Незалежна чи звільнена?

З античних часів існує приказка: поки говорять гармати, музи мовчать. Але історія доводить зворотне. Історія українського народу — це історія боротьби з природою й людьми — завойовниками, гнобителями, зовнішніми й внутрішніми ворогами. Якби впродовж тисячоліть воєн і опору музи скорботно мовчали, сьогодні українська культура починалася б з чистого аркуша. Проте до двадцятиріччя незалежності України ми підійшли з багатющою культурною спадщиною.

Звісно, культура та мистецтво переживали моменти розквіту й занепаду, але жодні війни, навали, поневолення й переселення не змогли знищити її. Тому сьогодні ми впевнено говоримо про трипільську та києворуську культуру, про українське бароко та водночас про похмуре середньовіччя або про безплідний класицизм. Археологічні знахідки, фольклорні джерела й усна народна традиція підтверджують безперервність культури, її незнищенність, невичерпність. Я б назвала це — вічністю.

Культура — головний доказ спільності українського етносу. У різні історичні епохи українські землі входили до складу різних держав, українців роз’єднували кордони, закони, соціальні умовності. Були в нашій історії моменти, коли українці воювали проти українців. Але впродовж століть українців «від Сяну до Дону» об’єднувала культура, яку вони отримали в спадщину від предків і яку продовжували творити, множити й розвивати спільними зусиллями. Ми розуміємо один одного з півслова не лише тому, що в нас спільна мова, ми можемо розуміти один одного навіть без слів — завдяки однаковим культурним цінностям, спільному культурному надбанню.

Культура — це не лише погляд у минуле з метою вивчити, проаналізувати й зрозуміти історію свого народу, а отже й свою власну історію. Мексиканський художник Давид Альфаро Сікейрос казав: «Національне минуле має слугувати нам перевіркою того, хто ми й що собою являємо. Треба дивитися в дзеркало історії нації, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі та йти далі відповідно до реалій нашого часу, постійно дивлячись вперед».

Втрата культури призводить до девальвації внутрішніх духовних цінностей людини. Народ без культури не має майбутнього. І навіть більше того. Народ без культури не може існувати в принципі. Втрачаючи завоювання культури, ми втрачаємо себе. Люди стають байдужими до інших, до себе — втрачають людяність, основу того, що ми називаємо європейською цивілізацією.

Сьогодні, озираючись на попереднє двадцятиріччя Незалежності, ми запитуємо себе: чи стала Україна сильною державою? Навряд чи відповідь може бути позитивною. Аби зміцнити Україну, необхідно не лише стабілізувати економіку та реалізувати соціальні програми — країну та суспільство слід наповнити внутрішньою силою, потужною духовною енергією. Саме з цією метою ми звертаємося до глибинних культурних витоків, шукаємо в них не лише натхнення, а й передусім відповіді на наші сьогоднішні духовні запити, вбираємо сакральну енергетику культурних універсалій.

Українці — дуже працелюбна, творча, талановита й енергійна нація. До того ж, ми — витривалі, терплячі, врівноважені, неагресивні та миролюбні. Мабуть, унаслідок цих особливостей менталітету історія не балувала нас незалежністю. У той же час, глибоке відчуття внутрішньої свободи завжди будило в нас непокірність, норовистість і впертість. Звідси — козацькі повстання, Гайдамаччина, українофільський рух.

Люди від початку є джерелом життя, блага й волі. Тарас Шевченко прожив 47 років, і лише тринадцять з них — вільною людиною. Він знав ціну свободі, а тому не розтрачував її даремно. Сьогодні в 24 роки хлопці отримують дипломи про вищу освіту, а Шевченко, народившись кріпаком, у цьому віці лише отримав вольну. У тридцять три, у віці Христа, його на десять років заслали в солдати із забороною писати й малювати. Тридцять чотири роки в житті великого поета, художника та мислителя минули в неволі, фізичній залежності, принизливому рабстві — кріпацтві та солдатчині. Але ніщо не може знищити свободу духу. Шевченко писав і малював усупереч заборонам, він творив, усвідомлюючи минуле й вдивляючись у майбутнє. Саме тому його спадщина стала системоутворюючою для світогляду українців, а в кожному українському домі окрім Біблії завжди був «Кобзар».

ХХ століття стало черговим складним випробуванням для України: невдача української революції 1917—1921 років, дві світові війни, Голодомор-геноцид 1932—1933 років, загалом — 74 роки радянської влади. Нелегка ноша нашого не такого вже й далекого минулого. Але двадцять років тому ми проголосили Незалежність. Здавалося б, Україна нарешті скинула терновий вінець і постала перед світом у яскравому калиновому вінку. Але. Чи здобули ми при цьому внутрішню свободу? Чи стали дійсно незалежними?

Незалежними, національно свідомими, шляхетними й гордими ми відчуємо себе лише тоді, коли станемо сильною нацією. А для цього ми повинні, кажучи словами Сікейроса, «належати своєму часу і з позицій сьогоднішнього дня поглиблювати національну спадщину». Ми самі мусимо зробити себе, інакше ми себе втратимо.