Націоналізація міст

Руйнація наприкінці 2004 — початку 2005 років авторитарного режиму відкрила значною мірою несподівану для багатьох політичну карту України, яка у своїй основі виявилася доволі сталою, становлячи неабиякий практичний інтерес, особливо в рік чергових виборів.

П’ять років тому, спілкуючись у Севастополі з колегою, довелося заперечувати його думку щодо традиційного поділу України за категоріями «схід» та «захід». Втім, на зауваження, що Чернігівщина чи Сумщина географічно належать до північного сходу, пролунала відповідь — вони прозахідні. Нині цей випадковий термін дедалі частіше лунає вже від майстрів політологічного цеху. Для пояснення явища найчастіше згадується Річ Посполита, Гетьманщина з їхніми демократичними традиціями державного управління та місцевого самоврядування. Так само можна застосувати й іншу популярну тезу — кордон Європи проходив на околиці останнього східного міста, що отримало магдебурзьке право. Вочевидь, ідеться про певні засади, які закладалися у свідомість ще за доби Середньовіччя, раннього нового часу й, може, навіть не усвідомлюються тепер нинішнім населенням окресленого регіону.

Та зв’язок тут лише опосередкований. Він існує, насамперед, завдяки реалізації української ідеї, яка включає в себе й притаманні європейській спільноті цінності на кшталт індивідуалізму, демократії, правової держави. Щоправда, з деякими застереженнями, що стосуються прикордонного розвитку України щодо європейської цивілізації.

Наприкінці минулого року почув і дещо іншу думку. Належить вона відомому російському фахівцеві, а водночас — киянину Емілю Паїну, — він вважає, що мовиться не про справжню, а про сконструйовану традицію, бо не залишилося живих її носіїв, тих, хто міг би передати традицію від покоління до покоління. Радянський (і не лише) каток таки зробив свою справу. Втім, від того вона не стає менш реальною та дієвою. Надалі наводився приклад Новгорода Великого, влада та населення якого в 90-ті роки минулого століття демонструвала свою відданість, в принципі, невідомим для них демократичним традиціям, перетворивши таке захоплення на суттєві інвестиції в економіку. Та пропоную уважніше придивитися до України, а саме — до вирішального для формування її регіональних особливостей періоду історії, пов’язаного з переходом до індустріального суспільства.

Наприкінці ХІХ — початку ХХ стст. на карті Східної та Центральної Європи існувала російськомовна Варшава в польськомовному оточенні, німецькомовна Прага — в чеськомовному середовищі. Наступне утворення тут національних держав та процеси національного відродження, що збіглися в часі з доволі інтенсивною урбанізацією, спричинили зміну характеру зазначених міст. Тож російськомовний Київ в україномовному оточенні, так само як й інші міста, добре вписувався в тогочасний контекст — так реалізовувалась імперська політика. Але надалі паралелі завершуються.

Українська держава на початку ХХ ст., на відміну від своїх сусідів, зазнала поразки, щоправда, не абсолютної. Більшовики змогли перемогти не в останню чергу через те, що пішли назустріч деяким національним домаганням. Найбільшою їхньою поступкою стало утворення квазідержав — радянських республік. В умовах українізації 20-х — початку 30-х рр. та прискорення економічного розвитку із супутнім масовим переселенням україномовних селян до російськомовних міст, за твердженням сучасних українських істориків, останні мали змінитися так само, як польська та чеська столиці. Тобто модернізація та урбанізація суспільства потенційно несли загрозу пануючому режимові. До речі, ще наприкінці ХІХ ст. Михайло Драгоманов стверджував — без зміни національно-політичного характеру міста справу українського національно-визвольного руху буде безнадійно програно.

Під таким кутом зору знищення політики українізації разом із її фізичними носіями та розгортання Голодомору 1932—1933 рр. виглядають цілком послідовними кроками влади, яка боролась за своє існування та за контроль над Україною, не добираючи засобів. У результаті модернізація відбулася за сценарієм пануючого режиму, а українські міста на радянській Україні так і залишилися російськомовними й фактично стали провідниками політики Радянської держави на прилеглих територіях. Через міста в короткий термін пройшли десятки мільйонів колишніх селян, що, між іншим, забезпечило домінування російської авторитарної традиції державного управління з очевидними й дотепер наслідками. Однак на зламі радянської доби все ж таки в деяких містах виникли умови для відродження української національної ідеї, інші й надалі залишалися до неї байдужими, якщо не ворожими.

Пояснити таке явище, на нашу думку, певною мірою допомагають матеріали короткого, але надзвичайно важливого в історії України періоду — Української революції 1917—1921 рр. Серед іншого — результати виборів до міських дум в Україні 1917 р. Ідеться про перші демократичні вибори на території колишньої Російської імперії, до якої входила тоді й Наддніпрянська, або велика Україна. На них українські сили вперше відкрито виступили як конкуренти російських. Проходили вибори з червня по вересень за пропорційною системою на засадах загального, рівного, прямого i таємного голосування. Це й дозволяє тепер робити деякі порівняння та узагальнення, спираючись на числа.

У цілому, справа виглядає так, що українські сили їх програли — всі їхні списки, навіть із врахуванням голосів, отриманих у блоках із російськими, єврейськими, польськими політичними силами, ледве отримали 12,15% голосів. Більшість із них припадає на український соціалістичний блок у складі українських есерів та соціал-демократів (есдеків). Решта — це їхні самостійні списки, а також українських соціалістів-федералістів (есерів), й об’єднані українські списки. Найгірше справи для українських списків складалися у великих містах (крім Києва) та промислових центрах, краще — в середніх, де іноді українські списки святкували перемогу, але частіше це траплялося в малих містах. Треба зауважити, що в середньому лише третина мешканців тогочасних міст були українцями за походженням. В умовах яскраво виражених національних гасел навряд чи українці могли розраховувати на суттєву підтримку інших громад. Захопити ж національними гаслами, навіть у поєднанні з соціалістичними, вдалося, як видно з наведених показників, трохи менш як половину українського населення міст.

При цьому явно виділяється кілька територій. Відносно однорідний регіон склали Полтавщина, Київщина і, частково, Чернігівщина (за рахунок півдня та губернського центру) — 32,5%, 20,3% і 13,4% відповідно. Лише три названі губернії, що охоплювали ледве третину населення та території майбутньої УНР, дали майже 67% голосів, отриманих за українські списки в цілому по Україні. На Полтавщині взагалі можна говорити про перемогу українських сил — вони фактично мобілізували всіх, хто так чи інакше вважав себе українцем. Показово, що під українські прапори тут ставали діячі, подібні яким в інших регіонах виявлялися доволі далекими від української ідеї. Так, в Переяславі український національно-демократичний список очолив такий контраверсійний політик, як Григорій Хрустальов-Носар (перший голова першої Петербурзької ради робітничих депутатів 1905 р.). Це — аналог Нестора Махна, але на Полтавщині. Результат виявився феноменальним — 60% голосів. Щось подібне відбувалося в багатьох малих та середніх містах регіону. Так, в Чернігові українсько-польський блок, отримавши 27% голосів, тим самим сконцентрував усі голоси відповідних національних громад міста. Для порівняння: в Києві українські соціалісти отримали трохи більш як 20%, і ще понад піввідсотка — есери, що в сумі становило дві третини від українського населення міста й вважалося великим успіхом.

На іншому полюсі перебували Херсонщина й, особливо, Таврія. Українські списки тут зібрали незначну кількість голосів — від 5% до 3%. Перехідне становище займали Волинь і Поділля (10,7% і 14,4%), що за своїми показниками наближалися до Центрального регіону, та Катеринославщина й Слобожанщина (7,8% і 6,1%), що скоріше нагадували Херсонщину й Таврію. Власне, сама наявність самостійного українського списку на півдні чи сході — то доволі рідкісне явище, на відміну, скажімо, від Полтавщини чи Київщини.

Аналізуючи результати виборчих кампаній 1917 р. (як міської, так і до Установчих зборів), відомий український історик Владислав Верстюк зробив такий висновок: «Вона [Україна] не ліво- чи правобережна, а києвоцентрична. Найбільший відсоток голосів за українські національні списки був відданий у губерніях, сконцентрованих навколо Києва з обох берегів Дніпра». Тобто йдеться про території, де колись існувала Українська козацька держава.

Згадаймо також міркування Івана Лисяка-Рудницького, висловлені ним на початку 60-х рр. минулого століття. Історик наголошував на необхідності «відрізняти основні українські землі, де національний рух устиг запустити коріння в дореволюційну добу, від тих, що залишилися пасивними в націотворчому процесі». До перших на теренах Австро-Угорської імперії він відносив Галичину та Буковину, а Російської — Лівобережжя, Слобожанщину, південну Україну та Правобережжя. При цьому роль географічного ядра українського руху дослідник відводив колишній Гетьманщині на Лівобережжі — Полтавській та Чернігівській губерніям, наголосивши на проблемах Слобожанщини, а особливо — півдня. Зрозуміло, що це умовна схема, і як така вона страждає всіма притаманними їй вадами, насамперед — спрощенням. Але висловлений дослідником підхід, хоча й з деякими зауваженнями, діє й дотепер.

Дивно, що такі висновки пройшли повз увагу значної частини тих, хто займається практичною політикою та її аналізом. Можливо, тоді було б менше здивувань і несподіванок, а дії політиків різних кольорів — адекватнішими. Між іншим, нехай в значно глобальнішому контексті, Арнольд Тойнбі свого часу висловив думку: якщо та чи інша цивілізація, не вичерпавши свого потенціалу, буде поглинута іншою, то це не обов’язково означає її кінець. Може пройти деякий час (досить тривалий), і нібито знищена цивілізація поновить своє існування, причому саме на тому етапі, де її було перервано.

Явище політично різнобарвного за регіональною ознакою суспільства, вочевидь, не є унікальним прикладом у світовій практиці. Так чи інакше воно може виявляти себе в будь-якій країні, яка претендує на те, щоб вважатися демократичною. Адже такі системи побудовано на динамічному та постійному конфлікті інтересів, утім, із відповідними механізмами розв’язання неминучих суперечок. Хоч як би там було, але практика довела, що виявлена традиція напрочуд стійка, навіть незважаючи на всі наступні катастрофи, так само як і проблеми її відтворення на нових землях.

Свого часу радянський режим досяг для себе можливого максимуму в справі контролю над Україною. Для цього він перервав природній процес, так би мовити, націоналізації українських міст, підірвавши разом із ним демократичні традиції управління, що мали місце в минулому. Однак понад його сили виявилося знищити ті прояви української національної спадщини та інших народів, які вже встигли вкоренитися в містах у дореволюційні часи. Саме вони визначили й визначають тепер характер розподілу політичних симпатій у різних регіонах.

Чи потрібен українським містам ребрендинг? Це питання ми поставили експертам «Дня» і мерам міст, які взяли участь у Міжнародному форумі «Креативне місто», який відбувся в Кіровограді (див. «День» від 26 січня 2012 р.)

Володимир БОЙКО, кандидат історичних наук, дослідник діяльності міських дум та земств під час Української революції 1917—1921 рр., Чернігів:

— Ребрендинг — категорія економічна. Тож, для її реалізації ключовим є відповідь на запитання, як зробити наявну історико-культурну спадщину фактором (додатковим чи основним) економічного розвитку. Наведу приклад. На межі двохтисячних років Чернігів частково провів зміну назв вулиць — зникли Леніна, Жовтневої революції, Свердлова, Урицького. Натомість з’явилися Миру, Перемоги, гетьмана Павла Полуботка, П’ятницька. Усі попередні спроби щось змінити завершувалися нічим. А тут вдалося. За кілька місяців до того місто відвідала польська делегація, один із представників якої напівжартома зазначив, мовляв, які інвестиції, якщо у вас досі адміністрація на вулиці Леніна розташована?

Нещодавно подібна проблема порушувалася в Чернігові знову в тому ж контексті: відвідувачеві історичного міста цікаво бачити й чути про людей та події, з ним пов’язані. Тому імена видатних земляків повинні мати центральні вулиці та площі, а не тулитися на задвірках, де їх ніхто не бачить і не чує. Такі економічні аргументи, хоч хто б з громадськості їх висловлював, за українських реалій виявляються вагомішими, ніж апеляції до збереження пам’яті про минуле. До того ж в такому разі дуже добре поєднується історія, майбутнє та сьогодення.

Землі, подібні до Чернігівщини, в принципі, — клондайк пам’яток та брендів. Інше питання — а чи є що відновлювати? Бо якщо нема — повернути вмерле до життя неможливо. Але в будь-якому разі повинні бути присутні хоча б символи. З цієї точки зору має значення відновлення зниклих пам’яток там, де вони чомусь не збереглися або їх спотворили. І тут, враховуючи тісний зв’язок влади та бізнесу в Україні, варто звернути увагу, насамперед, на їхню активність. Із суто прагматичних міркувань. Або ж і надалі пануватимуть інші символи, часом віртуально зникаючи за допомогою штучних засобів, — як відомий пам’ятник в Харкові в промо-ролику про Україну. Мабуть, щоб не шокувати іноземців (ми ж звикли).

Кілька років тому під час відвідин Донецька почув таке: «У нас усі назви патріотичні». Тобто — радянські, так само, як і новий центр мегаполісу. Між тим центр старою Юзівки міг би бути цікавим як музей просто неба, але він явно не виглядає як екскурсійний об’єкт. Подібна ситуація й у Луганську, де в післявоєнний час вирішили створити цілком новий, соціалістичний центр міста, а старий тепер перебуває у не в найкращому стані. Цікава сама по собі й структура подібних міст — мовиться про агломерації, дуже подібні до американських. Тобто є предмет для розмови та ребрендингу. Причому не з ідеологічних міркувань.

Тобто чи йдеться про так звані історичні міста, чи ті, які виникли не так давно, — кожна з місцевостей має свої родзинки, здатні привернути увагу та притягувати до себе ресурси місцевого розвитку. Як таке робити — відомо. Може, варто просто навчитися?

Володимир ДЕБОЙ, міський голова Житомира:

— Міжнародний форум «Єлисаветград — креативне місто» — це великий досвід та нові ідеї для кожного учасника Форуму. Для мене цей суботній день корисний і завдяки зустрічі з відомими людьми, які займаються питаннями розвитку міст та їх брендингу: британським експертом з розвитку міст Чарльзом Лендрі, експертом Європейського інституту маркетингу Денисом Візгаловим, фахівцями з Росії та України. Дев’ять годин лекцій під час Форуму перевернули моє уявлення про можливості якісного брендингу. Я переконався: кожне місто унікальне по-своєму, має свої родзинки, які потрібно тільки правильно використовувати для економічного та соціального розвитку. Хтось робить брендинг на особливостях міста, а хтось — на потенційних можливостях, тематиці. Так, наприклад, тематичний поділ міста Сеул на зони для туристів, молоді, дітей сьогодні варто застосовувати як взірець і для інших міст. В Україні за таким принципом часто здійснюється поділ міст на історичну, рекреаційну та житлову зони, або ж «старе» і «нове» місто.

Я впевнений: Житомир також працюватиме над розробкою свого іміджу та брендингу. Адже наше місто має всі необхідні для цього можливості: вигідне географічне положення, багату 1127-річну історію, єдиний в Україні музей космонавтики ім. С. П. Корольова. Саме наше місто дало світові видатного піаніста Святослава Ріхтера, поета Олега Ольжича, письменника Володимира Короленка, конструктора космічних систем Сергія Корольова, великого громадського діяча Бориса Тена. Із Житомиром пов’язані й долі Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Купріна, Михайла Коцюбинського, кіномитця Олександра Довженка, музикантів Віктора Косенка, Михайла Скорульського, державних та військових діячів Івана Фещенка-Чопівського, Антона Денікіна. Перспективою для міста є також його інвестиційно-інноваційна привабливість.

Житомир сьогодні — це місто, яке починає відроджуватися. Так, ми відновлюємо роботу соціально важливих об’єктів, працюємо над забезпеченням благоустрою та розвитком міста. Тому одним із важливих подальших етапів позиціювання Житомира є і розробка його брендингу, безліч цікавих ідей, які прозвучали під час форуму в Кіровограді.

Тому я щиро вдячний ініціаторам проведення Форуму — голові Кіровоградської облдержадміністрації Сергієві Ларіну, першому заступнику голови обласної ради Олександрові Шаталову, міському голові Кіровограда Олександрові Саінсусу — за організацію корисної зустрічі. Місто Кіровоград я вітаю зі злагодженою роботою над брендингом міста і бажаю команді успіху.

Сергій ОДАРИЧ, міський голова Черкас:

— Щодо ребрендингу, то я вважаю, що далеко не до всіх міст можна застосовувати цей термін, бо це передбачає, що ніби якийсь бренд уже існує, а його треба оновити чи змінити. На жаль, у період Радянського Союзу всі міста більш-менш було уніфіковано. Тобто це була свідома державна політика, щоб міста чимось не вирізнялися — в кожному місті мало бути трішки «хімії», трішки машинобудування, трішки енергетики, типова стандартна забудова тощо. Тому, по суті, сьогодні більшість українських міст не має власного обличчя. А реально з кожним днем конкуренція між містами зростає. Це давно відчули і зрозуміли європейські та американські міста. Вони вже давно зайнялися пошуком своєї ніші, своєї унікальності, своїх конкурентних переваг. Україна тільки приходить до цього розуміння. Тому, на моє переконання, формування стратегічного плану (не плану забудови, а саме стратегічного плану), який визначає, в чому місто є унікальним у світі, — це завдання стоїть перед кожним українським містом. І з цим пов’язаний наступний крок — це брендинг або ребрендинг міста. Це абсолютно актуальна тема, і вона актуальна для кожного міста України без винятку.

Брендинг має бути продовженням стратегічного бачення розвитку міста. Мені здається, що стратегічні переваги Черкас — це, безумовно, використання Дніпра, з одного боку, як транспортної мережі. Я сподіваюся і впевнений у тому, що все ж таки Дніпро почне знову відігравати активну роль транспортної мережі; з другого — як місце дозвілля, відпочинку, спортивних змагань. Це один із базових елементів і конкурентних переваг Черкас. Інший напрямок — це логістичний центр України, перетин шляхів. Крім того, це ще й місце відпочинку — з розміреним ритмом, затишне, зелене, у спокійному провінційному містечку або в чудових лісах на берегах великих водойм. Отже, ці три елементи — спокійний, сімейний, комфортний відпочинок, логістичний комплекс і прісне море — як на мене, це ті три елементи, які повинні, зокрема, являти собою бренд нашого міста.

Володимир ЧАЙКА, міський голова Миколаєва:

— Ми взяли участь у Міжнародному форумі «Креативне місто», щоб подивитися, як опікуються цим питанням інші міста. Миколаєву було трохи легше, тому що нас знають по Міжнародному чорноморському клубу та Асоціації малих міст України, членами яких є наше місто. У нас є туристично привабливі місця, серед яких — найкращий в Україні зоопарк, єдиний в нашій державі Музей суднобудування та флоту, унікальна Обсерваторія та комплекс басейнів «Водолей». Нам цікава технологія ребрендингу та думка і досвід закордонних експертів. Ми розуміємо: відкриваючи місто світові, таким чином ми сприяємо залученню до нього інвестицій. Я вдячний мерові Кіровограда та голові Кіровоградської облдержадміністрації за те, що вони запросили нас до участі у Форумі й сподіваюся на подальшу співпрацю.