Гарячі теми:

Образок до життя Атени Пашко

Роздуми про видатну особистість на тлі історичної доби, в якій вона жила і працювала

21 жовтня, 17:47

«День» уже розповідав про акцію з нагоди 90-річчя від дня народження, поетеси громадської діячки, голови Союзу українок, дружини В’ячеслава Чорновола Атени Пашко (див. публікацію «Сила і ніжність» у «Дні» від 11 жовтня 2021).

Нагадаємо, що пам’ятний захід організував і провів Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Модератор зустрічі — директорка МІОКу Ірина Ключковська.

Повну відеоверсію зустрічі «Атена Пашко. Сила і ніжність» можна переглянути тут: https://www.facebook. com/MIOK.LVIV.UA/videos/573623823881057

Сьогодні в продовження теми Ірина Ключковська поділиться з читачами «Дня» роздумами про постать Атени Пашко. На думку директорки МІОКу, особистість п.Пашко потребує наукового осмислення і вивчення на тлі історичної доби, в якій вона жила і працювала.

ДОВІДКОВО

Атена-Святомира Пашко народилася 10 жовтня 1931 року в селі Бистриця, що в Дрогобицькому районі Львівської області.

Випускниця Львівського лісотехнічного інституту.

Від середини 1960-х років виступала на захист репресованих діячів української культури, за що зазнавала утисків і заборон.

Із відновленням незалежності України, в грудні 1991 року, обрана головою Союзу українок.

Після трагічної загибелі 1999 року чоловіка В’ячеслава Чорновола Атена Пашко продовжила втілювати політичні ідеї, спільні для їхнього подружжя. Авторка поетичних збірок «На перехрестях» (Мюнхен, 1989), «На вістрі свічки» (Балтимор-Торонто, 1991), «Лезо моєї стежки» (Київ, 2007). Нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня (1997), Орденом Свободи (2009).

Померла в Києві 20 березня 2012-го. Похована на Байковому кладовищі — поряд із чоловіком.

І далі пряма мова Ірини Ключковської, яка дуже близько знала Атену Пашко, вважала її рідною людиною і духовною наставницею.

«Шлях Атени Пашко замішений як добрий український хліб на добірному зерні правди, чесності, доброти, вірності, відданості та любові. Так, справді, її життєпис можна назвати одним містким словом — любов, якою було позначене все життя цієї непересічної яскравої особистості. Любов до рідної землі, родини, чоловіка, друзів, до Людини. В ній дивовижним чином поєднувалися внутрішня незламність і твердість із ніжністю і чуттєвістю. Її тонка душа співала в поезії, а сила була в активній життєвій позиції.

АТЕНА ПАШКО, КАТЕРИНА ПАШКО — МАМА, IРИНА ВОЛИЦЬКА

Внутрішня шляхетність була глибоко закорінена в родині. Батьки Катерина і Василь — інтелігенти, вчителі, які навчили її не зрікатися ні віри, ні мови, ні свого, українського, навчили любити землю, де народилася і зростала в селі Пруси (сьогодні Бистриця), що біля Борислава на Львівщині. Там односельці, які шанували родину Пашків, поставили 2019 року пам’ятник Атені, якій батьки дали таке незвичне на той час ім’я.

А згодом її шлях проліг до Львова, де закінчила Лісотехнічний інститут, вийшла заміж, народила дітей. Перед нею стелилося спокійне безбідне життя. Однак вона обрала іншу дорогу — неспокою, спротиву, боротьби з системою. «Таких, як Атена, — одна на тисячі», — казали друзі, дивуючись, де ця тендітна жінка бере силу вистояти.

Саме тут, у Львові, писала вірші, першим поціновувачем яких був Борис Антоненко-Давидович. Тут долучилася до руху опору, активно спілкуючись з Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором, братами Горинями, подружжям Калинців, Стефою Шабатурою. Її друзями були Михайлина Коцюбинська, Ніна Караванська, Надійка Світлична, Мирослав Маринович і багато інших. Разом видавали «Український вісник», творили історію, яку сьогодні називаємо українським рухом опору, дисидентством.

У цей час народилося її велике кохання, з яким пройшла крізь переслідування, приниження людської гідності, з яким була до кінця свого життя. «Про це писатимуть романи», — казали ті, хто знав В’ячеслава Чорновола і Атену Пашко ближче і бачив їхні взаємини. Це була любов усупереч обставинам, віддалям, просторам, які їх розділили, коли арештували Чорновола. А вона збирала речі і вперто їхала на побачення з коханим на другий кінець світу — в Мордовію чи Якутію, щоб хоч у такий спосіб розділити його тягар. Там, на засланні, не маючи жодної надії на звільнення В’ячеслава Максимовича, виходить за нього заміж.

«Найдорожча людино, — писав їй Чорновіл, — маючи тебе за невіддільну частинку свого життя я навіть не задумуюся над тим, як би зле мені було без тебе, такого надійного притулку моїх думок, поривань і почуттів. Мабуть, навіть любов до Батьківщини певною мірою мислиться через дорогу людину. Ось і в мене за далекими далями є Атена-Україна з великою чистотою, стійкістю і стражданнями. Дякую за те Богові. Лину думкою до Тебе. Цілую Твої зажурені очі, торкаюся твого запашного волосся. І хай святиться ім’я твоє. Твій В’ячеслав».

Як скаже згодом донька Атени Пашко — Ірина Волицька, «Мамі пощастило, що вона зустріла В’ячеслава Максимовича, але й В’ячеславу Максимовичу дуже пощастило, що він зустрів маму і що мама була до кінця його днів з ним, бо без маминої отієї чистоти, стійкості, моральності В’ячеславу Максимовичу було б дуже тяжко перетривати те, що він перетривав», маючи на увазі розкол у РУСі, коли зрадили однопартійці і коли у Верховній Раді України публічно з трибуни висловили недовіру, змусивши комуністів аплодувати стоячи.

Система мстилася, діяла витончено, по-єзуїтському. Цілилася в найболючіше, найчутливіше місце — єдину доньку Атени. Сьогодні Ірина Волицька — відома театрознавиця, режисерка «Театру в кошику», заслужена діячка мистецтв, відома і шанована людина. Тоді — мале дівча, школярка, яку заповзялася цькувати система, зафіксувавши на фотографіях, як вона кладе квіти на могили до січових стрільців. Виключили з комсомолу, зробили судилище і змусили її однокласників голосувати «за», вручивши тим самим вовчий білет і закривши можливості далі вчитися. Були спроби вступу і до Києва, і до Львова, і навіть у Горлівку. Даремно. Зате кожного дня під будинком, де жила родина, стояла чорна «Волга». Розпочалися регулярні обшуки, коли квартиру замикали на кілька діб і все перевертали, шукаючи заборонені чи самвидавчі матеріали. Не раз доньку намовляли зректися мами навіть люди з близького оточення.

Три жінки — Атена, її мама Катерина Пашко і донька Ірина Волицька для авторки цих рядків на все життя залишилися символом сили духу. Ніколи і жодного разу не було слова докору, нарікань чи бідкання. Дуже достойно всі троє йшли життям, підтримували одна одну. Ні звільнення з роботи хіміка в лабораторії університету імені Івана Франка, де працювала Атена, ні переслідування не зламали жодну з них. Дозволу на навчання в Радянському Союзі для Ірини все ж добилася українська діаспора, коли розпочала голосні протести, і Ірина врешті-решт вступила до Театрального інституту в Ленінграді.

Атена Пашко була завжди поруч із Чорноволом. І в час репресій, і в час його активної політичної діяльності після звільнення 1985 року, і в час роботи на посаді голови Львівської облради. Підтримувала в період його депутатства і виборчої президентської кампанії, була справжнім другом і однодумцем у РУСі, розділяла біль зради... Однак це завжди була самодостатня особистість — поетеса, громадська діячка, голова відродженого Союзу Українок України. «Нам випало працювати в переломну добу не тільки під оглядом часового зрізу, — казала вона, — нам випало працювати в період епохальних соціально-політичних потрясінь і зрушень, коли валилася тоталітарна радянська система і закладалися перші цеглинки в підмурівок української державности, коли в людській свідомости відбувалися величезні зміни, руйнувалися уявлення, стереотипи, погляди».

Без сумніву, Атена Пашко ввійде в історію і стане в ряд зі своїми великими попередницями: Наталею Кобринською, Софією Русовою, Міленою Рудницькою, Катериною Грушевською, Надією Суровцевою... Їй вдалося розвинути мережу СУУ, яка налічувала 597 осередків, 81 районних та 25 обласних організацій, що охоплювала 15 200 членкинь і займалася багатогранною діяльністю. Це і просвітництво, відродження національно-релігійних традицій і звичаїв, охорона здоров’я матері і дитини, допомога талановитим дітям і сиротам, громадсько-політична робота, участь у міжнародному жіночому русі, зв’язки з українською діаспорою, представництво Союзу Українок за кордоном, жіноче підприємництво. По суті, діяльність СУ під проводом Атени Пашко можна розцінювати як державотворчу працю. Союзянки вимагали створення власних збройних сил України, виходу з СНД, започаткували з 1992 року вшанування пам’яті Олени Теліги, стояли на захисті української мови, домагалися відновлення Свята матері, започаткували проєкти підтримки жіночого підприємництва. Саме за час головування Атени Пашко вдалося розвинути плідну співпрацю зі Світовою Федерацією Українських Жіночих Організацій, СУ Великої Британії, СУ Франції, СУ Америки, Асоціацією Ельзас — Чорнобиль, Об’єднанням українських жінок Німеччини, СУ Польщі...

Далекоглядною була діяльність щодо підтримки українських організацій пострадянського простору. Надавали постійну підтримку українкам Башкортостану, Грузії, Воркути, Зеленого Клину, Естонії. Всього не злічити. Узагальнюючи громадську діяльність Атени Пашко, можна сказати, що вона володіла чітким баченням стратегічного розвитку організації, до відродження якої не лише долучилася, а й розвинула, чітко пріоритезувавши цілі і завдання. Атена Пашко добровільно склала повноваження голови, передавши наступниці, народній депутатці України Лілі Григорович, керівництво добре структурованою, сильною організацією, яка на той час мала великий авторитет не лише в Україні, а й за її межами.

У вільний від громадської роботи час були миті спокою, прогулянки над Дніпром і жовті троянди, улюблені, які В’ячеслав Чорновіл дарував коханій дружині. А ще — час для сокровенного, для поезії.

Малою я бачила кров,

Кров убитих земляків моїх.

Прости мені,

Але тепер, коли

сонце сходить

В пурпуровій киреї, —

Я бачу кров.

Малою я бачила чорні хустини,

Чорні хустини на сивих головах

Моїх старших посестер.

Прости мені,

Але тепер у темні ночі —