Невже ми завжди будемо «другосортними»?
Хочу подякувати за цікаву і змістовну газету, яку читаю з величезним задоволенням. Ви висвітлюєте та порушуєте багато цікавих тем. Та приводом для написання цього листа стали статті, в яких йшлося про зневагу та паплюження нашої української мови, наших звичаїв.
Це моя болюча струна, бо мене глибоко вражає глузування з усього рідного. Боляче дивитися і чути, як наші громадяни дозволяють зневажати себе, сміятися iз себе, не протестуючи проти цього, а ще й підтримують, розмовляючи навіть не чистою російською мовою, а суржиком, тим самим визнаючи свою меншовартість перед іншими націями, особливо перед росіянами. Чому наш народ боїться і соромиться розмовляти українською мовою, боїться бути справжніми українцями? Тому що нам прищепили й виховують в нас — через телебачення, ЗМІ, літературу — другосортність. Можна коротко сказати, що нам втлумачують: бути українцем, розмовляти українською — не престижно.
Щоб не поставились упереджено до моєї писанини, зазначу: я не фанатична християнка та не екстремістська націоналістка, а звичайна дівчина.
Хочу розповісти про те, що мені та моїй мамі довелося почути й пережити. Саме пережити, бо таке важко сприймається і у таке важко повірити.
Щонеділі я з родиною ходжу до Української православної церкви Московського патріархату. У вас може виникнути запитання: якщо я така патріотка, то чому до УПЦ МП, а не до УПЦ КП? Тому що, на жаль, церкви Київського патріархату в моєму рідному місті Ірпені немає. Ми намагаємося не звертати уваги на проросійську пропаганду в церкві, адже ми ходимо молитися до Бога, а не до Московського патріарха. Та нам не подобається, що на літургії священики моляться за добробут і мир не нашої держави, а Росії, моляться за здоров’я не українського народу, а за народ Росії, «Русскую землю» і Московського патріарха. Не подобається, як вітаються в церкві: «С праздничком!» (і в будні, і в свята). А чому, наприклад, не так: «Слава Ісусу Христу!» — що прийнятніше і зрозуміліше для християн? У проповідях часто наводяться приклади християнського життя, в яких негативними героями чомусь виступають західні українці. Та найбільше дивує те, що священики Московського патріархату сильнiше бояться церков Київського патріархату та автокефальної церкви, ніж учення протестантських та інших сект.
Постає запитання: чому церкви Московського патріархату називаються українськими, а не російськими церквами Московського патріархату в Україні? Я не проти російської церкви як такої, але проти, щоб такі церкви називалися українськими і пропагували політику Російської імперії.
Та звернімося до одного красномовного факту, який говорить сам за себе і має відкрити очі нашій владі та пастві таких церков.
У церкві відкрилися недільні заняття для дорослих, і ми з мамою почали відвідувати ці лекції. Не хочу чорнити всіх і все, бесіди були дійсно повчальними та цікавими. Наприкінці одного з занять розмова перейшла трохи в інше русло: люди ставили запитання, а священик відповідав. Торкнулися теми культури, і тут прозвучала, як на мене, шокуюча фраза, яка б ніколи не мала звучати з уст священика Української православної церкви, хоча і Московського патріархату: «Зачем нам (тобто росіянам — чомусь усіх парaфiян зарахували до росіян, хоча, в основному, там українці. — Авт. ) изучать и знать чужую культуру, традиции, если у нас есть свои; зачем нам чужая литература, если у нас есть Пушкин, Лермонтов; зачем разговаривать на чужом языке, если у нас есть свой!?»...
Шановна наша влада, які ще потрібні приклади? Замисліться над сказаним, бо це непоодинокі випадки. Невже ви хочете знову стати частинкою «единой и неделимой» імперії? Час зрозуміти, що саме через Московські церкви здійснюється вплив на свідомість наших громадян, саме це є одним із способів, яким нас прибирає до своїх рук Москва. Невже ви, перебуваючи на таких високих посадах, не розумієте такої простої істини?
І знову постає риторичне запитання: чи довго ми, українці, будемо почуватися «другосортними»?
