, якими я могла йому допомогти. Думаю, що я отримала тоді значно більше, ніж той нещасний.

РИМСЬКІ СЛІДИ МИКОЛИ ГОГОЛЯ

У Римі земляки подарували мені путівник, майже невідомий в Україні — «Українськими слідами Італії». Його уклала Дарія Маркус, а надрукувала фірма Kobasniuk travel, inc (США). Там старанно описано місця, так чи інакше пов’язані з Україною. Згадано, наприклад, Ватиканську книгозбірню, де зберігається лист папи Григорія VII до київського князя Ізяслава, датований квітнем 1075 року; український греко-католицький собор Св. Софії, пишно декорований чудовими мозаїками, а також інші українські храми Риму, оздоблені сучасними українськими митцями.

Описує путівник також і старовинну кам’яницю в самісінькому центрі Риму на via Sistina, 125, недалеко від майдану Іспанії. Меморіальна дошка свідчить, що тут у 1838—42 роках жив Микола Гоголь. У цьому будинкові він написав «Мертві душі», тут збиралися земляки з України, Польщі, Росії — літератори, митці, студенти. Деяким із них він допомагав фінансово, наприклад, кріпакові Шаповаленку (власність пана Капніста), присланому до Риму навчатися малярства та мозаїчного мистецтва. Гоголь віддав на прожиток бідному студентові весь гонорар, отриманий за спеціальну виставу «Ревізора» в Римі.

Збереглася в Римі також кав’ярня «Greco», яку часто відвідував автор «Ревізора». Біля столика, за яким Гоголь звичайно сидів, можна побачити його мініатюрний портрет. Друг Тараса Шевченка маляр Штернберг описує в листі, як він зустрів там елегантного, модно вдягненого франта, що розважав товариство «масними українськими анекдотами» — Миколу Гоголя.

Гоголь дуже любив Італію, Рим і, від’їжджаючи, написав: «Все, що мені було потрібне, я забрав до себе, в глибини моєї душі. Там Рим, як святість, як свідок чудових яв...»