«Око України до Европи»

Вітаючи з Одеси «День» із нагоди 15-річчя, пропоную статтю, що відповідає одному з провідних завдань цієї високофахової газети: повернення сучасним українцям уміння бачити минуле й сучасне крізь призму власного національного світогляду.

Сьогодні українці перебувають перед реальною загрозою опинитися «на нашій — не своїй землі», втратити історичну пам’ять, мову, уявлення про національних героїв та поведінковий тип, самосвідомість загалом. Особливо гостро ця проблема постає у східних і південних областях України, де владою заволоділи політичні сили, що не приховують свого прагнення прищепити підвладному населенню російсько-радянський, «креольський» світогляд, втягнути його в «Русский мир». Маючи вкрай незначні медіаресурси, місцеві українці все ж мають намагатися повертати своїм співвітчизникам здатність дивитися на себе не очима сусіда, а крізь призму своїх національних інтересів і перспектив. У пошуках «євшан-зілля» варто звертатися до інтелектуальної спадщини видатних українських мислителів, деякі з яких сприяли створенню образу міст — завжди проблемного поля для українців.

У цьому плані українська традиція «не пестила» Одесу, порівняно хоча б з Києвом і Львовом. Маємо лише принагідні зауваження українських діячів, здебільшого місцевих. Більшість із них, у неповторному українському «оплакувальному» стилі, жалкували з приводу неукраїнськості й безнаціональності та меркантильності Одеси. Наче із сьогодення взято думки Б. Комарова 1919 року: «Історія знищення по школах та заборони вкраїнської мови наочно показує, оскільки наша культурна інтелігентна Одеса, передова, інтернаціональна Одеса, відстала від загальноєвропейського, всесвітнього культурного поступу. Як вона ще й досі переповнена, давно вже кинутими по других країнах пересудами та забобонами». Більшість сучасних українців досі віддають перевагу посипанню голови попелом і капітулянтським настроям щодо перспектив української Одеси.

Однак була й креативніша традиція, що вписувала Одесу в український контекст, підкреслювала кращі сторони її життя. Передусім ідеться про спадщину прибічників політизації українського національного руху, створення «нових українців», позбавлених малоросійських провінційних комплексів. Лідер українських есерів М. Ковалевський зауважував ліберальні, західноєвропейські традиції та економічний потенціал Одеси, надавав цьому місту роль столиці українського руху. «Містом-павою, мільйонною таверною» називав Одесу Юрій Липа.

Яскравим проявом цієї традиції є стаття «Одеса» видатного українського суспільно-політичного діяча та літературознавця Дмитра Донцова, надрукована спочатку в німецькій газеті «Дойче Альгемайне Цайтунг» у номері від 18 жовтня 1941 року, а потім передрукована в українському перекладі в газеті «Краківські вісті» 23 жовтня того ж року. Частину читачів може відвернути історичний контекст появи цієї статті: визволення Одеси від комуністів румунськими військами. Між комуністичною та іншими окупаціями України не було принципових відмінностей, і тому не варто все некомуністичне одразу записувати в колаборантське, а отже, неправильне. За часів Другої світової війни велика частина українських діячів була зосереджена не на інтересах тоталітарних імперій, а на подоланні одвічних українських проблем. Краще звернути увагу на майстерність, з якою Д. Донцов підкреслив важливість Одеси для України, її належність до західноєвропейської цивілізації і тому засадничу протилежність російським авторитарним традиціям, але саме тому й закономірне тяжіння до українських традицій вольниці. Намагаючись розвіяти, на жаль, і сьогодні актуальний російсько-імперський міф про Одесу як про «творіння Катерини», Д. Донцов абсолютно слушно підкреслив глибоке історичне підґрунтя виникнення столиці Українського Причорномор’я. У контексті осягнення глибокого доробку Д. Донцова варто зауважити, що ця стаття, зокрема, підважує стереотип про шовінізм та ксенофобію творця українського інтегрального націоналізму, адже Дмитро Іванович слушно віддавав належне внескові в розвиток Одеси не лише українців. Віримо, що републікація оригінальної статті Д. Донцова посприяє формуванню українського образу Одеси в сучасних умовах.

«Одеса зі своєю ідеальною пристанню в широкому й глибокому заливі, забезпеченому перед замулюванням — це найважніше торговельне місто над Чорним морем. Через цю пристань ішов майже ввесь експорт України. У нормальних часах тудою вивозили головно пшеницю, дерево, вовну, цукор і худобу. Ця торгівля була підставою колишнього багатства цього міста, яке без огляду на часте руйнування — почавши від кримської війни аж до большевицького перевороту, залишилося зі своїм населенням, то останніми часами досягло 500 тисяч, пятим щодо величини містом СССР. Впертість, із якою мешканці Одеси завсіди відбудовували своє місто, треба приписати не тільки незвичайно корисній пристані, але також і добрим шляхам сполуки. Дві великі залізничі лінії завязують місто з Києвом і Харковом. Одеса також і тому розвинулася у важний промисловий осередок, що перш усього зосередився там промисл великих заведень будови кораблів. Побіч того Одеса має великі фабрики машин, які в мирному часі продукували передусім хліборобські машини. Та большевики, у звязку із своїми зброєннями поперемінювали ті фабрики на воєнні. Господарський образ Одеси доповнює ютовий, корковий, шкіряний, цукроварний і тютюневий промисл. Це все вказує також на те, яку важну базу втратив СССР з упадком Одеси.

Історія Одеси сягає назад півтора тисячки літ. Вона побудована поблизу цього місця, на якому колись стояла старогрецька місцевість Одессос (600 літ перед нашою ерою). Існує переказ, що коли Геракл мандрував до сьогоднішньої Добруджі, він переміг тоді королеву Гадюку, з якою в нього пізніше було 3-х синів. Один із них був королем Одессосу, другий володів Бористеном (Дніпром), що вже вказує на те, що спільна доля тісно вязала ті два міста — Одесу і місто над Дніпром Київ. В одеському музею старовини можна оглядати статуетки, що представляють боротьбу Геракля з Гадюкою. Побіч того там можна ще побачити старі гроші з Одеси і понтійської держави. На них часто зустрічається понтійське вірло й вежа. Ця остання свідчить про те, що стара Одеса була твердинею.

У 15-му столітті находимо на місці старого Одессосу турецьку твердиню Хаджи-Бей. І впродовж цього, а також і чергового століття, коли українські козаки ходили походами на своїх кораблях на Яффу, Синопу і Варну, вони деколи наступали також і на Хаджи-Бей. Та коли з початку гетьмани України (Самойлович, Мазепа), а пізніше армії Катерини II, розбили кримський ханат із його буджацькими і ногайськими васалями й коли хвилі нових поселенців із північної України скольонізували чорноморські степи, звільнені від татар, тоді також і виринула думка відбудувати прадавню пристань Одеси.

В 1789 р. завоювали твердиню Хаджи-Бей, і в 1794 р. повстала поблизу цього місця нова Одеса зі своїм передмістям Хаджибеївкою. Сама ідея цього вийшла від князя Патьомкіна. Для нього Одеса мала бути «оком України до Европи». Граф Сегір, що відбув разом із цісарем Йосифом відому подорож Катерини на Крим, пише у своїх споминах, що ту всю історію заснування «південної Пальміри» треба було приписати «козацькій крові цього Грицька» (Патьомкіна). Це були часи великих «чорноморських плянів» і політичної експанзії на південь і захід. Одеса знову мала стати воєнним портом. Цариця доручила будову нового міста французьким емігрантам — князеві Рішеліє, графові Де-Ріба й Лянжеронові. Разом із тими великими плянами, хоч і перехідно, виринула думка зробити з Одеси нову столицю царської імперії. Першими мешканцями міста були греки, вірмени, турки, болгари, французи, німці та італійці. Під оглядом свойого розплянування, своїх памятників і всього свойого стилю клясичного ампіру, Одеса була частиною Европи, якимось — українським Марселєм або Неаполем серед околиці, що тоді була чисто хліборобська. 19-те століття — це часи розквіту Одеси. Пристань вивозила земельні багатства України, перш всього пшеницю й жито та привозила за те метали й срібло з Кавказу, овочі й вино з Італії Греції та Еспанії, килими з Персії тощо. Поволі розпадалися ті економічні й духово-політичні звязки, що лучили Одесу з царською метрополією. Свіжим повітрям Середземного моря й Европи віддихав між іншим в одній портовій гостинниці Одеси також і Джусепе Гарібальді разом із цяткою своїх друзів. Там він кував також свої сміливі пляни визволення своєї батьківщини. Італійська кольонія в Одесі, вмурувала в тій історичній гостинниці відповідну памяткову таблицю.

Але саме на це «око України до Европи» царська Росія дивилася нерадо. Мабуть російські державні мужі вже знали з історії, що подібні «сумежні краї», як Португалія, Норвегія, Венеція, Люка, Генуя, Рагуза, Новгород та інші, що сильно розвинули свою заморську торгівлю, деколи також зірвали свої політичні взаємини з власними «метрополіями».