«Німих держав не буває...»

Завтра в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка відбудуться урочистості з нагоди завершення ХІІІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика. Ці змагання мають на меті утвердження державного статусу української мови (зрештою, утвердження її в побутовому спілкуванні), підняття її престижу серед молоді, виховання поваги до рідної культури.

Конкурс відбувається із завидною стабільністю. За останні роки кількість учасників сягнула п’яти мільйонів із 20 країн світу! Про це та багато іншого говоримо з головним організатором та фінансистом, президентом Ліги українських меценатів, головою наглядової ради «Фармацевтична фірма «Дарниця», доктором фармацевтичних наук, професором Володимиром ЗАГОРІЄМ.

— Оскільки цей конкурс триває вже 13 років, то сьогодні не зайвим буде нагадати, як і звідки все почалося.

— Ідея цього своєрідного мовного марафону визріла в далекому Торонто, де видатний український меценат Петро Яцик поділився нею з виконавчими директорами Ліги українських меценатів та своєї Освітньої фундації Михайлом Слабошпицьким і Марком Стехом: потрібен масовий і масштабний захід, спрямований на піднесення самого соціального престижу державної мови в Українській державі. Він запропонував їм розробити мотивацію і сюжет такого дійства. Вони вдвох і стали своєрідними архітекторами цього конкурсу, що передбачав чотириступеневий сюжет: спершу змагання у школі, далі переможці міряються знаннями на районному рівні, потім переможці другого етапу змагаються в обласному турнірі, а тоді — національний етап, фінал змагань. Яцик акцентував на тому, що в такому турнірі найголовніше — насамперед масовість. Школярі мали відчути свою найбезпосереднішу причетність до широкомасштабного, безпрецедентного дійства з «мовним знаменником», яке знову і знову наголошувало б: державна мова — це не менш важливо, ніж англійська, інформатика чи математика. Важливо, що, за задумом Яцика, такий конкурс, на противагу відомим шкільним олімпіадам, передбачає не так пошуки лінгвістичних геніїв (якщо їх знайдуть в процесі нашого тестування, то ми тільки радітимемо з цього), як патріотичне виховання саме в сфері стосунків юних із мовою.

Також неодмінною умовою цих змагань було не дублювати вузько мовознавче тестування олімпіад, а надати всім тим тестам, з якими матимуть справи конкурсанти, виразно українознавчого характеру. Не випадково ж потім послідовний оборонець української мови Анатолій Погрібний назвав конкурс вдалою формою націєтворчого характеру. Він одразу ж зауважив потужний патріотичний потенціал турніру.

— А один із перших меценатів конкурсу Яцика і член його опікунської ради американець індіанського походження Джеймс Мейс назвав цей проект першою спробою національного самозахисту українців...

— Так, я добре пам’ятаю ці слова. В них — і якісна характеристика, і мета турніру, і його лейтмотив. Характерно, що саме Джеймс Мейс зірко помітив унікальність для України такого проекту, його дорогоцінну актуальність, і що саме він значно раніше за багатьох українських діячів, які позиціонують себе мало не найголовнішими патріотами, повірив у нього. Мейс одразу ж почав пропагувати конкурс, наголошувати на його спрямованості у майбутнє.

— Може, це тому, що Мейс добре знав Яцика? Адже вони певний час активно співпрацювали, коли Мейс приїздив із Америки до Канади і Яцик фінансово підтримував Мейсову роботу: американський дослідник голодомору їздив усією Канадою, щоб зустріти тих людей, які пережили в Україні загальнонаціональну трагедію свідомого нищення народу.

— Добре знав Мейс і про фінансовані Яциком «Енциклопедію українознавства», і про Український інститут Гарвардського університету, і про Центр досліджень історії України при Канадському інституті українських студій Альбертського університету, і про українські кафедри, центри та лекторії в університетах Торонто і Лондона (провінції Онтаріо). Зрештою, кожен обізнаний із Яциковою меценатською діяльністю погодиться, що він брався тільки за масштабні проекти, був незмінно послідовний у їхній реалізації і завжди доводив усе розпочате до кінця. Мейс одразу ж побачив, що це також амбітний проект, як і всі, що за них брався Яцик, бо ж дрібніші справи його просто не цікавили.

— Добре пам’ятаю, що тоді, під час закриття першого конкурсу в столичній філармонії, вручаючи свої премії, Мейс сказав, що і в цього Яцикового дітища — велике майбутнє.

— А дехто з наших діячів зустрів конкурс, як кажуть, в штики. Мовляв, це влада хоче приспати нашу пильність, відвернути нас від боротьби за українську мову. Почувши таке, Яцик скрушно розвів руками: «Марення відрубаної голови...» По-перше, це не була ініціатива влади, це була — наголошую на цьому знову й знову! — ініціатива Яцика, підтримана його однодумцями з Ліги українських меценатів і високопосадовцями, з’явилася на закритті першого нашого конкурсу, бо добре відчула його позитив. Якщо й говорити про якісь заслуги влади у справі конкурсу, то треба зазначити про тодішніх міністра освіти і науки Василя Кременя та його першого заступника Ярослава Яцкова, які одразу ж оцінили ідею такого турніру — і міністерство простягнуло нам руку для активної співпраці. До речі, саме завдяки академікові Яцкову конкурс одразу ж здобув статус міжнародного. Коли перший заступник міністра освіти Яцків і виконавчий директор Ліги Слабошпицький розробляли проект положення про конкурс і всі його регламентні документи, видатний астрофізик наполіг: конкурс буде тільки міжнародним — дітям в Україні важливо відчути, що є велика світова українська родина, що українська мова, незважаючи на її соціальну непрестижність у самій Україні, все ж належить до світових мов. Бо українці, розкидані у світі на різних паралелях і меридіанах, якби усі зійшлися до гурту, то якою мовою могли б поміж собою порозумітися? Бо один живе в Португалії чи Бразилії, другий — в Аргентині чи Еквадорі, третій — у США чи Канаді, четвертий — у Польщі або Румунії, п’ятий — у Росії чи Грузії, шостий — у Франції чи Швейцарії, сьомий — у Словаччині або Угорщині... Але у них, окрім мови країни, в якій вони живуть, є ще й своя рідна українська мова. Цей акцент виразно проходить на всіх етапах. На цьому моменті ми наголошуємо в різних формах юним конкурсантам в усіх наших конкурсах.

— Я мимоволі стала літописцем конкурсу, оскільки, будучи прес-секретарем Ліги українських меценатів, написала про нього десятки статей. Переглядаючи свої нотатки, відновлюю в пам’яті статистику турнірів. У першому (його офіційна назва — «Конкурс юних знавців української мови») взяло участь понад 200 тисяч школярів в Україні, а паралельно з цим він відбувся також і в 13 країнах світу.

— Мало хто уявляє, яка напружена робота цьому передувала, адже організувати щось — це море рутинної роботи, яка не надто помітна, яку не візьмеш у руки, яка коштує багато часу і багато нервової енергії, але виконавча дирекція Ліги була на висоті і справді творчо підійшла до реалізації проекту. У великій пригоді М. Слабошпицькому стало те, що він тривалий час був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, а тому мав тісний контакт із керівниками українських централей різних країн світу. Переважна більшість їхніх керівників були його добрими знайомими. Це значно полегшило початки конкурсу в діаспорі. Адже в цьому світі так багато тримається на особистих зв’язках, особливо у таких справах. Величезну допомогу також подало нам тоді Міністерство закордонних справ — кілька мовних турнірів відбулося з його безпосередньою участю. Наші нагороди переможцям і призерам турніру з Польщі, Росії, Грузії, Румунії, Франції та інших країн вручали посли України або інші відповідальні працівники посольств.

— Ви згадали про нагороди. От і підійшла тема призового фонду конкурсу і взагалі фінансів, адже це дуже дороге задоволення. Сьогодні (і вчора, й позавчора) головний меценат турніру — фармацевтична фірма «Дарниця». Утім, розповімо по порядку, як і звідки бралися і беруться кошти для конкурсу?

— Раз і назавжди розроблений бюджет конкурсу — майже 800 тисяч гривень. Переважну більшість коштів на перший конкурс дав Петро Яцик. До нього долучилися його приятелі — добродії з Канади і, звичайно ж, наша фармацевтична компанія «Дарниця». Яцик несподівано помер за дев’ять днів до початку другого конкурсу. І в пам’ять про нього на Освітню фундацію його імені надійшло набагато більше пожертв, аніж це було потрібно для проведення другого мовного марафону. У такий спосіб його приятелі, котрих і справді було багато, вшанували його пам’ять.

Міністерство освіти радо прийняло нашу пропозицію надати конкурсу ім’я його ініціатора й натхненника. Відтоді його офіційна назва звучить так: «Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика». Зверніть увагу: уже немає в назві юних знавців української мови, як це було раніше, бо до нього прилучились і вищі навчальні заклади, і Збройні сили України. Уже з другого турніру він став своєрідним посполитим рушенням до державної мови. У ньому взяло участь понад п’ять мільйонів школярів, студентів, учнів профтехосвіти й військовиків. Важливо, що тоді, коли Міносвіти очолював Василь Кремень, переможців-одинадцятикласників без вступних екзаменів зараховували на філфаки університетів (навчання за кошт держбюджету).Сьогодні цього немає. І не тільки цього. Відколи Міносвіти очолив Дмитро Табачник, розпочалося торпедування конкурсу, намагання маргіналізувати його шляхом клонування турніру (наприклад, мертвонароджене в надрах Міносвіти дитя — конкурс імені Шевченка, який точніше було б назвати конкурсом імені Табачника, оскільки в ньому розмито і знівельовано мовно-патріотичний профіль). Ледь устигнувши осідлати міністерське крісло, Дмитро Табачник почав велемовно розводитися: у зв’язку зі складною фінансовою ситуацією Міносвіти не має коштів для фінансування конкурсу імені Петра Яцика, а має кошти тільки для конкурсу імені Шевченка і тому знімає з себе всі обов’язки співорганізатора конкурсу імені Петра Яцика. Звичайне лукавство і дезінформація. Бо Міносвіти ніколи жодної живої копійки не надавало на наш мовний турнір. Усі його витрати — це кошти благодійників. Кожна премія (а їх сотні!) носить ім’я її конкретного фундатора, всі адміністративні затрати в усіх турнірах — із коштів Ліги українських меценатів. У реєстраційних документах турніру, затверджених у Мін’юсті, чітко зазначено: організатори конкурсу — Міністерство освіти і науки та Ліга українських меценатів, а відбувається конкурс із участю Міністерства культури і туризму, Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони. Преміальний фонд конкурсу забезпечує Ліга українських меценатів. Зрозуміло, величезна волонтерська робота українського вчительства в конкурсі — це те, що складно виміряти, бо для цього немає одиниці виміру. Без цього конкурсу просто не було б, та коли йдеться тільки про гроші, як це говорить нинішній очільник освіти, то маємо хрестоматійний приклад або ж його звичайної непоінформованості, або звичайного лукавства. Бо не може чоловік відверто сказати: я не люблю цього конкурсу, як не люблю нічого українського, а тому я проти і хочу за будь-що його закопати.

— Чому кожен конкурс відкривають у іншому місті України?

— Організатори вирішили, що кожен мовний турнір має урочисто відкриватися 9 листопада, в День української писемності, в іншій області. І ось уже відбулися урочистості відкриття мовних змагань на Черкащині, на Волині, на Львівщині, на Кіровоградщині, на Запоріжжі, в Криму, на Чернігівщині, на Буковині, на Миколаївщині, на Дніпропетровщині, на Закарпатті, на Рівненщині. Це — мовби запалювання олімпійського вогню. Сигнал для всієї України і світової української діаспори: черговий конкурс з української мови оголошується відкритим. На те відкриття виконавча дирекція Ліги українських меценатів відряджає спеціальні делегації, до яких входять відомі письменники, артисти, представники ЗМІ. Ці заходи, як правило, відбуваються в обласних театрах чи філармоніях і стають справді помітними подіями не тільки в області — їхнє відлуння чути на всю Україну.

Офіційне закриття кожного конкурсу проводимо щороку в середині травня у столичному театрі імені Івана Франка. На сцену викликають переможців і призерів, а також численних володарів заохочувальних премій. Це — як своєрідний урок із географії України. Лунають назви сіл, містечок і міст країни. Наддніпрянщина, Слобожанщина, Поділля, Галичина, Закарпаття, Крим — ось вона, єдина, велика і багатолика Україна. На сцені, у світлі юпітерів, перед телекамерами — юні представники нашої країни. У них розумні обличчя, вони говорять щиро. Вони вірять в Україну. Дивлячись на цих дітей, слухаючи їх, втішаєшся переконаністю: Україна буде благополучною, з усіх поглядів повноцінною державою. І без сумніву, найкраще, що вона має — ось ці діти. Вони — її стратегічний ресурс. Вони змінять її недолугих політиків і неграмотних державців. Вони стануть яскравим свідченням модерної нації, яка зможе адекватно реагувати на всі складні світові виклики.

— Чимало всіляких гіпотез викликав відхід від конкурсу імені Яцика доньки Петра Яцика Надії. Як ви прокоментуєте цей вчинок?

— Нагадаю, що після смерті мецената мовним марафоном кілька років опікувалася Освітня фундація його імені. Фундація, як це прийнято на Заході, має дозвіл видавати спеціальні довідки на пожертви, і ті суми виводять жертводавцям з-під оподаткування. Це дуже ефективно, оскільки заохочує в Канаді благодійництво, що має справді масовий характер. У нас є реєстри всіх тих, хто тоді давав кошти на конкурс. Це сотні людей. Безпосередньо коштів самої Фундації, а не цільових пожертв на мовний турнір, щороку було 5—6 тисяч доларів. Усе решта — кошти інших людей із Канади, США, Австралії та України, тому саму Фундацію наш проект фінансово не надто перенапружував. Внески таких людей як, скажімо, світлої пам’яті Станлі Пітерсон (з дому — Богдан Патик), який кілька років давав по 50 тисяч доларів, чи Леонід Ліщина — меценат усіх 13 конкурсів, — набагато більші за внески самої Фундації. Надія Яцик — це не Петро Яцик. Він був українцем, а вона вже — канадійка, яку фактично ніщо реально не пов’язує з Україною. Цей конкурс додавав їй клопотів — вона мусила приїздити сюди на його закриття. Пані Надія шукала приводу й мотивації, щоб красиво від нього відійти. Заявляла: українською мовою в Україні має опікуватися держава, а якщо держава до мови байдужа, то чому раптом громадяни Канади мають робити те, чого не робить вона? Воно, певно ж, так. Але якщо держава цим не опікується, то мусимо опікуватися ми. Потім начебто різні наслані владою аудити замучили Фундацію — не могли зрозуміти, чому з неї щороку йдуть кошти в Україну. Тому пані Надія сказала, що їй не потрібний такий клопіт. Її можна зрозуміти: вона — канадійка, і їй у сто разів охочіше займатися благодійством, творячи собі відповідне реноме, в Канаді. Хоча, з другого боку, не можу зрозуміти, як це відступитися від справи, що носить батькове ім’я, що стала своєрідним нерукотворним йому пам’ятником? З відходом Фундації з рядів організаторів конкурсу ми втратили багатьох жертводавців, які не могли вже одержати податкові пільги, оскільки пожертви напряму, без посередництва харитативної установи підлягають оподаткуванню. З нами залишилися найвідданіші, найжертвенніші.

— Кожна премія, котру одержують конкурсанти, — іменна. Це у вас принципово?

— Безперечно! Подеколи за премією стоїть цілий сюжет. Наприклад, кілька дітей отримували премії імені Тетяни Симиренко, доньки геніального помолога Володимира Симиренка, внуки також видатного помолога Левка Симиренка і правнуки Платона Симиренка, що фінансував Шевченкові відоме видання його «Кобзаря». На похороні цієї прекрасної жінки в Оттаві її приятельки зібрали кошти для премій імені пані Тетяни. Або були в нас відзнаки імені Олександра Олеся й Олега Ольжича. Внук і син цих поетів Олег Кандиба з Канади встановив премії імені батька й діда, а нинішнього року конкурсантка-десятикласниця, що посіла у своїй номінації на загальноукраїнському рівні друге місце, одержить премію імені Олени Пчілки, яку уфундувала з власних коштів відомий мовознавець, тепер народний депутат Ірина Фаріон. Щороку діти одержують премії імені Дмитра Нитченка, що їх фінансує донька письменника з Австралії Леся Ткач (у літературі вона знана як Леся Богуславець). А Богдан Бенюк заснував премію імені своєї мами. До речі, в конкурсі це дуже поширено — нагороди в ім’я пам’яті своїх батьків. Добра справа — кошти на премії замість квітів на їхні могили. Традиція, яку наша діаспора перейняла на Заході й передала в Україну.

Наш конкурс поєднав дітей України з діаспорними благодійниками — дехто з них став меценатом студентів, виплачуючи їм стипендії. Познайомившись зі школярами — конкурсантами, вони взялися ними опікуватися, коли вони стали студентами. В такий спосіб вибудовуються своєрідні духовні мости, на яких зустрічаються люди не тільки різних поколінь, а й різних материків. І ці люди — українці, яких поєднав у таких благородних життєвих сюжетах наш конкурс. Бачачи це, відчуваєш велику моральну втіху. Є на цьому недосконалому світі й добрі діяння.

— Ваше бачення конкурсної ситуації на майбутнє?

— Ми ніколи не змогли б так масштабно розгорнути конкурс, і він ніколи не став би таким популярним і престижним, якби у суспільстві не було запиту на українську мову. Ніякі меценати і ніякі кошти не змогли б так змобілізувати і згуртувати довкола цієї справи маси, якби не армія вчителів-словесників. Колись Бісмарк сказав, перемігши у війні, що він мав найкращого в світі солдата, і цей солдат — пруський учитель. Україна також має найкращих своїх солдатів не в особах нардепів чи скорумпованих держчиновників. Її вірні солдати — вчителі української мови, які знають, що держава — це не тільки президенти, прем’єри, СБУ, кордони, в’язниці, парламент, а — найперше — Держава Слова. Німих держав не буває, бо німі держави приречені на смерть.

Конкурс, у якому беруть участь мільйони, житиме, бо він покликаний життям. Маю тверду переконаність, що зі зміною керівництва Міносвіти все повернеться на свої місця. Міносвіти займе своє колишнє місце надійного партнера цього проекту і знову означить його серед своїх пріоритетів, як це воно робило раніше, коли міністри особисто виїздили на відкриття конкурсу, коли вони особисто нагороджували переможців його в театрі імені Івана Франка. І все решта з цим пов’язаного також відновиться. І не тільки відновиться, а й приростатиме добрими творчими ініціативами. Я тут багато міг би розповісти про все те корисне і важливе, що інспірував конкурс на місцях (стільки благодійників за ці роки з’явилося в наших конкурсантів у районах та областях!). За 13 років нашого мовного марафону в його потоці пройшли мільйони тих, хто не бажає бути напівукраїнцями. Під прапором конкурсу — не тільки нинішні чи колишні його учасники, а й їхні вчителі, батьки. Це таки армія, тому я переконаний: за будь-якої влади, моди й погоди конкурс збережеться. Він став органічною прикметою нашого життя, свідченням суспільного руху вперед навіть і тоді, коли держава нерішуче тупцює на місці.