«Не зброя вбиває, люди вбивають»

У вересні в Україні вийшла книга «Аеропорт» кореспондента і фотографа американської газети Los Angeles Times Сергія Лойка. Багато в Україні і в усьому світі саме завдяки світлинам Сергія Лойка побачили, хто захищає Донецьке летовище. Одним із героїв світлин, а згодом і книги «Аеропорт», став кадровий військовий, захисник Донецького летовища у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади Сергій Танасов, позивний «Танас».

— Часто військові намагаються не розповідати своїм близьким про страшні події війни. Ваші близькі читали книгу? Як вони її сприйняли?

— Важкувато, але її варто прочитати. Мені здається, ця книга має бути  обов’язковою до читання, бо після неї у вас складеться  думка про те, ким ви є: чи ви українець, чи ви не українець, чи ви громадянин своєї країни, чи ні.

Ця книга — шматочок мого життя. Маленький шматочок, який я прожив там. Слава Богу, вижив. Це все — досвід. Час мине, залишаться спогади. Важкувато часом читати. Тут друзі мої. Багато моїх друзів є в книзі, хтось гине навіть. Це було. Ну, нічого, ми йдемо вперед, війна закінчується, і буде все в нас добре.

— Хотілося б поговорити про витоки цієї війни, про людей, які віддавали і продовжують віддавати життя, захищаючи незалежність України. Чим для вас особисто став напад Росії на Україну?

— Це не напад, це агресія. Напад трохи по-іншому потрібно трактувати. Мені дуже важко. Я просто ще за Союзу народився. У мене багато знайомих, друзів працює в Росії. Розчарування було велике. Я нарешті зрозумів, що таке сильна пропаганда, коли здоровий глузд у людей просто відсутній. Це — страшно! Бо не зброя вбиває, а люди вбивають. Війни не повинно було бути. Якби офіцери були офіцерами, навіть у Криму, перш, ніж виконувати наказ — його треба осмислити: чи варто його виконувати і до чого це може призвести. Те, що була прогнила верхівка, — це так. Я маю на увазі військову. Те, що можна було обороняти свої частини, але ніхто не оборонявся. Я навіть не знаю, що було б краще — щоб ця війна розв’язалася там, на півострові, чи вже тут, на Донбасі. Важко судити. Мене радує, що в Україні є правда, справжня правда, справжні патріоти, козаки в душі. Козак — це не той, хто народився на Хортиці,  це той, хто в душі любить свою країну, любить свою родину, і поважає своїх товаришів. Бо без цього підрозділ не працюватиме так, як він повинен працювати.

— За нечувану зухвалість  і сміливість, сепаратисти прозвали захисників летовища «кіборгами»...

— Це не зухвалість. Робота як робота.

— Що для вас означає це слово?

— Та нічого. Ми їх орками обзивали, вони нас так. Нічого не значить. Краще — солдат. Ворога потрібно поважати, і він відповість вам взаємністю. Хоча б за те, що він ворог, його потрібно поважати. Ну, а там далі бій розсудить, хто є хто.

— Що було найскладніше в захисті летовища?

— Тримати все в таємниці від рідних і близьких, не говорити, де ти перебуваєш. Це, знаєте, як закон підлості: десь міна поруч бахне, або бій починається, дзвінок: «Ти де?» — «На полігоні».

— Ви, як і багато «кіборгів», без перебільшення легендарна особа. Чи не думали написати свої мемуари про війну?

— Ні. Це не перша війна для мене, мабуть, і не остання. Я сподіваюся, що на Землі закінчаться всі конфлікти. Але так не буває, я знаю що кажу, я багато  де побував як миротворець. Для написання книги потрібно дозріти... Повинно сивини  більше додатися, перевалити за півсотню років. Я ще однозначно не готовий. Я гадаю, що не схильний до таких речей. Я люблю все в собі тримати. Спасибі Сергієві, він там виловлював історію за історією, важко було згадувати. Він відразу записував і потім це вилилося в таку цікаву книгу. Тут не лише мої історії. Тут багато хлопців допомагало. Спасибі їм велике. Не подумайте навіть, що це книга лише про 79-у бригаду, — це неправда. Тут історії більшості тих, хто був в аеропорту. Спасибі всім хлопцям, всі молодці, гідно трималися. Важко хлопцям було, але бачте,  все одно живуть, посміхаються далі...

— Багато хто на презентації книги «Аеропорт» не міг стримати сліз...

— Для читання на презентації книги в Києві Сергій узяв серйозний епізод про матір солдата. Він справді важкий. Я його сам читав, важкувато йшов. Хто батько — той зрозуміє. Я гадаю, що ті українці, які були проросійськи налаштовані, задумаються: чи варто взагалі підтримувати політику Росії? Бо воювати за свою землю — це одне. Є навіть у Біблії блаженний миротворець, а агресора ніколи і ніде немає, немає такого, щоб агресор мав рацію і почестями його оточували.

— Наскільки сьогодні для українського суспільства важливі книги і фільми про події в Криму та на Донбасі?

— Вони дуже потрібні. Це не пропаганда, бо пропаганда діє трохи інакше на підсвідомість — короткими роликами, незрозумілими чутками, незрозумілими картинками в інтернеті. Потрібно змінити не лише підсвідомість, але й свідомість людей. Щоб вони розуміли, що ми самостійна держава, яка може самостійно існувати й розвиватися. Потрібні книги, потрібні фільми, діти повинні знати про те,  хто їхні близькі і хто їхні сусіди, і якою ціною це все дається.

Вікторія ВЕСЕЛОВСЬКА, Дар’я ДЕРЕВЦОВА, Олена БУНТ,  корпункт «Дня» в Миколаєві