НАРОД I К УМИРИ
Одного такого запаморочливого дня випало мені сидіти в обвішаному таблицями з техніки безпеки кабінеті на тракторній бригаді передового колгоспу, де відбувалися збори механізаторів. Незвичайні, треба визнати, збори — механізаторам дозволили обрати собі бригадира. Кожен з присутніх у кабінеті кидав до урни аркушик паперу з написаним прізвищем кандидата, а присутній тут же секретар парткому колгоспу потім підраховував, за кого віддано найбільше голосів. Отож , кого народ захотів, того й обрав. Той і мав повести відтепер «Ниви», «Колоси» й іншу сільськогосподарську техніку на битву за врожай якогось там року дванадцятої п’ятирічки. Вирішального чи переломного...
Правду кажучи, через безліч інших справ якось усе ніколи було поцікавитися, як мається новообраний бригадир, чи виправдовує високу народну довіру. Зміни тоді, неначе морські хвилі, накочувалися одна на одну, одна від одної потужніша. Аж дух перехоплювало. Отож коли десь на другий рік після тих зборів я поцікавився, заїхавши у тракторну бригаду, чи на місці обраний колективом N, мені відповіли, що N уже не бригадир, поміняли його. Чому — я не вникав, не до конкретного колгоспного бригадира було, коли в країні таке розгорталося... Ми вже зайшли настільки далеко, що навіть пробували говорити про необхідність запровадження своїх власних грошей... Перший секретар міськкому партії доводив, що це ну ніяк неможливо, це просто фінансовий екстремізм («екстремізм» було наймодніше тоді слово, щось подібне до того, як тепер «хакер» чи «кілер»). Ми, трохи молодші, із ввічливості не заперечували секретареві, але й не могли сприйняти його логіки. Бо й логіки там особливої не було. Як це так, держава існувати може, а власної фінансової системи мати не може? Це ж ні в які ворота не лізе.
Минуло ще небагато часу, і Його Величність Народ покликав першого секретаря на віче. О, віча початку 90-х! Хто на них не був, хто не потрясав правицею, закликаючи розбурханий натовп стерти на порох цих більшовицьких хрунів і визволитися, нарешті, з-під влади Москви, той не може називати себе громадянином. Тим більше Української Самостійної Соборної Держави. Віча давали енергію, імпульс до дії, завдячуючи їм, ми ніби єдналися з волелюбними предками-русичами. І сміло дивилися в безхмарне майбутнє, в якому ні наш м’ясокомбінат, ні сирзавод уже не знатимуть, що таке ганебні «всесоюзні поставки» продукції. Усе навколо буде наше, українське, належатиме тільки нам.
Одначе повернемося до персони першого секретаря міськкому партії. Викликаний народом на віче, він щось намагався сказати у своє виправдання, та хто його хотів слухати. По- людськи було шкода цього розгубленого чоловіка, якого затюкували. Але хіба що по-людськи. З ідеологічних міркувань він був небезпечний для держави, що зароджувалася в муках, виходила на берег, немов Венера з піни. Тому його ніхто не жалів. Народ обирав собі інших кумирів, тих, які вміли гнівно затаврувати комуну. Що вони вміють іще, тим ніхто особливо не переймався, те було байдуже. Основне — затаврувати, зганьбити, морально розчавити...
Народні кумири початку 90 х, якщо заглянути трохи вперед, також не виправдали сподівань громади, хоча за владу чіплялися з усіх сил. Та краще загляньмо, всупереч настановам біблійного Лота, назад, далеко назад. Бо саме в сивій минувшині ключ до розуміння того, чому помилилися з вибором провідників і механізатори тракторної бригади, і міська громада. Річ у тім, що у нас перервалася спадкоємність поколінь. У сенсі хліборобського чи пісенного досвіду вона ще функціонувала належним чином, а ось у своєму вищому прояві — передачі від батьків дітям і т.д. державотворчих потенцій — не спрацювала. Простіше кажучи, ми втратили власну історію, ту, яка для цивілізованих народів є magistrа nostra.
Бо якби досвід кожного покоління ставав надбанням наступного, то й колгоспний тракторист, і учасник міського віча зразка 1990-го знали б, що, вибираючи самі собі провід, вони далеко не є тут першопрохідцями, піонерами. Ми знали б, що ще наприкінці ХI ст. кадрова революція відбулася в столиці Руської держави — Києві. Тоді, як відомо, руські землі безупинно грабували половці, упоратися з якими князі не могли. Озлоблені кияни, як їх тоді називали, «люди» — ремісники, прості міщани, купці — вирішили прогнати з міста нерішучого князя Ізяслава, поквиталися з боярами й рушили до в’язниці, в якій перебував на той час полоцький князь Всеслав. «Ось наш правдивий князь, — кричали «люди» на вічі, привівши з в’язниці Всеслава, — він оборонить нас від половців!»
Протримався новопроголошений князь у Києві всього сім місяців, а тоді вимушений був утікати до свого Полоцька. Тому що він зовсім не був таким енергійним, як вважали «люди». І надійну оборону міста від степовиків забезпечити не зумів.
Відгукнулася нам наша необізнаність з досвідом минулих поколінь, відгукнулася. Ми, наївні, думали собі, що ніхто до нас не пробував таких сюжетних ходів, що ми проторюємо на своїх територіях нову стежку, яка виведе нас на широку і світлу дорогу. Охрестили її в поспіху «Демократією» і стали з нетерпінням чекати плодів. А від цих плодів — самі ґулі на чолі. Одна, друга, третя... І відставки з посад урядовців, яких іще вчора так леліяла юрба.
Дехто, сприйнявши таку тенденцію як закономірність, записався в переконані монархісти. Хай живе Україна, хай живе король! Проте більшість інтелігенції просто розчарувалася й стала дивитися на білий світ цинічніше, сиріч прагматичніше. Народ покладених на нього сподівань не виправдав — нехай цей народ сам і розхльобується. А що ж накажете робити? Іти на початку ХХI століття в народники, як ішли півтораста літ тому? До чого це ходіння призвело в кінцевому підсумку, відомо — до Великої Жовтневої. Так уже просвітили були братів незрячих, гречкосіїв, що й досі дрижаки беруть, як згадаєш 33-й чи 37-й.
Словом, інтелігенція у розпачі, а емансиповані письменниці — дьогтем їй по пиці. І такі, мовляв, і сякі, і штани на колінах віддуваються, і лупи повно на комірі... Фе, українська інтелігенціє, встидалась би. То це провідна верства?!
Глянеш, абстрагуючись, на суспільство- 2000 — суцільна анархія. А анархія, як справедливо пише історик з приводу виборів киянами згаданого вже князя Всеслава, підточує державу незгірш половців. Як написав би нині — незгірш олігархів. І може закінчитись, як це вона часто полюбляє, тиранією. Якимось там, не доведи, Господи, 2037 роком...
Найобразливіше відчувати, що самі ж «люди» пришвидшують крах, сам народ — рушійна сила історії, якщо вірити ще вчора вічно живому марксистсько-ленінському вченню. Хоча краще вже вірити першому американському міністрові фінансів Олександру Гамільтону. Пригадуєте, як іронізував Гамільтон над своїми співвітчизниками, які знай бурчать то на податки, то на уряд... А самі тільки й уміють, що обирати замість одного бездарного урядовця іншого, ще бездарнішого.
Отже, менше надій, панове, на наші перманентні референдуми та вибори, нехай і тричі демократичні. Менше надій — менше розчарувань. Нехай поведе нас уперед невіра в доброго патріота на Заході й переконаного інтернаціоналіста на Сході. Давати стимул до життя має, передусім, економічний інтерес, зиск. Ті, хто сьогодні відповідає за живильне суспільне середовище для такого інтересу, справляються зі своїми обов’язками незадовільно, вони тільки плутаються під ногами здорових, соціально наснажених індивідуумів і повинні бути зметені з дороги геть. Ця дорога — для активних, ділових, рішучих. Але в жодному разі не для кумирів публіки, які тільки й уміють, що пояснювати публіці, наскільки близько підійшла вона до прірви...
