Нацмен Муса
Із Сергієм домовилися, що підемо по зілля удвох — два мішки на якийсь час угамують цих ненажер, а ми настріляємось досхочу.
— Почекай-но, — сказав мій приятель, — Піду до нацменів, попрошу махорки.
У них квартирували солдати з БАО (батальйону аеродромної обслуги) — веселі хлопці з неслов’янськими обличчями, як я тепер розумію — вірмени; один з них грав на мандоліні. Махоркою вони частували Сергія неохоче, але не мали вибору, бо Монах умів «позичати» тютюн з їхніх капшуків, коли солдати спали.
Сергій повернувся з самокруткою, ми покурили і розійшлися — він у якихось своїх справах, а я — чистити кролячі стайні. Одна крольчиха вже мала важкий живіт, довелося відсадити її в окрему клітку. Із зимових запасів ще лишалося трохи ячменю для породіль, і я сипонув у годівничку жменю зерна.
По обіді Сергій зайшов не з мішком, як обіцяв, а з десятком гарних важких морквин.
— Де ти взяв моркву?
— Ну... знайшов.
— Де знайшов? Не бреши.
З’ясувалося, що моркву поцупив із погреба баби Герасимчучки. Красти, звичайно, гріх, але — якщо відверто — ця морква мене втішила, бо вийшло якраз по одній на кожного кроля. На собі Сергій мав розкішний костюм, із білого полотна штани і піджак з чотирма кишенями. Виявляється, найнявся із завтрашнього дня пасти корову агрономші, і вона на задаток справила йому таку одежину. Удвох ми швидко нарвали мішок зілля, роздали його гризунам і підтюпцем рушили в сосняк. Карабін, набої і консервна бляшка, в яку ми мали намір стріляти, були заховані у лозняку біля саджалки у дерев’яному ящику з-під крупнокаліберного німецького снаряда. Стріляли по черзі, раділи кожному влучному пострілу хоча, по-правді, снайпери з нас були кепські, а дірок у бляшанці було мало).
І тут трапилося... Хоча забавлялися ми не вперше, а від сосняка до хутора було далеченько, на цей раз хтось із військового начальства почув стрілянину, і на розвідку в ліс послали сержанта і двох солдатів з автоматами. Нас оточили, забрали карабін і посадили на гауптвахту у старій лазні; пахло обмилками і гнилизною. Сергій виліз на верхню полицю і ліг спати, укрившись новим піджаком, а я сидів і думав про те, що розстріляють нас чи посадять у справжню тюрму. А сонце почало сідати, а кролі сиділи голодні, а мама вже повернулася з роботи і не знає, куди я подівся. Сергій прокинувся, позіхнув і сказав, що зараз ми виб’ємо скло у віконці, виліземо і підемо собі додому. Але віконце було високо. Сергій так-сяк видерся мені на плечі, але побоявся бити скло кулаком; зліз, подумав, виматюкався і заплакав. Недалеко до сліз було і мені... А до того ще й хотілося їсти. Смеркалося, коли розчинилися двері і увійшов один з тих, хто нас арештував. Він також був «нацмен» (так тоді називали усіх, хто належав до «національних меншинств»).
— Стрелять будешь? — запитав він Сергія.
— Нє...
— А ты будешь?
— Не буду, — сказав я.
— Дураки вы... пацаны, да? Убить могли человека или женщину. Бах-бах, а пуля летит, как пчела. Куда летит? Куда захочет. Дураки.
Солдат помовчав, а Сергій помалу так, спиною до стіни, почав просуватися до дверей
— А що нам буде? — запитав я.
— Стой! — сказав солдат, і Сергій затих. — Убежать хочешь?
Він вийняв із кишені окраєць хліба, переломив і простягнув нам. Хліб був черствий, але теплий.
— Спасибі, — сказав я.
— А махорки не дасте? — запитав Сергій.
— Махорка — дурак, — відповів солдат. — Кырым знаешь? Степь знаешь? Конь знаешь? Джанкой знаешь? — Сергій таки чкурнув у двері, але солдат не звернув уваги. — Тебя как зовут? А меня — Муса Уланов. Муса — так меня зовут.
Він тихенько щось заспівав своєю мовою; мелодія була незвична для вуха, але приємна. Сергій просунув голову у двері, послухав і запропонував:
— Я заспіваю частушки, ідьот?
— Товарища оставлял, сам убегал, не будет частушки.
Уже дома я зрозумів, що «Кирим» — це Крим. У другій половині травня 1944 р. кримських татарів депортували у Середню Азію, а невдовзі відкликали з армії і заслали туди ж вояків. На півострів гнали ешелони з російським людом. Готуючи цей матеріал, я зазирнув у довоєнну енциклопедію. На карті Криму тоді, як і нині, був Джанкой, але були і Джурчі, і Ак-Мечеть, і Караджа, і Мамут-Султан, яких сьогодні нема.
Селище, у якому я багато років відпочиваю, тепер називається «Морское», в тоді було Капсіхор. До речі: якщо ви, шановний читачу, маєте можливість відвідати курортний Крим, вибирайте місця, де найбільше репатрійованих татарів. Тоді на базарі вас чекатимуть охайні та ввічливі люди, які торгують усім, окрім горілки і свинини. У моєму Капсіхорі до повернення татарів на все селище було 3 корови, а минулого літа — за 60; молоко, сир, сметана дешеві навіть за курортними цінами.
