Національна хатха-йога
Нам так фантастично пощастило — ми є на цьому світі. До нас (другий плюс) ніхто не підходить із галасливими претензіями, не плює презирливо на наші поношені черевики й не б’є, для свого тонусу, в писок. Бо зараз — ніч. Ми надійно замкнули двері, повідв’язували знадвору собак, а вони — справжні вовки з податкової інспекції.
Так добре вночі, коли гавкають не люди, а собаки. Та ще й твої власні. Зубасті. Підгодовані.
Але не подумайте, що я з великими комплексами, хату без фінки боюся покинути. Ще затемна їжджу на велосипеді купатися на озеро — Радванський кар’єр.
Ліхтар на руль купив. Батарейки — по шість гривень кожна. Ввімкнеш — світить, як та правда на кривду.
Ліхтар шукає ями.
Це легше, ніж знайти любов. Яку?.. Хоча б цього строкатого світу до себе — такого хорошого. З хатою, оточеною кудлатими собаками.
Для рівноваги в просторі, насиченому людською біомасою, займаюся після озера різною українською йогою. В мене є обов’язкові вправи на день, щоб людина почувала себе гармонійно й урівноважено. Один красень із голубого телебачення хотів їх показати для всіх, запрошував, але потім передумав. Напевно, не патріот, а зловмисник.
Та йому не знищити світлих українських йогівських поривів.
Перша вправа — активізуюча, аби тебе нічого не хвилювало й ти скрізь почувався сильним. Називається — «Паралель». Мета її — аби світ зі своїми турботами ставав тобі паралельним. Для цього треба вперти лікті в живіт і стати паралельно до поверхні землі. Вправа справді виробляє міцну спину, й усі труднощі стають тобі паралельні.
Але все ж тебе допекли. Хочеться помсти, вкусити когось, а за Божими заповідями, свого ближнього треба любити.
Що робити в такому разі?
Треба стати в позу кобри.
Півгодини так постоїш, і нікого кусати не захочеться.
Багато хто хотів би заможності без великих зусиль, чекає інвестицій, як із моря погоди. Але без важкої праці з плугом ніякої ниви не виорати, не дочекатися врожаю. Щоб відчути в собі плуг — треба знати вправу «Плуг». Прямі ноги підняти, торкнутися підлоги за головою носками і так лежати. Легкою після цього земна служба тобі не здасться. Ти серйозно будеш підходити до кожної справи.
А ось вправа для підприємців і журналістів, у яких творчі процеси хронічно сповільнені тупим міщанським блатом, що викликає нездорове розслаблення. Називається — «Черепаха». Стаєш у «місток» і так ходиш скрізь, куди тобі треба. Після пересування таким способом зразу відчуваєш, наскільки приємніше ходити землею випростаним і чесним, не шукаючи хитрих лазівок.
Ні-ні, та й хочеться свого ближнього клюнути. Постійте в позі «Ворона» — колінами на своїх власних ліктях. Після цього зрозумієте, що клювати когось дуже-дуже важко. Ліпше жити собі й нікого не клювати.
Для українця вкрай важливе йогівсько-борцівське розуміння шиї в «мості». Якщо шия добре справляється з вагою свого тіла, то гарно зреагує, коли на неї несподівано сядуть співвітчизники.
На всі випадки життя маємо денні вправи. Та все ж турботи можуть довести, що світ до вечора перекидається на голову. Щоб він знову став на ноги — треба самому стати на голову...
Утім, досить займатися гімнастикою тіла. Камерно. У квартирі-камері. Вийдемо з неї, як фристайлiст з трампліна, в простір. Він — навколишній, на ньому лежить пилюка й перші п’яні люди. А Минайським шосе — машини... Швак-швак... А потрібних, маршрутних, коли треба, нема.
Мене-то воно взагалі не так і пече. Я-то скрізь устигаю. А дівчина онде на щербатому заваленому бордюрі стоїть на гарних ногах і аж перебирає ними. Від нетерплячки.
Хлопець блатний підійшов. Став за нею. Мобільний телефон — на стегні жирному, на обличчі — картина під назвою «Я все в цьому житті зрозумів».
Дівчина перестала перебирати ногами. Нарешті нервово оглядається. Він каже делікатно:
— Не турбуйтесь, я не дивлюсь на вашу голу гарну спину.
— Я турбуюся, чому ви не дивитесь! — з удаваною гордістю відповідає вона, а в словах бринить явна нотка, що в котячій музичній грамоті має назву — «Дайте їсти».
Хлопець телефонує.
Розвертається «тачка» кодового кольору, й вони їдуть, очевидно, не туди, куди звикло метати собою маршрутне таксі. Де займаються національною хатха-йогою.
Там я зустрів Петра.
Десять років, ніби краплі з весла, впали на свічадо життєвого озера.
Ми й не повірили.
Він вирвався в Нью-Йорк, дякуючи своїм жалісливим листам до родичів тимчасової дружини про те, що харчується лише гороховим супом. Мені не поталанило з такими родичами. І з гороховим супом, утім, нині бувають проблеми. З приводу його появи не сумуєш, а радієш. А тоді в очах було чорно. Під час горбачовського психозу грандіозного руйнування ми страшенно хотіли туди, де все з неба падає. Дороге, красиве й смачне. Як та дівчина на зупинці в Минаї. Ще ж не стали йогами!
А там упали «Боїнги». На хмарочоси й людей.
— Я став свідком останнього дня Помпеї, — прикидається, по-американськи вдавано, сумним Петро. — Попіл лягав на лобове скло мого «Б’юїка». Безлюдно довкруж. Тоскно. Незрозуміло... За наказом тодішнього мера — італійця Джуліані, всі американці слухняно поховалися у свої нірки-квартири. Слов’янська допитливість виявилася, здається, тільки в мене... Через пару днів теле- і радіомовлення заговорили про патріотичний підйом: «Це — не традиційне розмахування прапорами. Це — переповнені рекрутські пункти, маса добровольців, готових іти хрестовим походом проти іновірців». Але такі «базари», як завжди, виявилися блефом. Чхали ожирілі янкі на все. Прищ на своєму носі їх хвилює більше, ніж нас, ще й досі, світова революція.
Та назад до українців, очі яких горять зараз багатопартійним вогнем, Петро не поспішає. Шкода, мабуть, важкої боротьби своєї на багатогектарних ланах біля статуї Свободи. Щоб потрапити туди, Петрусь одружився з тернопільчанкою, котра давно, через схожість на борця японського сумо, втратила надії на шлюб. Але за океаном вона серед наших емігрантів одразу виросла в ціні. Товариш проворонив цю метаморфозу. Її звабив іванофранківський Ромео й шпарко вселився на місце Петра в дім її родичів. Довго приходив сіроманець у себе, працюючи з польськими хлібопекарями. На нинішньому етапі він почав жити в будинку нової коханки-єврейки, старшої за нього на двадцять років... А Петру ж, нівроку, п’ятдесят. З’явилася стабільність. Петрусь їй цілком подобався. Підвела, після облому з іванофранківцем, віра в дружбу українців між собою за кордоном. Підселив до себе з вулиці бідуючого тернопільця. А той з льоту почав закохувати в себе товаришеву жінку. І виграв! А Петро приїхав в Ужгород не філософствувати про «Боїнги», а підтренуватися в місцевого сенсея (в Нью-Йорку такі авторитети беруть занадто дорого), щоб набити морду сильнішому земляку. Інакше всі роки в США — нанівець. Тренеру подарував красиві жовті черевики, прошиті голубою ниткою.
Така ось любов у цьому світі білому. Як тут не зануритись у хатха-йогу?!
У Закарпатті, коли почалася незалежність, заповзяті комуністи раптом стали затятими бандерівцями, а коли таке перетворення не полюбилося — сепаратистами.
Сепаратного миру в них не вийшло.
Гнали один на одного по сім вагонів і ще одній тачці органічних добрив.
Але любов там, де в своїй хаті — файно і не виштовхує звідти іванофранківець закарпатця, а закарпатець галичанина чи, не дай, Боже, свого, місцевого. А в Закарпатті весь час зринає така ситуація. Вона — від бідності. Й незабаром прийом у Євросоюз Чехії, Словаччини, Польщі різко обмежить циркуляцію туди закарпатців заради бізнесового шоп-туризму. Звісно, при цьому підуть скарги на корумповану Україну, будуть спроби окремих місцевих харизматиків, яким не знайшлося місця в нинішніх владних органах, підняти фантом русинства, забалакати про свою окрему державу, яка могла б бути Швейцарією, бо й так уже багато банків на Корзо (центральна вулиця Ужгорода. — Авт. ). Тим часом угорець зі смутком дивитиметься на ці штормові колізії й пакуватиме валізи в Угорщину. Мінімальна ж пенсія, що чекає його там, відповідає 120 доларам. Це не 120 гривень нашої «великої» пенсії.
Ця хистка ситуація нашим любим сусідам уповні підходить. Прийнято закони на тамтешніх теренах про зарубіжного угорця, словака, під тиском Ради Європи з’явиться такий і «на чехах». Себто при знанні відповідної мови та наявності старої метрики кожен із закарпатців може стати угорцем, словаком або чехом. Почнеться спалах тенденції щодо тримання за свої власні інтереси, аби дітям і внукам було ліпше. Піде значний відтік за кордон нашого народу. Цю прогалину ніяк не заповнить запізніле прийняття закону про закордонного українця. Наші гендлярі з Брайтон-біч у Нью-Йорку не поспішають піднімати вітчизняну економіку, здаватися на поталу зубатим податковим, пожежним та іншим інспекторам.
Згідно з конституцією Чехії, якщо твої предки не записані, що зреклися громадянства довоєнної Чехословаччини, то ніхто його тебе не позбавляв. Левова частина інвестицій, дієвої міжнародної торгівлі Закарпатті — угорська. То й треба шануватися, щоб не проґавити нам своїх громадян. Наразі українських. Ще й конфесії все більше до латиніки хиляться, хоча закарпатські просвітителі завзято в XIX—XX століттях обстоювали кирилицю.
Любов до різних мов і народів треба, звичайно, розвивати. Це позитивне начало від Радянського Союзу живе в наших душах. Але не з такими перекосами, щоб залюбки вчили угорську чи фінську, а на курси української ходили примусово.
Любов же — різнобічна й рівноправна. Бо — демократія! Любімо всі мови однаково пристрасно, а свою все ж побільше.
Можна любити й свою, й чужу жінку, але ночувати все ж у своєї, бо тут звична їжа, твої діти й нажите добро.
Людина не має почуватися на своїй землі в еміграції, як та дівка з голою спиною на Минайському шосе, поки не займеться хатха-йогою.
Бачиться, що нікуди не подітися нам від створення системи загального добра на своїй землі. А отже, й загальної любові. Що не має й тіні акторської гри. Бачимо ж, що часто менший чиновник дивиться на більшого голубим поглядом, пристрасно дихає й вимовляє: «Я твій!» Така любов має піти, куди їй і належить — у вивороти нездорових фантазій сексуальних меншин. Ми можемо бути сильними, здоровими й так. Без збочень.
Є ж головне!
Ми на цьому світі.
Сонце.
Бог.
...Ось і біля кар’єру, на стіні виробничого приміщення я взрів, коли засірів світанок, хлоп’ячий заздрісний напис білою фарбою: «Тут робили!»
Почали заздрити тим, у кого є праця, а отже, хліб. І допомогла вона — національна хатха-йога.
