Не стати пігментній плямі юною веснянкою
Десь, якось усе пішло наперекіс. Кучеряві промови з печерського задзеркалля, легко піддаючись випрямлянню і відразу ж максимально оголюючись, не залишають навіть маленького шансу на бажане укриття у спокійній наївності з її несуєтними законами, з розтоптаними уявленнями про рутинні перепони, що заважають нарешті зайнятися собою.
Звісно, не варто лукавити, що лише політично-соціальна неакуратність, яка вміє і в пустому будинку знайти з ким побитися, і є єдиною причиною загального насупленого, підозрілого, неконтактного виразу облич на вулицях, у метро, в офісах (там ще посиленого гіподинамією та плітками), в казенних будинках...
Утім, весняні травинки все одно проростуть. Жінки навіть із дуже щільним графіком знайдуть хвильку і випишуть, що слід купити обов’язково, щоб освіжити обличчя після пережитої зими. Тут може бути і маска антистресова (при тому, що сама постійно у стресі), й невидимий контур для губ, і крем для втомлених повік, і від припухлості під очима — та чимало чого ще. Набагато рідше у план включається рухливий спорт і нежадібність за столом, якщо бюджет дозволяє купувати зайве. Туристичні агентства, які мають добре ім’я, що як гідна кредитна історія, працює на діло, вже давно живуть за весняно-літнім розкладом. Європа — нарозхват. Є гроші та пристойне самопочуття — вперед! Тут ейджизм (дискримінація за віковим принципом) не загрожує, як, наприклад, при прийомі на роботу. У нас таке явище має характер епідемії, причому і для людей заледве після 40. А при купівлі туру мить муркоче ласкаво, на своїй особливій частоті, як затишний кіт, тим самим зміцнюючи імунітет, допомагаючи свіжо думати про життя, підживлюючи інтелектуальну активність, і, між іншим, пом’якшуючи тверезе ставлення до подолання передвесняної втоми і від себе, і від свого зблідлого обличчя, і від упертої непокірності волосся, яке втратило живість. Хоча, здавалося б, чого ним втомлюватися — майже всю зиму без головного убору пропурхали. Може вони якраз і мріяли про нашу зиму з дитинства. Шкода, за цим тепер записуватися треба в Африку.
Часто в колекцію весняних помилок входять посилання, що здаються антиподами: з одного боку, тішення своїми невдачами, з якими звикнувши нібито розлучатися сумно — однією причиною жаліти себе стане менше. З іншого — гарячкове копіювання (звісно, особливо в молодих) бройлерної техніки прикрашення — повсюди накладні нігті та вії. Нецікаво. Наприклад, талановиті руки Юлі Висоцької абсолютно скромні з акуратно підстриженими нігтями. Але які вони вмілі, життєрадісні, які природні, а, отже, будуть завжди молодими, хоч офісні панночки поблажливо усміхнуться від такого висновку. Та вони можуть і не знати, хто така ця надзвичайно талановита актриса і велика кулінарка Висоцька — кар’єра домогосподарки у план не входить, а, значить, і вчитися бути жіночною, вмілою, пригощаючи своїми стравами, ні до чого. Зрештою, накладні нігті гарних грошей коштують — їх жаліти і пестити доводиться.
Учитися молодості слід і в Сергія Параджанова, виставка робіт якого нині сколихнула столицю, вчитися розумінню, що ніщо не зникає, а все, народившись, має свою мелодію. Ось ми і дізнаємося про неприборканість фантазії автора, налаштувавшись на тональність його робіт. Парадоксальні колажі не приховують таємниць про свого «папа Карло», причому розповідають без фальші, натуги і натиску. Параджанову не треба доводити, що він геній. Це очевидно. У виставковій залі обличчя гостей такі емоційно освітлені, така динамічна міміка, що всі відразу молодіють. Уявіть собі, хотілося дивитися і на обличчя відвідувачів, такими живими вони стали, такими рухливими, багато хто замальовував деталі робіт художника — спрацьовував синдром Параджанова. Він і за життя заражав усіх своїм творчим накатом, і тому його роботи навіки зберегли пристрасний кураж художника.
В особливій тональності після відвідування музею, піднімаючись вулицею Михайлівською, за звичкою біля будинку №14 заглянула через ажурні ворота у двір. Там живуть дві чудові красуні-близнючки, приблизно 30—40- річні ялини. Весь внутрішній дворик тримають вони своєю досконалістю. Десь перед Новим роком комунальники (скоріше за все, за чиїмсь розпорядженням) викопали між деревами яму, тим самим, оголили коріння. Викопали і кинули вмирати. Безглузда байдужість? Та ні, навряд чи. Землю в районі Майдану, його тихих задвірків, віддавна розкуплено. Може, ялини повинні померти своєю смертю ще до початку якого-небудь нового епохального будівництва тут. Тихо вмирають чудові, гідні якогось замка ялини, а ми всі сперечаємося бути чи не бути нам членами чийогось впорядкованого життя. Так і ялини — така дрібничка порівняно з нашими щоденними втратами. Живемо за принципом — нам пігментні плями, іншим — юні веснянки. Як прижилася у нас особлива мода ери наперсточників, щоправда, вже вельми солідних. Головне, щоб не стала вона стилем, бо мода старіє, а стиль ніколи. Залишається лише спробувати, нехай хоч у якості весняного оновлення, полюбити себе так, як наші вельможі-законодавці моди люблять свій світ. Інакше не десь якось йтиме наперекіс, а на нашій заповідній території. Душею вона зветься...
