«Не всі українці відчувають, що країна у стані війни»

Два місяці тому всю країну сколихнула новина про бійця, який врятував пораненого товариша. Цим відчайдухом виявився 21-річний львів’янин Ігор Галушка. Він — один із тих п’яти «янголів Інститутської»: з побратимами 20 лютого 2014 року, ризикуючи життям, рятував поранених хлопців на Майдані. З початком війни на сході пішов добровольцем у батальйон «Азов». 10 квітня, під час обстрілу Мар’їнки, Ігор витягував із поля бою побратима, тягнув метрів тридцять, поки у голову не поцілили... Снайпер не схибив.  Куля пробила скроню, пошкодила частину мозку. Окрім кулі, в мозок Ігоря потрапив шматок каски.

З тяжким пораненням в голову його одразу доставили у Дніпровську обласну лікарню ім. Мечникова. Там прогнозів не давав ніхто. Оскільки куля зачепила мовні центри, майже десять днів Ігор не міг сказати ні слова. Спочатку вимовив «мама»... За життя хлопця боролися кращі лікарі протягом двадцяти годин. Через кілька днів після події головний лікар Дніпровської обласної лікарні Сергій Риженко на своїй сторінці у Facebook написав: «Ігор не побоявся смерті, витягуючи з-під вогню пораненого солдата. Данило зобов’язаний життям Ігорю. Данило, 28 років, із Херсонської області, вогнепальне поранення в голову. Пощастило, куля розбила соскоподібний відросток і вийшла в потиличній ділянці. В Ігоря, який рятував Данила, кульове проникаюче поранення в тім’яну частину голови. Якщо обидва виживуть, знову повіримо в диво».

За кілька тижнів Ігоря Галушку відправили лікуватися до рідного Львова — у військово-медичний клінічний центр західного регіону. Вирішую навідатися у госпіталь та поспілкуватися з Героєм. Домовитись про зустріч було досить важко, Ігор постійно займається у реабілітаційному залі та багато відпочиває.

Зустрілися ми в суботу, одразу після занять. Прийшла трохи раніше та зазирнула у реабілітаційний зал. Ігор зі спеціальними гантелями розробляє руки. Побачивши мене, усміхається та йде на милицях, щоб привітатися. Веде мене у кімнату відпочинку. Тут багато книжок, телевізор, настільний футбол та маленький яскравий папуга. Ігор зручно вмощується на дивані й одразу перепрошує за свою мову: «Говорити мені ще важко. Мозок розуміє, що я хочу сказати, а от м’язи не слухаються. Деякі слова вимовляти складно, але я постійно займаюся та розробляю лицьові м’язи». Він майже не розлучається з футболкою із надписом «Азов», каже, що після одужання дуже хоче повернутися на схід: «Якщо я не буду там, то вороги будуть тут. Якщо не показати зуби, то рано чи пізно хтось захоче відтяти твій ласий шматок. Людина, яка йде воювати, має бути готовою до усього, навіть до смерті. Під час бою може статися будь-що. Мені, можна сказати, пощастило. Головне, що вижив. Все інше — питання часу, буду працювати над мовою, над рухами».

Ігор зізнається, що із врятованим хлопцем спілкується і зараз, каже, що давно знають одне одного, друзі. Час від часу спілкуються телефоном та у соцмережах. Цікавлюся, що підштовхнуло його, 18-річного, піти на Майдан. «Мені щойно виповнилось 18 років і наступного дня заявив мамі: «Їду на Майдан. Тепер я дорослий, і ти мене не втримаєш». Мама сказала, що не відпустить, я у відповідь: «Мам, хіба вам легше буде, якщо скажу, що поїхав у Карпати?». Я би все одно поїхав. А з Майдану записався у батальйон «Азов».

Хлопець у батальйоні вже три роки і всі ці роки на бойових позиціях. Запитаю, чи змінила війна українців, каже, що висновки робити ще рано: «Не всі українці відчувають, що країна у стані війни. Бо не всіх вона торкнулася. Коли ж кожен на власній шкурі зрозуміє, що таке війна, то тільки тоді ми зможемо говорити про якісь зміни. Наразі для більшості війна лише у телевізорі та новинах. Зможу відповісти на це запитання після закінчення війни. Єдине, що можу сказати точно, — вона показала справжнє обличчя кожного. Хто був патріотом, ним і залишився. А от деякі показали своє темне нутро — сепаратисти, зрадники... Багато хто прикриває свою боягузливість відмовками, що війна перетворилася на бізнес. Мовляв, от була б нормальна війна — пішов би, а так — не хочу годувати чийсь гаманець. Звісно, не можна «гнати» усіх у бій. Не всі до такого готові. Якщо чоловік дуже боїться і не може навіть тримати зброю у руках, то йому на війні не місце. На війні не треба паніки. Є ще важлива робота у тилу. Там теж потрібна допомога. Роби хоч щось, що може наблизити Україну до перемоги!».

Торкаюсь болючої теми — кількості загиблих у зоні АТО. Ігор одразу реагує: «Мені здається, що держава дуже багато інформації приховує від своїх громадян. Найперше — кількість загиблих і поранених у так званій зоні АТО. На жаль, для українців бойові втрати перетворилися на статистику. Сухі цифри. Ані прізвищ, ані фото...».

Через півтори години розмови бачу, що Ігор втомився. Зізнається, що дуже любить спілкуватися і до поранення завжди був душею компанії, а зараз говорити трохи важко. Проводжаю хлопця у його палату та дякую за його вчинок і силу духу. «Це мій обов’язок, не міг інакше», — каже з усмішкою він. Виходити з госпіталю щемно. Відчуваю, що тепер наш обов’язок поставити таких, як Ігор, хлопців на ноги та не дати їм занепасти духом.