Не мороч голову, Любчику!
Усесвітня чергова, хотіла сказати, прем’єра на порозі, вчасно схаменулася — щорічне одне й те саме передвесняне загострення збору коштів на ім’я деякого Валентина, якось назвати прем’єрою не виходить. Під цього насадженого нам пустунчика розробляються цілі проекти, як усілякому непотрібу придумати нові звучні псевдоніми. Утім, надто мудрувати й не варто, слово «ексклюзивний» завжди прийде на допомогу, з ним давно вже ніхто не церемониться. У Валентинову рать записали всіх поголовно років з двадцять тому, а школярі і більш старша молодь (основний її призовний вік) переконані, що цей іноземний нібито святий, присутній у нашому житті завжди. Більше того, вони мають сумнів, чи було це саме кохання до їхнього народження, чи знали їхні батьки і батьки батьків, що це таке, а Валентин вже був точно.
Така стрімка вакцинація всієї країни валентиноманією могла б стати прикладом, як впроваджувати у свідомість щось більш корисне, цінне, дійсно важливе. Тут же все просто — схрестили продуманими технологіями роздутий купівельний попит на всілякі дурниці з флером європейських стандартів. І ось вже все як у всіх. Дивно, що ніхто не стогне, що нас ніби надкусили. Це ж з Європи, ви забули?
Привид Валентина блукає світом вже давно. І що тут поганого, чого бурчати, швидше за все, — можна подумати, — від заздрості до молодих свят. Адже яскрава фарба в житті не зайва, тільки прикрасить, але за однієї умови, якщо це від душі. Якщо ж саме життя час від часу все більше потребує мастила, аби з такою натугою не скрипіти при щоденній його підтримці, то й Валентин цей не впадає в вічі своїм ненатуральним рум’янцем. Мені здається, у нас цей лютневий день перетворився на день реалізації того, що людина в будні і не купила б.
Ось тут ви помиляєтеся, — уточнила касир у великому маркеті. — Якби ви знали, скільки щодня люди купують різного мотлоху. Я сиджу на касі, отже, все добре бачу. Половина товару на полицях просто ніби у косметичній масці, а насправді — смутний, а інколи, шкідливий суп. Щоправда, скажу відверто, Валентин допомагає збільшити виторг.
Коли дізналась, що в якомусь маленькому американському місті (дивно, адже вони так люблять всіляку пишну мішуру) організували товариство чи клуб нелюбителів валентинової лихоманки, зраділа так, ніби для мене це має таке велике значення. Мабуть, все ж має, якщо хочеться висловитися, може, застерегти — не варто так метушитися під пресом нав’язаної ідеї. Почуття цього не потребує, до того ж стати рабом Валентина набагато легше, ніж підготувати себе до зустрічі з коханням. Навчившись дозованому сприйняттю, можна відстояти своє право вибору на те, що дійсно зворушує і хвилює. Та й навіщо Валентину ця непосильна ноша — опікуватись коханням на всій Землі. У багатьох народів і своїх традицій вистачає з цього приводу. Якщо вже ми знаємо, що життя повне доказів, то саме народні традиції — найяскравіші з них. Перехрестя життя в кожного своє, і головні важелі, враховуючи всі їхні складності, бажано, аби були свої. У багатьох країнах люди винахідливо прикрашають день закоханих по-своєму: у Данії, наприклад, надсилають один одному засушені білі квіти, англійці вітають також своїх улюблених тварин, японці перетворили його на день чоловіків, у австралійців найпопулярнішим подарунком з давніх часів стали парфумерні сатинові подушечки, прикрашені різнокольоровими черепашками, у Франції прийнято дарувати прикраси і ходити з коханими до ресторанів та кафе на романтичну вечерю, а ще писати любовні рядки. Шарм європейського завзяття тим часом у нас сильно перебільшений, можливо, від постійного побоювання: чи правильно все робимо, чи не гірше за інших. Думаю, що гірше, оскільки присутня якась фальш, нещирість у тьмяних вуличних тусовках, свято виходить якесь вимучене. Звичайно, жагу гри не можна вичавити (на щастя), але вона може сама вичерпатися, якщо обов’язково всі повинні усвідомлювати, що Валентин — бажаний, хороший і гожий, отже, тримай гаманець товстий і тонкий, електронний і взятий у борг на низькому старті. У Валентина апетит серйозний, а цього дня йому особливо знадобляться донори.
Схоже, що школярам цього року пощастило, не доведеться витрачати зайві нерви на хвилювання — чи не захопить холодний карантин їх особливий день, чи не доведеться переносити вечори і посиденьки і чи можна буде повеселитися сповна. Їм і на думку не спадає (на те й молодість), що красива упаковка для кохання — своєрідний всесвітній день торгівлі, а майбутні покупки за ними, сьогодні ще юними. У школах, схоже, скоро вже вивчатимуть біографію цього дивного персонажа. Хай це і жарт, але знаю, що мудрі вчителі творчо використовують цей підлітковий потяг до всього цікавого і проводять вечори-роздуми про кохання в його піднесеному сенсі. Адже душа зобов’язана працювати, а без цього ніяк, і не можна перетворитися вмить із зернятка на стигле яблуко. Без жорстких втрат, природно. Як би це повчально і нав’язливо не звучало, але цей день може допомогти в розмові зі своїми дітьми саме про кохання, краще не абстрактне, а ніби з сімейного альбому взяте. Адже насправді знайдеться такий приклад, якщо пригадати, що розповідали тобі в юному віці батьки, бабусі, дідусі. Можливо й виникає місток між тим, що доведено, і тим, що пережито. Без таких розмов все ж музика не грає. Та й молода людина ніби отримує доступ до духовних ресурсів сім’ї, до спілкування не сухим пайком, а можливо, найголовнішим довірчим контекстом. До того ж у цих вечорах, погодьтеся, не таких вже й частих, завжди присутня відповідна недоговореність, і тут вже, як у грамотній кравецькій школі, дорослі спробують підказати, як створити свій рівний шов, і можливо через багато років вже доросла дочка чи син пригадає незаплановане тепло родинної відвертості і подумає — доля з того дня почала поспішати мені назустріч.
Блукаючи Пейзажною алеєю, прикрашеною парковими скульптурами, замилувалася однією з них. Усе більш масивні скульптури, закутавшись у сніг, ніби по-зимовому утеплилися, від цього й стали менш помітними. Ці ж темні металеві силуети двох закоханих — пара на снігу — холоду не боялися. Тонкі контури юних тіл не тримали сніг, ніби скидали його самі, адже вони дивилися один на одного в очікуванні поцілунку. Вони були в моєму сприйнятті справжньою метафорою дня закоханих — без пафосу, коли не потрібно збирати бариші, не потрібен і штучний рум’янець.
Дивно, що, неодноразово буваючи тут влітку, не звертала особливої уваги саме на цю скульптуру, а ось зелена пишна краса заснула, і на відкритому чистому-чистому снігу залишилися лише вони. Двоє. Це і є увесь всесвіт, третій завжди зайвий.
