«Не проблеми канонічності, а політика тримає розкол православ'я»

— Як виникла ідея створення незалежної помісної Православної церкви? Кому вона належала? Митрополитові Філарету чи Президентові Леоніду Кравчуку? Сьогодні це частина нашої новітньої історії, і молоде покоління вже не знає, «як усе починалося».

— В Україні після війни існував екзархат Російської православної церкви (РПЦ). Іще до проголошення незалежності екзарх митрополит Філарет неодноразово ставив перед Синодом, перед Московською патріархією питання про збільшення повноважень екзархату. І зумів отримати (1990 рік) чималі, хоча й обмежені, повноваження для українського православ'я — правові, фінансові, кадрові. А невдовзі після відродження Української автокефальної православної церкви на чолі з патріархом Мстиславом виникнув масовий рух за створення в Україні єдиної незалежної помісної Церкви, який очолив митрополит Філарет. Рух підтримала також група депутатів на чолі із Дмитром Павличком та уряд країни. До Московської патріархії було надіслано офіційне звернення, а віце-прем'єр Микола Жулинський спеціально їздив до Царгорода для переговорів із Вселенським патріархом щодо канонічного визнання Української церкви. Там і там відповіли, що «не готові» визнати нашу автокефалію.

— Чому, на вашу думку, не вдалася ця спроба? Які помилки було допущено? Може, через те, що занадто покладалися на старі командні методи? Чому Москва «переграла» Київ?

— Я думаю, що були об'єктивні причини, які, попри всі наші старання, привели не до незалежності церкви, а до церковного розколу. Головна причина та, що більшість нашого єпископату була не готова до відокремлення від РПЦ, не прийняла ідеї автокефалії. Єпископи стали на бік Московського патріархату і, будучи членами Священного Синоду РПЦ (як і сьогодні), проголосували проти власної незалежності. Я впевнений, що якби український єпископат проголосував за вихід із РПЦ, священноначаліє Російської церкви не наважилось би протестувати проти відокремлення українського православ'я. Саме в той момент.

Чи могли ми щось зробити, щоб виправити ситуацію? Ні. На той час наша Верховна Рада вже прийняла одним із перших закон про свободу совісті, і ніхто не міг через нього переступити, ніхто не мав права примушувати ієрархів або залякувати їх. Тоді було втрачено історичний шанс отримати — негайно і безболісно — незалежність для своєї Церкви.

— Як ви оцінюєте статус у країні Української православної церкви (УПЦ), що перебуває сьогодні в юрисдикції Московського патріархату?

— УПЦ, за назвою «українська», фактично залишається російською церквою. Коли я буваю, наприклад, у Києво-Печерській лаврі, мене завжди вражає там повна відсутність українського. Мова богослужінь, російська література й періодика в кіосках, російська мова церковних чиновників; там навіть жебраки — і ті російськомовні. УПЦ дуже далека від того, щоб бути оплотом української державності в часи її складного становлення. Чи можна вважати правильним і нормальним, що помісну Церкву не цікавлять такі аспекти державності, як духовність, державна мова, національна культура, єдність суспільства? Я впевнений, що так не повинно бути.

Я далекий від того, щоб звинувачувати митрополита Володимира в якихось антиукраїнських діях. Він українець, син цієї землі, але його безбожно використовують; використовують не тільки його авторитет, але й авторитет церкви. І не на користь нашій державі. Навколо УПЦ утворився дуже енергійний актив: політики, народні депутати, всілякі братства й фонди — всі ті, кому ідея української державності чужа й, більше того, ворожа. Це навколоцерковне оточення послуговується віруючими у своїх відверто політичних, далеких від церковного життя цілях. А щодо ієрархів, то не кожний із них, на жаль, є справжнім пастирем, багато хто використовує свою владу для досягнення тих самих політичних цілей.

Можу навести приклад. На Міжправославній конференції в Одесі представники Московського патріархату (з Москви й України) відверто виконували політичне замовлення тих московських політиків, які тільки й мріють про відновлення імперії в тому чи іншому вигляді. Упевнений, що сама церква рано чи пізно має відкинути тих, хто зловживає нею на шкоду державі.

— Є така точка зору, що розкол православ'я має не лише негативне значення. Мовляв, певна конкуренція між православними церквами пішла на користь не тільки їм, а й загальному міжконфесійному клімату в країні, — розкол нібито послабив тиск «монополії» православ'я. Чи це справді так?

— Я не можу із цим погодитися. Як президент, я на собі відчув численні труднощі і складності, пов'язані з розколом нашої традиційної церкви. Те саме, безумовно, відчувають теперішні керівники. Усі свята, церковні й державні, всі церемонії, освячення, а також передачі на ТБ, радіо — все це якось по- дитячому, до смішного перемножується на три. Керівництво вимушене ретельно стежити за чергою в стосунках з ієрархами трьох православних церков. Одного предстоятеля Президент прийняв, значить, повинен приймати — треба чи не треба — і двох інших. Інакше очікуй неприємностей. Це ускладнює життя також українській діаспорі, тим більше, що українцям за кордоном важко орієнтуватися в нашій такій заплутаній ситуації. Страждає міжнародний імідж держави — держави, в якій одновірці не можуть мирно співіснувати. Окрім цього, світову спільноту непокоїть можливість іще одного серйозного конфлікту на релігійному грунті.

— Що ви, з вашим політичним досвідом, думаєте про глибинні причини розколу православ'я?

— Не знаю, може, це риса нашої ментальності? Погляньте на історію. Там, особливо після Богдана, самі міжусобиці. Між Ліво- і Правобережжям, між гетьманами, між козацтвом та «гречкосіями», між прибічниками Москви та Польщі. Сучасний поділ православ'я є, по суті, політичним поділом, продовжує ту саму стару Руїну. Не чистота віри, не «канонічність проти неканонічності» тримають розкол церкви. Його тримає політика. Що робиться: люди йдуть до церкви молитися, а їх там залучають до міжцерковної боротьби, підбурюють проти таких самих православних, проти братів українців! У той самий час у суспільстві відбувається занепад економіки, зубожіння населення, іноді маячить загроза громадянської війни. А церква серед усього цього небезпечного безладдя — не помічниця.

— Яким ви бачите подальший розвиток подій у православ'ї? Які заходи ви вжили б для подолання розколу?

— Це складне запитання. Вважаю, що виправити становище можуть тільки самі ієрархи, їхня духовна сила, їхнє бажання. Сьогодні, однак, важко передбачити, що хтось із них зробить крок назустріч іншому. Мало надії, що вони зберуть, зрештою, всеправославний український Собор, спокійно обговорять церковні справи, накреслять шлях до злагоди. А держава, попри заклики з різних боків, не може втручатися, не має права підтримувати ту чи іншу церкву.

— Чи вважаєте ви, що без впливу церкви справді не може бути нормальної моральної атмосфери в суспільстві? Адже досі цей вплив був не дуже помітний. Як ви ставитеся до ідеї «християнської держави», яку пропагує, наприклад, депутат Валерій Бабич?

— Абсолютно переконаний, що суспільне життя буде набагато гірше й бідніше без впливу церкви. Віра — то велика сила, вона несе людям ідеали добра, справедливості, підносить особистість до ідеї Бога. Дуже суттєвим для всіх нас є страх гріха, бо утримує більшість людей від негідних вчинків. Щодо «християнської держави», то не треба забувати, що всі церкви, включно із православними, в нас відокремлені від держави. І що середньовічна політична ідея тоталітарної «християнської держави» в чомусь збігається, принаймні в моєму уявленні, з «атеїстичною державою», яка перекалічила стільки людських душ.

— Яким було ваше ставлення до легалізації УГКЦ? Як ви оцінюєте її стан, її роль у країні сьогодні?

— Ставлюсь добре, поважаю мужність віруючих УГКЦ, які, попри всі заборони, попри Львівський псевдособор, що «приєднав уніатів до Матері ПЦ», зберегли свою віру, духовенство і церковне життя. Дуже важливо те, що УГКЦ міцно стоїть на позиціях української державності, культури й мови. Її повне відродження — то позитивне і закономірне явище. Добре, щоб усі християнські церкви порозумілися на українському грунті, адже паства всіх наших церков — то громадяни України.

— Як ви ставитеся до візиту Папи Римського в Україну? Чи буде цей візит можливим найближчим часом? Яке значення ви надаєте цьому візитові?

— Тут слід запитати себе, чи візит Папи Іоанна Павла II буде на користь нашому релігійному життю? Адже не можна не рахуватися з думками наших православних ієрархів. Найкраще було б зібратися всім предстоятелям та обговорити всі «за» і «проти». Однак чи це можливо? А якщо він приїде, то як духовна особа, пастир, має спілкуватися, зокрема, також із православними пастирями. Проте з якими? Якщо обійти, наприклад, «неканонічних», то це означатиме неповагу до мільйонів українських православних. А інший варіант може призвести до ще більшого, навіть міжнародного конфлікту — до ускладнення стосунків між Римом і Москвою. Упевнений я в одному: Папа Римський обов'язково прийме правильне, мудре рішення, тим більше, що в його розпорядженні достатньо інформації щодо нашого церковного життя.

— У багатьох листах до редакції висловлюються сумніви щодо «перетворення» колишніх партійців- атеїстів на віруючих людей. Чи це обов'язково — публічно демонструвати свою новоотриману віру? Що думаєте ви, як це було з вами?

— Я хрещений одразу після народження, в дитинстві ходив до церкви — разом із бабусею. Потім... Ви знаєте, що з усіма нами сталося. Пізніше, вже в нові часи, в душі прокинулася віра, хоча я довго не наважувався навіть перехреститися. Пам'ятаю, як 1992 року був присутній у храмі Св. Юра під час урочистого перенесення тіла митрополита Йосипа Сліпого. Я стояв на видноті, був ніби частиною церковних урочистостей; навколо молилися тисячі віруючих, а я не був готовий поводити себе, як належить християнину. Прийняття християнського обряду прийшло поступово, із часом. Упевнений, що віра, обряд — то не для телекамер чи фотокорів. Це для кожного особиста справа, справа власної душі.

А щодо керівників держави, та й узагалі кожної людини, то всі ми повинні виконувати обов'язкові приписи того храму, в який заходимо, незалежно від релігії чи конфесії. Коли у США я відвідував синагогу, то одягнув, як усі, належний для синагоги головний убір — ярмулку.

— Що ви хотіли б, пане Кравчук, сказати читачам газети «День»?

— Тільки повторю свою глибоку впевненість у тому, що без церкви, її участі в суспільному житті, без єдності церковного життя ми не побудуємо демократичної держави.

— Вельми вдячна глибокошановному панові Кравчуку за увагу до наших читачів.

Редакція газети «День» запрошує читачів висловити свій погляд на церковні події 90-х років та на сьогоденну роль православної церкви в житті української держави.