Наталя ЯКОВЕНКО: «Підручник української історії залишається бастіоном ура-патріотизму»
Наталя Яковенко — історик (доктор історичних наук), професор та завідувач кафедри історії НаУКМА, авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є «Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — XVII ст.» та «Вступ до історії». Також вона одна з чільних авторів нової, так званої антропоцентричної концепції викладання історії у школах, яка й досі викликає широку дискусію між її прихильниками та противниками.
Невипадково більшість праць Наталі Яковенко присвячена питанням та проблемам ранньомодерної історії України — часу глобальних історичних змін, закладання підґрунтя сучасності. Як стверджує сама професорка, з плином часу змінюється не історія, а погляд науковців та методи, якими цю історію досліджують, шляхи, якими поширюють нове здобуте знань. Якщо говорити про українську історію, то лишається багато таких її сторінок та постатей, які в силу часу вимагають перегляду та модернізування знання про них, а подекуди й повторного відкриття.
Потреба модернізації також загалом стосується стану гуманітаристики, який впливає на стан культури та політики в будь-якій державі. Як на мене, ця теза є дуже актуальною нині, коли українським політикам активно закидають жонглювання історією, а українським інтелектуалам — інертність та мовчання.
«РІЗНИМИ Є ПОГЛЯДИ НА КОНСТИТУЦІЮ 1710 РОКУ І САМУ ПОСТАТЬ ПИЛИПА ОРЛИКА»
— Наталю Миколаївно, у жовтні цього року було презентовано збірку наукових матеріалів із минулорічної конференції, присвяченої 300-річчю Конституції гетьмана Пилипа Орлика. Які, з відстані року, що пройшов із цієї події, ви б підбили підсумки цієї непересічної для України та Східної Європи конференції? Що нового вона вносить у вивчення постаті гетьмана Орлика? Які нові смисли й поняття вводить?
— Згадану конференцію ми проводили у рамках ширшої акції, яка вже декілька разів відбувалася й яку ми загалом називаємо Ad fontes. На конференції, присвяченій Пилипові Орлику, йшлося не так про його політичні погляди та військово-політичну діяльність (хоча, звичайно, цього теж не можна було обійти з огляду ювілейного статусу конференції), як про, передусім, той культурно-освітній широкий контекст, в якому він сформувався як політичний діяч, мислитель, автор Конституції 1710 р. Відповідно, в щойно виданій збірці власне цей розділ є найбільшим. Також там містяться матеріали, в яких детально проаналізовано, що гетьман Орлик виніс із Києво-Могилянскої академії; те, що він міг тут бачити; те, чого він міг тут навчитись.
Як відомо, освіта Пилипа Орлика почалася з Віленської єзуїтської академії, де минули перші роки його навчання. Збірка містить доповідь, де детально показано, що собою являла Віленська єзуїтська академія. Дуже цікаву статтю написали й виголосили доповідь Максим Яременко та Оксана Прокоп’юк про той зовсім невивчений період життя Орлика, коли він ще не був козаком і не належав до кола козацької старшини. Після того як він закінчив Києво-Могилянську академію, за сприяння свого вчителя Стефана Яворського, майбутній гетьман декілька років працював писарем Київської консисторії. В цей період він їздив до Вільна, здійснював дипломатичні місії церковного характеру. Це дуже цікавий матеріал, абсолютно новий відносно того, що ми знаємо сьогодні про Орлика.
Безперечно, надзвичайно цікавим є матеріал видатної італійської славістки Джованни Броджі Беркофф. У своїй статті вона висвітлює тему непрямого опору, який наприкінці XVII — на початку XVIII століття могла собі дозволити Українська церква. Йдеться не тільки про опір як про декларацію своєї інакшості в культурі. Цей непрямий опір дуже добре простежується на тих панегіриках і на тих матеріалах, які видавалися й які опрацьовувалися в Києві. Мені здається, що цей розділ дуже вдався... Він дуже поглибив наше уявлення про Академію і про те, що цей навчальний заклад міг означати у формуванні й становленні Орлика.
Збірка містить окремий розділ, присвячений Конституції 1710 р. Дуже цікавою мені видається провокативна спроба орієнтолога Олександра Галенка подивитися на цю Конституцію не як на продукт західної культури, а як на продукт східної культури, східних практик, східних політичних та культурних традицій цих степових держав. Це все дуже спірно, звичайно, але сам ракурс погляду дуже свіжий, дуже несподіваний. І мені здається, що він далеко не позбавлений сенсу, тому що коріння української козацької політичної культури в Гетьманаті, на мою думку, дуже сильно замішані на практиках східної політичної культури, на східних розуміннях добра і зла в політиці. Сергій Багро знайшов абсолютно невідому українському читачеві розвідку італійського історика прав — Джованні Маніскалко Базіле, в якій він аналізує Конституцію 1710 р. як продукт засвоєння чи трансляції, репліки протестантських уявлень XVI століття, протестантської боротьби за справедливу владу, уявлень про політичну справедливість, про тиранію, про спільний договір тощо.
Із цього видно, наскільки різними є погляди на Конституцію 1710 року і саму постать Пилипа Орлика. Проте найголовніше, що є у цій збірці, — це свіжий погляд, дуже виразна новація щодо згаданої історичної постаті та явища.
— Судячи з попередніх конференцій, складається враження, що Могилянка поглиблює знання української історії про ранньомодерний час і про польсько-литовсько-українські відносини, українсько-османські або українсько-російські. Але, окрім Гетьманщини, є багато різних інших періодів. На ваш погляд, на які ще історичні постаті та періоди треба звернути особливу увагу й переглянути погляди істориків щодо них?
— Реєстр можна скласти довгий, адже наші бажання не завжди збігаються з нашими можливостями. Перш за все, в Києво-Могилянській академії, так само, на жаль, як по всій Україні, не існує такої науки, яка називається візантологією. Є тільки окремі її паростки, дві людини є в Харкові, як-от Сирочан і Домановський; ще є в Одесі кілька людей, але цього ж недостатньо, щоб провести конференцію. Мені це здається величезним упущенням, тому що в Україні не розвивається, не культивується аналіз тих зв’язків і того великого культурного контексту, в який була втягнута Русь із перспективи візантійської політології. Київська Русь сформувалася під знаком візантійської культури, цивілізації, духовності, церкви тощо. Цим питанням присвячено багатющу літературу. Не впевнена, чи ця література вклалася б тільки в бібліографічний перелік, що вмістився в кілька товстенних томів, — це міжнародна проблема. Але, на жаль, вона саме міжнародна, а не українська.
По-друге, в Україні обставини склалися так, що не розвивалася медієвістика. Медієвістика — це синтетична дисципліна, так само, як і візантологія. Це така дисципліна, де не кладеться на окремих поличках історія, на окремих — філологія, на окремих — філософія. Передусім, ця дисципліна базується на знанні відповідних мов. За радянських часів медієвістика була непоганою, але вона розвивалася в Москві й Петербурзі, в «Институте всеобщей истории». Але в республіках ця дисципліна фактично не існувала, тому що за республіками було залишено дослідження рівня «краєзнавчої» історії, тобто тільки вузько своєї історії. Починати розвивати медієвістику в сучасній Україні можна, але це дуже складна річ, яка потребує багато часу, великих коштів. До того ж наша навчальна система така громіздка й неповоротка, що я навіть не знаю, з якого боку тут можна підійти. Якщо йдеться про медієвістику, то тут, звичайно, потрібно абсолютне володіння латиною. Де, яким коштом і як цього можна навчитися? Абсолютне володіння латиною — це тільки грубе знаряддя, не більше, яке дає можливість працювати в дисципліні. Якщо йдеться про трансляцію медієвістики далі, трохи на захід, треба знати старофранцузьку, староанглійську, треба читати італійською тощо. Я вже не кажу про те, що немає професорів належної кваліфікації, які могли б викладати курси з медієвістики, провадити відповідні семінари. Для того щоб відродити згадану галузь історії на українських теренах, потрібна програма років на 10 — 15 наперед.
А тимчасом медієвістика, в зв’язку з т.зв. високим Середньовіччям XII—XIII ст., пізнім Середньовіччям XIV—XV ст., — це проблеми, дуже тісно пов’язані з Україною, особливо коли йдеться не тільки про сусідів — Угорщину, Польщу, — а взагалі про трансляцію знання: що таке Київська Русь, хто куди їздив, як оцінювали, хто з ким листувався. Події ж не зводяться до одного рядка в підручнику, що абат привіз корону Данилові Галицькому. Для розуміння й дослідження тогочасних історичних реалій потрібно дуже детально подивитися ситуацію, яка відбувалася в папській курії (а документи папської курії прекрасно збережені), всі листування, всі консультації, які були — з цього може вирости дуже цікаве дослідження про те, як князь Данило Романович отримав корону. Але, повторюю, для цього треба як мінімум абсолютно вільно володіти латиною, дуже добре знати політичну, культурну, релігійну ситуацію в Європі. Отже, медієвістика — це те, що треба було б робити, але ми не можемо цього робити, бо ми не маємо для цього бази. От дві відповіді на поставлені питання, й далі можна продовжувати...
— Печально, що далі можна продовжувати...
— Так, печально... Існує простіша проблема, яка не потребує надзусиль і видається мені можливою для розв’язання. Це проблема XVIIІ століття для всього, що не входило до Гетьманату, а це 3/4 території України. Географічно Гетьманат XVIII ст. був невеликим, і про нього ми знаємо достатньо. А величезна територія, тобто Волинь, Київщина, Галичина, що спершу були у складі Речі Посполитої, потім Австрії, — це донині справжня terra inсognita! Там теж жили люди, й вони ж не тільки «боролися проти нещадного феодального гніту». Ця проблема зовсім не вивчена, це найбільша біла пляма в історії України й на терені української історії. Чому? Тому, що з перспектив національної історії це була якби не наша історія, це все було польське, австрійське — не наше. З перспективи відповідних історіографій, тієї ж польської, воно теж не їхнє. Коли в другій половині ХХ ст. виникли ці питання, наближені до людини, до груп людей, різних напрямів мислення, різних способів ідентичності, польська історіографія туди також не входила, бо це не їхня територія. Виходить, що згадані терени є нічиїми. Українська історіографія нею не цікавилася, тому що вона знала, що там «морок, жуть і феодальний утиск іноземних загарбників».
«ПАТРІОТИЗМ МАЄ МОДЕРНІЗУВАТИСЯ, СЛУЖИТИ НА БЛАГО НАРОДУ І КРАЇНИ»
— Рік тому ви вже коментували питання щодо нової, антропоцентричної концепції викладання історії в школах, до розробки якої ви були безпосередньо причетні. Хтось вам закидає космополітизм, хтось вам закидає інші, зовсім не зрозумілі речі. Фактично лунають звинувачення в наближенні концепції викладання історії України до російських зразків. І навряд чи порозуміння між цими групами можливе. А що ж насправді закладено в новій концепції викладання історії?
— Порозуміння між цими групами немає, бо нині згадана концепція не обговорюється. З приходом до влади Табачника це питання само собою згасло. Фактично з ліквідацією, переоформленням, переінакшенням Інституту національної пам’яті було втрачено той дах, під яким ця концепція розроблялася, й нині роботу над нею призупинено. Я думаю, що це той варіант, коли рукописи не горять. І коли піде Табачник, зміниться влада, то ми до неї повернемося. Бо йдеться не лише про концепцію, а й про детальні програми, які ми розробили для всіх тих шкільних підручників від 5-го класу до останнього класу, що ми до неї повернемося й ми зробити те, що ми планували зробити. Наш план полягав у тому, що цей проект наш, програми й концепції ми мали обговорювати на дуже широкому суспільному рівні від людей, безпосередньо причетних до викладання, тобто істориків і вчителів, до всіх людей, які так чи інакше над цим думають і втягнуті в творення української культури. І після того ми мали б сісти, подивитися, що люди кажуть і т.ін. і внести або не внести якісь корективи. Я оптиміст, думаю, що ми рано чи пізно до цього повернемося, тому що підручник історії в школі анахронічний. І велика зараз різниця набігає між тими шкільними підручниками всесвітньої історії (не люблю цього слова, але так прийнято називати) й української історії. Ті підручники так званої всесвітньої історії (переважно це, звичайно, історія західних країн) орієнтуються на західні підручники. Дедалі більше вони мігрують у західний бік і стають подібнішими до західних підручників. Одночасно з цим підручник української історії залишається бастіоном такого ура-патріотизму, який, на наше глибоке переконання, не є продуктивним у тому сенсі, що патріотизм теж має модернізуватися, він теж повинен служити на благо народу і країни, а не рядитися в якийсь смішний одяг кінця XIX — поч. ХХ ст.
— Чесно кажучи, я вже не знаю, якого століття...
— А це сформувалося, він повторює канони національної історії кін. XIX — поч. XX ст. із вкрапленнями радянських поправок у непримиримості, категоричності, впевненості в єдино можливій слушності, спробами нав’язати єдине правильне знання й т.ін., це релікти радянського способу мислення. У цих підручниках це все химерно перемішується. Я думаю, що рано чи пізно постане питання про те, що цей підручник не відповідає потребам сучасної української школи, тому що підручник історії в школі орієнтований не на сьогодні, він орієнтований на 10—15 років наперед, коли учень підросте, стане дорослою людиною й увійде у велике суспільне життя. Цей підручник не відповідає умовам подальшого розвитку України як держави та українського суспільства. Ми вважаємо, що національне почуття людини ХХІ ст. трошки на інших принципах має базуватися, ніж національне почуття людини початку ХХ ст. І ще, крім усього іншого, національне почуття, відчуття гордості за свою історію, свій народ, своє минуле, відчуття причетності до такого високого, доброго, славного минулого можна виховувати не конче радянськими методами відкритої, прямої пропаганди. Яка завжди несе більше шкоди, ніж користі. Що ці самі речі можна подавати в підручнику, впроваджувати в підручнику, бо всякий шкільний підручник історії на це працює, на те нема ради. Але ці речі треба впроваджувати в підручник делікатно, між рядків, різними способами, але не прямою пропагандою.
«ПРО ТЯЖКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ТРЕБА РОЗКАЗАТИ В ПІДРУЧНИКАХ»
— Часто представники західного політикуму закидають Україні, що вона надто любить спекулювати історією задля своїх політичних цілей. Проте також існують внутрішні українські спекуляції на власній історії. Ми маємо довготривалу практику вирізання з підручників певних моментів, які для нас закриваються, а потім відкриваються, популяризуються. Робиться все можливе й неможливе, аби нова генерація українців не мала адекватного знання про свою історію, не мислила критично. Як ви можете прокоментувати епізод із вирізанням Табачником зі шкільних підручників історії інформації про Крути, Голодомор 1932 — 1933 років, УПА, який дратує багатьох?
— Це обурливий епізод, як і все, що пов’язано з правлінням міністра освіти Табачника. Історія, особливо для старших класів, — це не історія для дитячого садка. Люди в старших класах, 16—17-річні юнаки, вже цілком здатні перенести без спеціальних психологічних травм тяжкі сторінки історії. Про тяжкі сторінки історії треба розказати в підручниках, само собою. Інша річ — це дискусія, справа редакційного подання. Бо можна про одне й те саме розказати так, що одразу захочеться схопитися за пістолет і всіх незгідних іти вбивати, а можна розказати просто, як те, що було.
Коли представники західного політикуму говорять, що ми надто зациклюємося на своїй історії, вони передають свої враження від спілкування з певними групами людей, для яких це, либонь, мало не професія. Й які в дебатах і дискусіях (а політики в дебатах і дискусіях дуже зловживають історією) на цьому педалюють, здобувають якісь певні очки тощо. Чи для людей, з якими ви спілкуєтеся, історія має таке велике значення, що вони без неї прожити не можуть? Ні, цілком.
— Вони без неї живуть, але дізнаються про неї зі скандалів...
— Так, зі скандалів, але вони не потрібні, треба виробляти певну суму знань для старших класів, для молодших класів. Може, потрібно сепарувати певні криваві й непривабливі сторінки, бо вони ще діти, це психологи можуть сказати, бо всяка історія зазвичай — це дуже кривава, неприємна річ. Психолог може сказати, скільки дитина в такому-то віці може такої негативної інформації «з’їсти», скільки позитивної, й має, звичайно, переважати позитивна інформація. Доросла, 17—18-річна людина, мусить все це знати. Інша річ, як це все представити: чи це суто національні страждання й терпіння, чи це є частиною того, через що пройшли всі народи Європи та всі європейські суспільства в певному періоді, тому що йдеться про так зване криваве століття. Якщо ми говоримо, припустімо, про ОУН, то звичайно ми не можемо говорити про ОУН як про рицарів у білих одежах. Ми повинні розказати, що методами діяльності ОУН був тероризм, жертвами терору часто бували люди, які не завжди були в чомусь винні тощо. Але ми паралельно маємо цю оповідь вкласти в таку заворотку, ми повинні сказати, що в період між Першою та Другою світовими війнами такий спосіб думання був притаманний, у принципі, людям дуже багатьох країн Європи. Що такий спосіб думання, ця схильність вирішувати проблеми через терор і тоталітарні практики — це наслідок Першої світової війни, яка поклала край благополучному ХІХ ст., яка повністю зруйнувала ілюзії про те, що можна добитися суцільної рожевої благодаті на території всієї Європи. Поклала край ілюзіям про те, що ми йдемо до прогресу, й далі все буде так чудово, і всі будуть тільки любити одне одного й думати тільки про те, як все впорядкувати. Перша світова війна зруйнувала вщент ті ілюзії, й настало два десятиліття, чи може трохи більше ніж два десятиліття, період «гіркого похмілля». «Гірке похмілля» породило схильність до радикального вирішення всіх питань, до радикального загострення національних протиріч, до появи ідеології тоталітарного типу, як-от нацизм, фашизм, інтегральний націоналізм. Все треба розказати, але все треба загорнути так, щоб це не виглядало ні як наше спеціальне особливе звірство, ні як суцільний мартиролог. Те ж саме стосується масових переселень. Такі переселення здійснювалися скрізь. Це клімат, дух цього кошмарного століття. Прищеплюючи уявлення щодо цього кошмарного століття, можна розказати все що завгодно — й такі речі теж. Треба знати, яких бід зазнав народ. Щоб він не опинився в такій кумедній ситуації, як котрийсь, не пам’ятаю з польських істориків, а може навіть не з істориків, а хтось із польських філософів, писав (до таких жартів схильний був Лешек Кулаковський, може, йому й належить цей жарт, цей афоризм), цитую не дослівно, а як пам’ятаю: «Історія мого народу переповнена стількома трагічними сторінками! Боже, не припусти, щоб мій народ від цього впав у пиху».
Звичайно ж, матеріал цей необхідно подавати. Просто цю інформацію, напружено патріотико-героїчну, треба подавати дозовано. Її не можна подавати надто часто й надто густо, бо це все завершується появою шкільних віршиків та анекдотів й кінцем усякому патріотизму.
— Чи насправді нині українські інтелектуали безголосі, вони бояться говорити, бояться будити суспільство й не виконують свою суспільну функцію? Якою, на ваш погляд, є місія історика-інтелектуала для сучасного суспільства?
— Це складне питання, на яке або можна дати наперед оплачену відповідь, що історик повинен активно втручатись у різноманітні процеси й будити суспільство, або дати іншу відповідь, до якої схиляюся я. Історик — це інтелектуал залежно навіть не від його громадянської позиції. Це залежить від його певних психологічних особливостей і його ставлення. Є блискучі історики, які не люблять публічності, які люблять свій комп’ютер і свій письмовий стіл. Вони, сидячи там, напишуть більше статей і книжок, зроблять набагато більше вагоміших для суспільства справ, ніж той, хто дає щоденні інтерв’ю. А є історики, які успішно це поєднують, — і книжки пишуть, і є публічними інтелектуалами.
Я вважаю, що не можна ставити питання так: або — або. Все ж таки історик — це насамперед дослідник. Не можна йому наказати з ранку до вечора стояти на мітингу, вести свій блог і мелькати на кожному сайті скільки мелькаєш. За таких умов він не буде дослідником, його час надто дорогий для таких речей.
