ОБРАЗ МАЛЕНЬКОГО ЛЮСТДОРФА У СЕРЦI КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ

На зламі...

Я живу на зламі. На зламі доби, на межі інформаційно- нервового зриву, на межі Одеси та не-Одеси. Найближче містечко від моєї домівки — 10 хвилин на трамваї — Чорноморка, колишній Люстдорф, веселе німецьке село, яке ще раніш називалось Люїсдорф. Та із самого заснування переселенцями з Вюрттемберга 1805 року німецької колонії на мальовничому, проте зрадливому та зсувному березі Чорного моря мала вона шляхетну назву Кайзергайм.

Здається, зараз Люстдорфові повернуто історичне ім’я й веде до нього вже не Чорноморська, а Люстдорфська дорога, якою їздить до Одеси й назад переповнений помаранчевий трамвайчик. Як колись...

Люстдорф, Люстдорф... Перший виноградник (1807), перша школа та кірха (1820), перший справді великий будинок (1823), перший театр, який ставив п’єси німецькою, українською та російською мовами не лише в рідному містечку, а і в Одесі, побував з гастролями в кільканадцятьох німецьких колоніях, що давно вже прописалися в південноукраїнському степу.

Разом з українським народом люстдорфці та інші колоністи пережили усі злигодні та лиха першої половини бурхливого XX сторіччя: Першу світову, революцію й громадянську війну, голодомор 1921—22 та 1931—33 років, розкуркулення та сталінські репресії...

Аж поки не настав чорний день 22 червня 1941 року. У свинцевому небі над Люстдорфом птахом нещастя з’явився літак, чорні цяточки посипалися з нього в Чорне море. Це парашутисти! Німці! Гостинні довірливі люстдорфці надали притулок «землякам», а вони виявилися перевдягненими чекістами! Що сталося потім, легко здогадатися — арешт і швидкий вирок. Ті, кому «пощастило», опинилися в Сибіру разом із тисячами поволзьких німців та іншим «ворожим елементом».

Є друга, можливо, більш достовірна версія загибелі Люстдорфа. Цілком вірогідно, що в реальній ситуації обидві версії «об’єдналися». Певна кількість колоністів залишилася у своєму вже не зовсім веселому селі після «здачі» Одеси Червоною Армією і опинилася в окупації. Звичайно, німецька та румунська окупаційна влада не так ставилася до них, як до слов’янського, а тим більше, єврейського населення, але й тут людяність нерідко брала гору над політикою розбрату і страху. Чимало приречених нацистами українців, росіян, молдован, болгар, євреїв, борців Опору і пересічних громадян різних національностей та ідейних переконань було врятовано від смерті причорноморськими німцями.

І все ж ті люстдорфці, які не йшли на компроміс із окупантами, не могли сподіватися на милість радянської тоталітарної системи, а вона вже почала здобувати серйозні воєнні перемоги. Після Сталінграда багатьом колоністам стало зрозуміло — з батьківщиною доведеться розлучитися. Майже 150 років на цій родючій українській землі, п’ять поколінь, хтозна-скільки праці й любові, вкладені у ці місця, що стали ріднішими за далекий Вюрттемберг, і все це покинути? Так! Це боляче, але це краще, ніж попрощатися з життям.

Так і сталося. 17 березня 1944 року всі мешканці Люстдорфа: і старі й малі, з худобою і всім скарбом пішли (саме пішли, тільки зовсім слабкі мали можливість їхати підводами!) на Захід, слідом за німецькою армією, яку звідусіль тіснили радянські війська. У сербському придунайському містечку Панчево вони нарешті сіли на потяг — до Лодзі. До Німеччини добралися лише наприкінці року, зовсім знесилені. Але чоловіків відразу ж рекрутували до вермахту — на захист історичної Батьківщини.

Тепер уже окуповано саму Німеччину. Нова влада суворо карає військових злочинців. Причорноморських німців, яким вдалося вижити, на підставі того, що юридично вони є радянськими громадянами, депортують у СРСР, а точніше — в той самий Сибір. Лише тим із них, кому пощастило опинитися в американській окупаційній зоні, дозволили залишитися у фатерлянді.

Люстдорф, Люстдорф, невесела у тебе доля. Про колишнє нагадують лише хіба німецькі топографічні назви: центральна вулиця Ернста Тельмана, колгосп ім. Карла Лібкнехта, у якому зовсім нічого не змінилося з радянських часів, незважаючи на те, що він тепер не колгосп (борони Боже!), а КСП (колективне сільське підприємство).

А я все ж люблю блукати твоїми занедбаними пляжами. Чуєш, Люстдорфе? Люблю блукати уздовж безмежного моря під сильними вітрами й згадувати та мріяти. Як воно було б, якби не було тих парашутистів, тієї війни, якби не було в нас жорстокості та заздрості, низького бажання cкривдити ближнього? Коли б не отримували насолоди від страждань інших?.. Коли б не мріяти про абсолютну владу й абсолютну покору?... Коли б...

А ще я дуже люблю кірху. Ні, «люблю» — погане слово, не пасує воно до храмів, хоча те відчуття зачарованості, що наповнює мене, коли я дивлюся на неї (вона, до речі, головний храм Німецької євангелістсько-лютеранської церкви України), теж трохи сумне й болісне. Серед усіх архітектурних шедеврів, якими так багата Одеса, саме кірха Св. Павла викликає в мене справжній душевний трепет. Чому, я ж атеїст? Може, тому, що вона напівзруйнована, як моя країна? Трагічна історія. Нелегке сьогодення. Невизначене майбутнє.

Експертизою пам’яті

Чому так? Чому при кожній спробі осмислити давній дитячий спогад уява вперто викликає один і той самий образ? Немов десь немислимо далеко, ледь пульсуючи на високих регістрах, то затихає, то знов проривається щемлива й до болю знайома партія меццо- сопрано.

Це вже потім, у власному підлітковому «розслідуванні» з’ясувалися суттєві деталі того дивного відчуття. Що була того разу не чергова «баудінстська» облава, яких доти вдавалося батькові уникати — його, єдиного в окрузі вчителя та неперевершеного імпровізатора на скрипці, берегли всім селом. Що стояв тоді також березень, коли сутінкового ранку за ним прийшли чи не вперше бачені гестапівці в довгих, схожих на рясу сусіди- священика, плащах, і це було останнім, що врізалось у пам’ять од мовчазних ранкових візитерів. «Німаків», як іще називали їх на відміну від завжди скуйовджених, смереково пахнучих «хлопців із лісу».

Але ні, не останнім. Намертво запам’яталась іще одна деталь — звук удару, наче зойк, алюмінієвого кухля об льодову кірку у відрі (ночі в Карпатах морозні до травня), та вмитись йому вже не дали.

Це вже потім, через багато років, мені показали фотографію, на якій — мурашки за спиною — діловито готують до страти групу людей. На внутрішньому дворі дрогобицької тюрми — не менш діловито уточняв підпис. Об’єктив вихопив одного з них — уже на лавці, під нависаючою мотузкою...

«Упізнаєте батька — пенсія від ФРН, вважайте, в кишені», — так чи майже так стимулювали в КДБ моє «побачення з дитинством».

Побачення не відбулося. Зате знову чітко спрацювала інша експертиза пам’яті — той характерний зойк порожнього кухля від удару об лід...

Саме так. Відповідаючи на запитання Гете-інституту: що було, що є і що буде у взаєминах нової Німеччини й нової України? — хотів би виділити саме цей аспект — потребу поєднати, осмислити, усвідомити, одне слово, дати лад двом речам — нашій пам’яті і новому Часу. Історичною, генетичною, спадково-трансформаційною — називаймо цю пам’ять як завгодно, але від усвідомлення такої потреби, від спроможності це зробити, не покладаючись лише на «жорна часу» та зміну поколінь, залежить, переконаний, значно більше, ніж це може видатись.

Про ціннісний, принципово багатообіцяючий вимір міждержавних відносин не говоритиму. Уламки берлінської стіни, вивезені в туристських рюкзаках і моїми співвітчизниками, стали не лише сувенірами, а й символами вчорашніх догм, у тому числі і щодо адресності тоталітарних геноцидів. Та й інформаційно — маю на увазі столичні ЗМІ — нинішні, передусім молоді українці, мають достатньо підстав, аби оцінювати наші взаємини як безперервний і висхідний процес — спільна оборона, спільне виробництво унікального літака, спільна реставрація святині Успення, спільне задоволення від передачі іншого національного скарбу — архівів великого Баха...

На людському ж, міжособистісному рівні — хтось колись чув, як потрактовує все це, скажімо, старий гуцул, пригощаючи онуку на щойно одержані «остарбайтерівські» кревні?

Веду до того, що місцева, районна ланка мас-медіа не дотягується до надзвичайно важливої роботи, де психологізм «примірювання» пережитого поколінням, що не вийшло (і вже, мабуть, не вийде) із моторошної бойні, мав би стати своєрідною реінкарнацією цінностей, притлумлених і понівечених замолоду. Веду також до ділової пропозиції — вкрай доречні тут були б спецпроекти типу цільових грантів на краще ведення проблеми саме низовою пресою. Стократ помножена на критерії родинних традицій, на «геополітику» найвіддаленішої закутини, що певним сенсом не потребує жодних самоідентифікацій, бо її здавна уособлюють тамтешні мудреці-дідугани, — така акція безумовно каталізувала б зусилля і державців, і бізнесменів, і, як мовиться, «культуртрегерів».

До речі, щодо запозичень і майбутнього наших відносин. Набираю телефонного співрозмовника, запитую, чи справився із вправами з німецької. «Ordnung», — чую відповідь, щоправда, не зовсім бадьору.

Що ж, порядок — то й порядок. П’ятикласник- онук, вірю, знатиме лише його прямий контекст.

Густав

Світлій пам’яті мого друга Густава присвячується

Я дозволю собі розповісти цю невигадану історію про людські стосунки між українською дівчиною й німецьким солдатом від першої особи, так, як її оповідав мені їхній син Густав. Долі її героїв — лише несподіваний штрих примхливої долі на строкатій гравюрі взаємин двох великих народів, які, вірю, обов’язково збудують цивілізований, вільний, процвітаючий спільний європейський дім, у якому будуть мирно й щасливо жити їхні нащадки.

Густавом мене назвала мама. Це було досить дивне ім’я для дитини, що народилася у 1944 році. Війна тривала. Тепер смерть збирала щедру данину на землях Західної Європи. Звільнена від фашистів Україна потроху наповнювалася людьми, що поверталися з евакуації. Підводився з руїн і Київ. Але життя, немов розбурхана ріка, ще не ввійшло в звичне русло. Забирати юну вісімнадцятирічну маму з пологового будинку прийшла лише бабуся. Війна розкидала родичів по фронтах та далеких землях. Дідусь загинув у Сталінградській битві. А бабуся з мамою самі якось пережили лихоліття в своїй затишній квартирі, вікна якої й тепер виходять у тихий, засаджений кущами бузку двір. Саме туди, на вулицю Воровського, що поряд із Львівською площею, принесли мене морозного грудневого дня. Саме в тих стінах майже п’ятдесят років я прожив поряд з таємницею свого нетипового імені й походження, аж доки не довідався правди.

Йшов 1992 рік. Мама лежала в онкологічному диспансері безнадійно хвора на рак молочної залози. Операція не допомогла. Від хіміотерапії вона відмовилась. Танула на очах. Я щодня після роботи летів до неї. Робив вигляд, що не сприймаю наближення невідворотного. Щось говорив, розповідав новини, читав свіжі газети. Час був гарячий, бо ще й року не минуло, як Україна стала незалежною. Вона слухала мовчки, говорити їй ставало все важче. Часто, слухаючи, забувалась у сні. Іноді я відчував, що думками вона десь далеко, хоча очі дивились на мене уважно-уважно, наче щось зважуючи. А одного разу несподівано зателефонувала пізно ввечері додому й попрохала принести наступного дня до лікарні її зелену, плетену з вербової кори шкатулку. Дивно, але за багато років я бачив той витвір талановитого умільця лише кілька разів. Ще в дитинстві мама якось сказала, що то сейф її душі й серця, тому вона так старанно ховає його від сторонніх очей. Шкатулку я знайшов на самому дні шафи. У шкіряних тоненьких петельках — дужка маленького замочка. Ключа в ньому не було. Чомусь виникла думка, що й мамине життя промайнуло якимсь зачиненим на замочок, одноманітно, жертовно. Дім — робота — дім. І так роками. Ростила мене сама. Доглядала за хворою лежачою бабусею. Мала кілька товаришок, але близькими подругами вони не були. З чоловіками ніколи не зустрічалась, віддаючи мені всю ласку й турботу. Але ніколи я не чув з її вуст скарги на свою жіночу долю. Завжди бадьора, привітна, підтягнута. Відчувалося, що десь у глибинах внутрішнього космосу горить у ній своє невидиме стороннім очам сонце. Зігріває, дає сили боротися, живить душу й серце.

Мама зустріла мене у холі. Вона чекала. У глибокому кріслі, маленьку, схудлу, її важко було помітити. Сама покликала мене, привіталася, а коли я дістав з сумки шкатулку, вся аж засвітилася. Ключик висів у неї на шиї на тонкому довгому шнурку. Коли слабкі руки нарешті впоралися із замочком, кришка шкатулки, нічим більше не стримувана, трохи піднялася і я побачив синьо-червоно-білі окрайці поштових конвертів. Певно, їх було ще багато там усередині. Дивно, але ми вдома дуже рідко отримували листи, а із закордону — взагалі ніколи. Мамині руки потяглися до паперів. Вони тремтіли. Вона вся тремтіла, як осінній листочок під поривами безжалісного вітру. Жовтий, з восковим відблиском колір її обличчя посилював це відчуття.

— Мені скоро в землю, і я не хочу забирати цю таємницю з собою, — напружено почала вона.

— Ти, Густаве, ніколи не питав про свого батька, а я ніколи нічого не казала. Бог послав нам обом це мовчання. Воно врятувало нас від неправди, підозр та образ. Але в часи, в які ми жили, правда могла обернутися непоправною бідою — переслідуванням, залякуванням, спонуканням до підлої співпраці з КДБ. Адже твій батько — німець. Його теж звали Густавом. Він помер у 1989- му від канцеру. Тепер і я йду за ним. Йду до нього, щоб уже назавжди бути разом, бо всі роки кохала тільки його, вірна була тільки йому, ростила тебе — його кровинку, з думкою, що часи зміняться і ми всі побачимось. Не судилося... Ти весь у батька — сильний, високий. Таким колись взимку, на початку сорок четвертого, я вперше побачила його. Він був серед полонених німців, яких залишили в Києві для відбудови міста. У куцій, з чужого плеча зеленій шинелі, стоптаних черевиках та обмотках на ногах, у літньому капелюсі, без рукавиць, страшенно худий, але кремезний, він одразу впадав в очі серед інших бідолах. Їхня група під невеликою охороною розбирала на Хрещатику зруйновані будинки. Поряд працювали кияни, яких направляли підприємства. Я тоді вже працювала на Центральному телеграфі. Послали й мене. Одного дня нам, молодим дівчатам, загадали накладати цеглу на ноші німецьких полонених. Прораб казав, щоб вантажили побільше, мовляв, скоріше здохнуть. Через кілька годин знесилені хлопці разом посідали на мерзлу землю, показуючи охоронцям, що потребують перерви. Охорона наставила на них гвинтівки, почала кричати. Викликали офіцера. Той не володів німецькою. Теж кричав, матюкався, підбігав до полонених, приставляв до голови пістолет й бив ногами по спині. Вони сиділи незворушні. І лише коли військовий підскочив до твого майбутнього батька, той підвівся, безстрашно подивився в очі начальника й голосно, щоб всі чули, заговорив. Ми знали, що полоненим заборонено розмовляти. За це могли застрелити на місці. Тому вчинок цього красивого хлопця був сміливим і несподіваним. На диво, старший із охоронців не застосував зброю. Повернувшись до нас, він раптом запитав, хто може перекласти слова цього фріца. Я добре володіла німецькою, бо твої дідусь і бабуся до війни викладали її у школі й вимагали від мене особливої старанності у цьому предметі. У той момент я страшенно злякалася, що офіцер вистрілить у бунтівника і на моїх очах загине невинна, беззахисна людина. Тому відразу крикнула, що полонений на ім’я Густав Варліс не піднімає бунту. Від усіх полонених він просить перепочинку. Він каже, що всі вони колишні солдати, а не офіцери, і самі не просилися на війну. Що всі вони робітники, службовці, школярі потрапили на неї примусово. Вони розуміють свою важку провину перед мирним населенням, але вони хочуть повернутися колись із полону до своїх близьких живими. А вночі перед цим днем від перевтоми, холоду й поганого харчування вмерло відразу четверо їхніх товаришів. Я перекладала чітко, голосно, емоційно, без усякого внутрішнього страху за можливі наслідки. Офіцер був спантеличений. Потім німці підвелися з землі, і робота продовжилась. Щось відбулося після цього. Уже наступного дня полоненим через кожні дві години дозволили десять хвилин перепочивати біля металевих діжок, у яких горіло багаття. Те саме робили й ми. Коли під час чергової перерви за спиною я почула тихий знайомий уже голос зі словами вдячності за порятунок, то думала, що розридаюся вголос. Дивно, але я не відчувала до німців ненависті. А цей сміливий хлопець, Густав, своїм вчинком щось зачепив у дівочому серці. Тепер він, знову ризикуючи, дякував мені. Я мовчала. Відчувала тільки, як від того голосу вся тремчу. Але не від холоду чи страху. Від чогось іншого, незбагненного.

Після роботи з’ясувалося, що назавтра на відбудову пришлють інших дівчат. Я була певна, що ніколи в житті не побачу більше Густава. Але доля незбагненна. Навесні Київ облетіла чутка про втечу з табору на Сирці двадцяти військовополонених. Однієї березневої ночі двоє з них з’явились у нашій квартирі, їх привела твоя бабуся. Вона працювала тоді нічним охоронцем на якомусь складі. Що спонукало її на такий відчайдушний, смертельно небезпечний вчинок, знає лише її совість та Господь. Знаю тільки, що Німеччину вони з твоїм дідусем дуже любили. В одному з прибульців я впізнала Густава і втратила свідомість. Хлопці обіцяли піти від нас наступної ночі. Ми переодягли втікачів у дідусеве вбрання, нагодували, на день сховали у погребі. Надвечір у Густава почалося запалення легенів. Його товариш пішов. Густав жив у нас ще більше місяця. Він став моїм першим і єдиним коханим. Мама нічого не знала. Випадково його побачила й почула сусідка. Стала допитуватись. Він злякався за нас і вирішив піти. Залишив тільки листа для мене. Він лежить на дні цієї шкатулки. Наступного я одержала з оказією лише через тридцять років. Твій батько пройшов сибірські табори, втратив здоров’я, та все ж дістався додому. Поступово став на ноги. Завів бізнес. Побудував будинок, одружився, має дочку. Усе як у людей, лише серце залишив назавжди у далекому Києві. Я не розповіла йому про тебе, Густаве. Листи перлюструвалися. До тебе могли б виникнути підозри з боку КДБ. Хай це залишиться на моїй совісті, але заради тебе ж треба було бути обережним. Ми листувалися до його смерті. Листи приходили «до запитання». Я жила ними, я кохала й була коханою....

Мама померла за кілька тижнів. Я не став читати її листування з батьком і знову замкнув шкатулку на маленький замочок. Сейфи мають бути зачиненими....

Галерея двох картин

У своїй книзі «І тому, що ми робимо нашу країну кращою (26 листів сучасній Німеччині)» теперішній канцлер ФРН Герхард Шредер писав: «Якби десь існувала галерея політичних цінностей, я повісив би там дві картини, що є для мене особливо важливими. На одній із них — Віллі Брандт у 1970 році навколішки біля варшавського гетто. На іншій — Іцхак Рабін потискає руку Ясіру Арафату».

Такої галереї, на жаль, не існує, як не існує і «Галереї людських цінностей». Немає такого місця, де виставлялися б роботи, що віддзеркалюють те найголовніше, що у сьогоденні єднає і водночас розділяє різні народи, такі, приміром, як українці й німці. Проте уява цілком дозволяє змалювати подібну виставкову залу. Напевно, то буде велике й світле приміщення, але зацікавлений відвідувач навряд чи побачить там епохальні полотна із покладанням квітів високими чиновниками до різноманітних пам’ятників або потисками рук чи теплими обіймами перших осіб держав. На стіні — лише дві картини, і зображені на них більш приземлені речі. На одній — нескінченна черга до консульства ФРН в Україні. Зморені та відчайдушні очі шукачів омріяної німецької візи прикуті до абсолютно байдужих працівників установи, які зверхньо спостерігають за натовпом громадян іншої країни, і у ньому окремі особистості годі й визначити. Тому всі вони зливаються в єдину масу, що «згори» здається вже зовсім нелюдською. Під картиною підпис: «2001 рік. Україна. Київ».

Якщо трохи повернути праворуч, можна побачити інше полотно. На ньому також натовп: в очах людей розпач, але ще — жах і туга. Натовп ділять на окремі купки, заганяють у товарні вагони й везуть на далекий Захід («Україна. Київ. 1942 рік»). Більшість цих людей потім повернеться в Україну й через кілька десятиріч з несподіванкою дізнаються, що за оту примусову працю в Німеччині їм призначено винагороду. І вони будуть терпляче на неї чекати (на відміну від громадян США). Що їм до тих юридично обізнаних американців, які одне за одним направляють позови до суду на своїх німецьких хазяїв. (Щоправда, від того зацікавлені особи у ФРН страшенно дратуються й категорично відмовляються робити виплати всім, доки остарбайтери зі Сполучених Штатів не припинять «юридичну війну»). Що нашим українським стареньким, які доживають віку десь на краю географії, що їм до тих розбірок між цивілізованими громадянами цивілізованих країн. Та й грошей-то вони чекають радше як моральної компенсації за приниження, аніж платні за виконану роботу.

На відміну від них, сьогодні громадяни України від’їжджають до ФРН абсолютно добровільно, вбачаючи власне майбутнє за отим далеким обрієм, де більше ніж півстоліття тому зникали товарні вагони з їхніми бабцями й дідусями. Щоправда, перед тим доводиться долати безліч паперових бар’єрів. Та багатьом це зовсім не перешкоджає проходити дистанцію «Україна — Німеччина» з відмінним результатом. Ось так день у день усе менше стає українських німців, натомість по той бік кордону росте й шириться нова етнічна формація зі знайомою, але водночас дивною назвою — «німецькі українці».

...До галереї час від часу заходять відвідувачі та запитують:

— Усього дві картини, як дивно!

— Та ні, — знизуючи плечима, відповідає екскурсовод, — чесно кажучи, у запаснику є іще кілька замальовок, зроблених нашвидкуруч. Але їх іще потрібно доробити. І от тоді...

«Як я могла жити без тебе?»

Ніч, що наближалася, давала про себе знати лише прозорим ніжно-золотистим світлом та фіолетовими краями тіней. Автомобілів на вулицях меншало. Розходилися й люди. Невеликі групки на виходах із парку та на перехрестях вулиць швидко розсипалися та зникали у вигляді окремих фігур у численних провулках. Люди йшли в ресторан, ішли в кав’ярню, йшли додому. Повітря було м’яким, пахло квітами. Стало тихо. Заходжу до кафе, сідаю, беру, як завжди, тістечко, але не беру, порушуючи традицію, кави. Сьогодні питиму медове повітря вечірнього міста — дешево, приємно і для здоров’я корисно. Вікна будинку навпроти відчинені, і з якогось із них ллється жіночий спів. «Як я могла жити без тебе?» — лине з вікна. І в романі Ремарка співали тої ж пісні. Звідки ж голос: з вікна чи з роману? «Як я могла жити без тебе?» — тихо підтягує кельнерка десь у мене за спиною. Але геть вечір і співи, треба подумати й про есе.

Сиджу оце і думаю, що це сидіння моє, і цей вечір, що п’ється так солодко, були б неможливі у тому ж місті, у тому ж кафе, але десять років тому. Десять? Ні, еру, епоху тому. Адже час завжди тече нерівномірно, а в останні десять років його натекло вже надто багато, бо то був час, що складався із змін. Крізь ту часову товщу вже й не вгледіти, що було. Що приніс той перший рік останнього десятиріччя двадцятого сторіччя? Той самий рік, що сонячним вітром промайнув і забрав виїзні візи, характеристики, трохи звеселив суворих прикордонників, тихо прошелестів Берліном та залишив якусь купу каміння у самому його центрі. Розбите каміння старого часу...

А натомість приніс чудового дядька Костя Матвійовича, бабиного брата, і осів зорями на бабиних очах. Вона ж бо пам’ятає Костя ще малим, але то задовго до війни. А тоді війна, а потім він не писав всі ті роки, бо не пробив би папір з Західного Берліну двох завіс: кам’яної та залізної. Вітер присвиснув та й кинув разом з дядьком ще й новий мій паспорт із написом «дозволено виїзд в усі країни». Ой, що там починається за тим трьохлітерним «усі»: усі різнокольорові моря, острови з чудернацькими назвами, гарячі тихоокеанські течії, що ведуть бозна-куди, і Німеччина, і Гватемала. У-С-І.

Повертаємо одне одному предмети мистецтва, живопис, архіви, документи. Та що там живопис, коли ми повернули одне одному цілий світ, усе цвітіння каштанів, берлінські сутінки, затишки боннських кав’ярень. Це тепер наша спільна власність з правом спільного ж користування.

Треба, мабуть, порадіти зустрічам лідерів наших держав, налагодженню економічних, політичних та інших зв’язків між нашими країнами, особливо приємним стало пожвавлення товарообігу між Німеччиною та Україною... Але найдивовижнішим є поліпшення людообігу, поглядообігу, думкообігу, найкращим є те, що я йду вулицею німецького міста і відчуваю, як парує після спекотного дня асфальт, і можу йти отак і йти, поступово стаючи непомітною і розчиняючись вдалині, і бути в цьому місті, бути з ним, бути його історією, як і воно — моєю.

Тануть сутінки, а з ними спогади, бо ніч робить усі міста та часи однаковими...

Я зараз у Німеччині. Так дивно це було колись, як природно це зараз. Темнішає, все поглинає темрява. Звичайне німецьке нічне місто. «Як я могла жити без тебе?»...