Невиправний мрійник Долини нарцисів

Щотравня долина поблизу Хуста вкривається легкими хмарками квітучих нарцисів. Погойдуючись від вітру, хмаринки плинуть над зеленими луками. За тиждень зелений колір потроху починає брати гору, і поступово долина немовби стишується в очікуванні нової весни, коли знову можна буде вибухнути біло-жовтим полум’ям — на недовгi десять днів. Так повторюється з року в рік, майже дванадцять тисяч років — з тих часів, як високогірний нарцис, ховаючись від льодовикового похолодання, знайшов собі прихисток в урочищі Кіреші.

Коли на початку 50-х років молодий співробітник кафедри ботаніки Ужгородського університету Василь Комендар висловив припущення саме про таке походження хустської популяції нарцисів, його назвали казкарем. Адже ніде у світі гостролистий нарцис не спускався так низько — зазвичай він квітне на висоті близько 900 метрів над рівнем моря, а аж ніяк не 200, як в околицях Хуста. Та амбітному випускникові Інституту ботаніки Академії наук вдалося довести свою правоту — спочатку він виявив ідентичність складу хромосом нарцисів високогірної та хустської популяції, а потім високо в горах відшукав місце, звідки нарциси мігрували в долину.

Це саме Василь Комендар подарував їй поетичне ім’я — «Долина нарцисів», під яким вона тепер відома широкому світу. Мабуть, у подяку за подаровану молодому науковцю можливість заявити про себе світу науковому. А ще це казкове місце перетворило його на «войовничого ботаніка».

У стародавній Греції краса нарциса народила відому легенду. У хустян життя поруч з унікальним подарунком природи спричинило лише появу дивовижного переконання: цю квітку потрібно рвати, витоптувати, переорювати, тоді, мовляв, краще буде рости — бо так Богом дано, і так має бути завжди. Коли на Закарпаття прийшли науковці, їм довелось доводити величезну шкоду подібних експериментів над природою.

— Моїх студентів, які працювали в Долині нарцисів, я називав своїми «шпигунами». Вони мали мені повідомляти, коли мій тезка, Василь Іванович Сімкевич, голова колгоспу імені Леніна, якому належала земля, збирається вносити гербіциди чи мінеральні добрива. Я швидко їхав туди, фотографував і потім нападав на нього — з екрану телевізора, зі шпальт газет. Він сприймав це як образу, бо був заслуженим агрономом, мав орден Леніна, а я перед усією громадою називав його губителем природи.

То була справжня локальна війна, яка тривала понад двадцять років. У долині то намагалися втілити зразкову травопільну систему, щоб пишатися нею на всю область, то переорати луки під «корисні» культури. Час від часу виникали інші проекти, наприклад, викопати озеро, оточити долину будинками відпочинку і наставити вздовж шляху шинків, щоб приваблювати подорожніх. І тоді Комендар починав контрнаступ, звертаючись до громади за допомогою ЗМІ. Час від часу доводилось апелювати до свідомості більш вузької аудиторії — коли його викликали до райкому чи обкому для розгляду довжелезних скарг, які не втомлювався писати ображений голова колгоспу.

— Мені потрібно було знайти якісь ключові слова, щоб розбудити патріотизм хустян. І я їх знайшов: Долина нарцисів — свідок льодовикової епохи. На них відгукнулася навіть центральна «Правда», надрукувавши на своїх сторiнках допис. У той час у нашому університеті проходило всесоюзне засідання науковців, і всі вони хотіли потрапити до Долини нарцисів у період цвітіння. Секретар райкому партії з пропаганди сам напросився провести екскурсію. Він говорив, яка це унікальна ділянка рослинності і як хустяни пишаються нею. І тоді я вперше зітхнув з полегшенням, бо нарешті повірив, що Долина нарцисів не вмре.

Стараннями Василя Комендара з 1979 року долина, де на 256,5 гектарах, крім нарцису, росте ще тринадцять видів рослин, занесених до Червоної книги, увійшла до складу Карпатського біосферного заповідника. За дослідженнями науковців у ньому спостерігають колеги з усього світу. З цікавістю і заздрістю — не кожна країна може похвалитися такою дивовижною природою. Флора краю формувалася в льодовикову епоху, коли місцеві види змішувалися з мігрантами з тундри і тайги. Вони діставалися сюди через всю європейську частину, рятуючись від холоду й криги, — і півник сибірський, популяція якого під наглядом вчених множиться в Долині нарцисів, і сфагмові мохи, що прижилися в дубових дібровах. Такі види сфагмових мохів характерні для сибірської тайги, а в дубових дібровах вони не зустрічаються майже ніде у світі. Цей нині науково обгрунтований феномен — теж здобуток Василя Комендара. Але значно більше, ніж науковим відкриттям, Василь Іванович пишається тим, що під час масованих вирубок дібров наприкінці 80-х йому вдалося зберегти тридцять гектарів реліктового лісу. Тоді дехто навіть намагався виселити Комендара з області, як людину, що ганьбить край. А тепер сюди просять дозволу приїхати швейцарські вчені, щоб дослідити унікальні пралісові ділянки і, якщо вдасться, змоделювати їх у себе.

Тим часом ліс і досі потерпає, бо хоч держава вже не зазіхає на нього, місцеві жителі за стародавньою звичкою навідуються в діброви з сокирами й пилками. Комендар бідкається, що магія долара засліпила людей, і вони не хочуть бачити, який унікальний привід пишатися власним краєм подарувала їм природа.

— Нашій області, як Швейцарії, Богом дано розвивати рекреаційну індустрію. Адже доведено, що рекреаційний гектар лісу дає втроє прибутку проти експлуатаційного. А ми нищимо ліс. І природа мститься — знижується рівень грунтових вод, пересихають колодязі. А потім за звичкою говоримо, що то Бог нас карає.

«Войовничий ботанік» хоч і докоряє краянам, але розуміє, що не від багатого життя нищаться ліси і розорюються долини. Натомість він готовий запропонувати прибутковий проект:

— За прикладом наших угорських сусідів ми могли б перетворити ту саму Долину нарцисів на місце, куди з’їдуться тисячі туристів з усього світу. Сама долина цікава лише десять днів у травні, поки цвіте нарцис, а потім перетворюється на звичайні луки. Але на толоках навколо неї можна було б утворити музей, зібравши по селах унікальні предмети побуту наших предків. Місцеві умільці продавали б туристам самобутні витвори мистецтва. На тих же толоках можна було б зробити стійбище для акліматизованих у нас тропічних буйволів — ці тварини, до речі, теж неабияка дивина. Можна побудувати готель для туристів і ресторан, де фірмовою стравою було б надзвичайно смачне буйволяче молоко. Можливості такого парку можна було б використовувати і для прибутку, і для науки — наприклад, зберігати генофонд первісних свійських тварин, які зникають або вже вимерли, як знамениті гуцульські коні. А ще ботаніки вирощували б посадковий матеріал наших рослин.

Власне, мрію про створення такого чи то парку, чи то культурного центру Василь Комендар плекає вже досить давно і звертається з нею років з десять у різноманітні інстанції. Але поки що відгуку немає. Комендар уже стільки чекає від управління архітектури технічного опрацювання проекту, що вже, мабуть, і чекати перестав. Так що з’явись раптом нагода зацікавити якогось багатого спонсора, то йому не можна буде запропонувати ані плану, ані фінасового обгрунтування — майже нічого, крім пристрасної промови невиправного мрійника Комендара і ще — дивовижно красивого ескізу молодого місцевого художника Василя Глаголи. Це ескіз скульптури, яка має прикрашати майбутній парк — юнак Нарцис із давньої легенди, що народилася далеко від Закарпаття.