ОРИГIНАЛ

— Владиславе, тут у тебе у візитці написано «heaven-born artist», що значить, очевидно, «небесами народжений художник». Чому так?

— Насправді це неточний переклад… Правильно буде «художник від Бога».

— Що дає підстави для такого високого титулу?

— Я просто колись задумався, як став художником. Батьки не художники, в оточенні та рідні художників також немає, а я малював із 4—5 років. Можливо, голова ніби й слабше працювала, але малював добре. Значить, хтось зверху приклав.

— Отже, можна і не запитувати, як ти став художником.

— В той час стати художником було неважко. Це зараз, якщо ти чоловік, практично неможливо. У Худінстітуті панночки займаються, і навіть симпатичні... Була одна красуня на творчих факультетах... Ми ходили в гості до архітекторів, там були дівчата. І потім, художникам багато платили, тому мої батьки були не проти. А я малював весь час, читав — малював, телевізор подивився — знову малював… Мене віддали спочатку до студії, потім до худшколи, потім до Художнього інституту, після армії, звичайно.

— Як це ти умудрився?

— Я зробив неправильний крок, захотілося свободи, поїхав вступати до Таллінна, на графічний факультет. В Естонії була досить сильна школа графіки, а я тут був найкращий учень, і вирішив, що мені море по коліно. Здав всі екзамени на п’ятірки, крім останнього — на двійку. Звичайно, не був прийнятий, але «хороші» дівчатка вступили. Я їм допоміг, намалював дещо — підбирав собі курс, одним словом. Вони вступили, а мені — двійка… А після армії я трохи піднабрався (із зітханням) терпимості, і ступив до нашого інституту, на книжкову графіку. Хоч завжди малював людей, батальні та жанрові сцени. Деякі педагоги говорили, щоб вступав на живопис, бачили у мене з кольором роботу. Але я їх не послухав. На 3—4 курсі я до графіки охолов, хоч нею можна було трохи заробити — і виставлявся як живописець.

— Тож внутрішніх вагань щодо вірності шляху не було...

— Вагання в усіх бувають. Мабуть, у мене було менше. Вже п’ять років як я заспокоївся і зрозумів, що мені вже нікуди не подітися з цього підводного човна. До цього, звичайно, виникали, особливо в моменти матеріальних криз — куди я пішов, куди я попав?! Ну, нічого...

— Живопис від живопису відрізняється. Чому твої картини, після того, як традицію сто разів поховали, такі традиційні, я б навіть сказав — старорежимні?

— Я буду неоригінальний, якщо скажу, що це оригінально. Будучи в Німеччині ще в 1994 або 1995 роках, я крутився серед професури та студентів, і вони були трохи в шоку, що я такий молодий, думали, що старий метр… Я все переглянув і зрозумів, що немає там того, чим займаюся я і чому нас вчили. За 20 років його не буде і у нас, а ще за 10 років воно буде у світі — може, я помиляюся — запитаним. Тому що, звичайно, у мене стьоб і все таке, але, насправді, живописна палітра ще не до кінця використана. Плюс мені ось що ще цікаво: адже імпресіоністи, романтики не знали, що було після них — соцреалізм, кубізм якийсь. А я дивлюся на весь цей живопис як на історію з позиції людини ХХІ століття, інформаційно навантаженої. Просто бачу, які були прогалини в мистецтві. Іноді люди перескакували відразу вперед, а залишалися прогалини, робили відразу два кроки, а треба було півкроку. Ось в ці прогалини ще можна залазити і розробляти їх, мені так здається.

— Виходить, ти заповнюєш порожні місця світової історії.

— Не просто історії, а історії мистецтв.

— А в який відрізок цього блискучого минулого ти міг би вписатися?

— Кінець позаминулого — початок ХХ століття. Я думаю, тогочасне життя надихало б творчість художника Шерешевського. Власне, це період до механізації. Тому я і звертаюся до старих фото, людей тієї епохи. Поки не почався цей рух, не пішов прогрес у геометричній прогресії — автомобілі, літаки, комп’ютери. Людина в зовсім інший бік змінилася, не кращий.

— Чим тобі цікаві образи та обличчя тієї епохи?

— З позицій жителя сьогоднішнього часу вони негарні. Глядачі дивляться на обличчя на моїх картинах і кажуть, що це потвори, а насправді тоді просто були інші канони краси. Ось я хочу зробити їх красивими із сьогоднішнього погляду. Хочу той канон краси привнести в наш час, щоб людина, звикла дивитися на Клаудію Шифер, дивилася на тих дівчат. А до цього були інші канони, рубенсовські... Я вибираю такий середній шлях — середньопотворне, середньокрасиве, хочу так змішати, як в житті звичайно і виходить — гірке і солодке, веселе і сумне… Негарних людей зробити красивими.

— А коли ти зрозумів, що зміцнів як художник?

— Чесно кажучи, рокiв три тому. Коли почав помічати, що не перероблюю картину. Тобто, якщо я її пишу, то дописую до кінця. А раніше у мене було по дві- три картини на одному полотні. Ось із цього моменту я зрозумів, що метання закінчилися, і пішла робота, лише б було здоров’я.

— Ти щоразу про гроші згадуєш. Ти і в цьому — біла ворона, багатий живописець?

— Останні роки я жив жирно. Ось зараз, після того як купив нове авто, немає грошей. Почав трохи хвилюватися, але, думаю, це пройде. Я не звик жити без грошей. Зараз живу без них, і мені трошки сумно. А всі інші художники живуть без грошей — і нічого. Картину написав — і вже настрій піднявся. Якщо щось вдається, то можна і без грошей жити. Лише б вдома не з’являтися… У мене ж ситуація — двоє дітей, дружина, і треба напружуватися. Є щасливі художники — живуть без дружин, без дітей, можуть собі дозволити призначати по 5000 за картину, продавати раз на рік і жити непогано. Я так не можу. У мене так виходить — найгеніальніші картини, за рідкісним винятком — продаються. Приходить покупець у майстерню і забирає найкраще. Серйозно, ось стоїть десять картин в одному стилі, але ця сволота вибере найбільш вдалу з них, а інші зависають.

— Ти, я так подивлюся, дійсно оригінал: пишеш традиційний живопис, живеш досить сито…

— Звичайно, всі мої знайомі, які не художники, живуть більш заможно, ніж я. Але я вже з цим змирився.

— Давай поговоримо художньо. Звідки беруться теми, сюжети?

— Я так багато намалював, що про це і не задумуюся. Що я ще не робив? Звичайно, багато чого, а багато чого робити і не можна. Я вже сюжетів стільки переробив, що зараз вони йдуть самі. Просто приходить сюжет, а я згадую, що я вже таке робив, і тому я його не роблю. А хороші картини виходять, коли працюєш багато — з ранку до вечора, пишеш, пишеш, і раптом — бац! — щось клацнуло, якийсь «Вова Путін у школі». Але для цього треба дуже багато полотна зіпсувати. Геніально виходить, тільки коли важко працюєш. Іноді буває — кілька тижнів не працював, відпочивав, приїхав у майстерню, і відразу картину задурачив із переляку. Але потім знову провал. Виходить, коли є можливість працювати багато, — вранці в майстерню, увечері додому, рано встав, пізно приїхав...

— Виходить, ти такий мозолястий чоловік, трудяга? Або все-таки лінуєшся іноді?

— Не лінуюся. Навчив себе в останні два роки рано вставати і примушувати себе їхати до майстерні. Приїхав рано — ніяких сусідів, кави випив, пішла енергія, написав щось, досить багато зробив, починає приходити народ — а ти вже в робочому режимі. Тобто день розтягується. Полежав півгодинки після обіду на дивані, прокинувся, нове щось намалював. Дуже класно, всім художникам рекомендую. Здається, що втомлюєшся, але працюєш, в одній картині не вирішив якісь завдання, і ти це вже маєш у голові та переносиш на наступну картину, і воно одне за іншим йде, і зупинитися неможливо. І потім же такий вік, до 40 років, розваги типу вино-дівчатка вже приїлися. Більше до роботи тягне.

— Я тебе чудово розумію, мені також 39, і ті ж відчуття.

— Ось це буквально останні два роки почав помічати. Так це добре.

— Добре.

— Для роботи.

— Ти сказав побіжно — є речі, які робити не можна. А чого не можна робити?

— Нещодавно я випускав каталог, як завжди, на свої кошти, і на моє прохання приятель телефонував до багатих, один дядько сказав — а, це той Шерешевський, який малює голих чотирилітніх дівчаток? Нічого не дам. Але я таких дівчаток не малював, один раз тільки 14—15 років. Але чутка пішла вже така...

— Тобтопевні сюжети ти на полотно ніколи б не переніс?

— Полотно цього не стерпить. Може, захочеться таке зробити, але це ж — на довго. Прийдеш завтра — стане противно. Це не актуальне мистецтво, їм там простіше, навіть якщо вони малюють пензликом по полотну, все це робиться за півдня. Зробив, сфотографував і забув.

— У тебе багато портретів. Чи є на них конкретні люди?

— Ні, звичайно. Навіть «Вова Путін у школі» вийшов так — я малював дітей, поки не побачив, що один із них — Вова Путін, світла зразкова особистість. Ось зараз на одній картині у мене Нікулін вийшов. Випадково. Сім’я сидить у березовім гаї, чай п’є, і один із них на Нікуліна схожий. Тільки з вусами.

— Я до того, що з твоїм стилем писати замовлені портрети — миле діло.

— Я їх раз на півроку обов’язково роблю. І роблю добре. У Москві це поширено, до речі. Небідні дядьки себе разом із сім’ями замовляють. У нас такої моди, або зайвих грошей немає. Але взагалі сімейний портрет — це класно, особливо у моєму стилі.

— Але тоді виходить більше комерція, ніж творчість для безсмертя?

— Художники до XIX століття всі на замовлення писали, і вийшло мистецтво. Просто за це повинні платити добре, щоб гроші перебили халтурність. Щоб у свідомості ця поличка — що робиш халтуру, — закрилася грошима. Тоді прокидається совість — тобі ж платять величезні гроші, так ти, будь люб’язний, зроби, щоб і людям сподобалося, і щоб сам був задоволений. Тому що насправді я не можу закінчити, поки цілком не задоволений.

— Чи зустрічав ти в житті людей, які немов зійшли з твоїх полотен? Не враховуючи Вови Путіна, звичайно?

— Так їх багато. Часто громадським, транспортом додому добираюся, щоб подивитися на людей. Дівчат красивих можна зустріти, і людей із різними характерами. Я люблю бути зі своїм народом. Оскільки черпаю звідти, обов’язково повинен проїхатися в метро кілька разів на тиждень. Воно, мабуть, відкладається десь у голові. Обов’язково когось зустрінеш.

— І які зустрічі тобі запам’яталися?

— Провінція з цього погляду унікальна. У якесь містечко заїхати — взагалі… Одного разу минулого року ми були в Слов’яногірську: монастир, дзвони — красиво. Сіли десь у кафе, випили, шашличка поїли, йдемо у бік монастиря, шумно розмовляємо. А поряд йде такий дядько десь під два метри, кілограм 130 ваги. Коли такі люди проходять, натовп звичайно замовкає. Ми також притихли. А він йде, здоровенний такий, і підходить до маленького- маленького «Опеля-Кадетта». Відкриває двері, а звідти — «твою матір, де тебе носить, скільки тебе чекати?!!» — причому з семиповерховим матом. Ось ми і подумали — хто ж там сидить у машині, якщо такого дяхаля облаяв. Машинка маленька, а звідти — таке! Ми думаємо — так, приїхали на Донбас, треба акуратніше...

— Якого впливу ти прагнеш досягти своїми роботами?

— Шоку я не домагаюся. Хочу зробити людину кращою. Починається це з усмішки, а потім вона повинна вже задуматися. Вона засумує, якщо правильно зрозуміє картину. Загалом, я хочу її зупинити, тому що вона весь час метушиться. Щоб задумалася людина про те, де вона знаходиться і куди потрапить. Про сенс життя. Про його тлінність. Для цього і працюю.

— А ти думаєш про це, коли пишеш?

— Коли пишу — ні. Просто я гарна людина, ідеальна, можна сказати, тому вона виходить сама. А якщо б я про це думав, це було б вже перевантаження, глядач би це не сприймав. Звик дивитися телевізор… Якщо хочеш впливати, то треба якось дозовано. Здалеку підвести.

— Твої діти, схоже, так і впливають.

— Так. Адже ці діти — наші батьки, наші бабусі. Люди з старовинних епох. Багато хто вже помер. Тому вони з такими дорослими обличчями. Ми всі були дітьми, і всі колись помремо.

— Це дійсно сумно.

— А починається з веселого.

— А сам ти весела людина?

— Я другий гуморист, так би мовити. Працюю другим голосом. Є такі хлопці, душа компанії, весь час балагурять, а я весь час сумую, відпускаю сумні жарти на другому плані. Загалом, це завжди смішно, коли жартує сумна людина. І всі мене сприймають як веселуна, хоч я собі здаюся невеселим, тому що більшість часу мовчу. Але люди вважають навпаки, тому що запам’ятовують жарти.

— Несподіване запитання: чи любиш ти цирк?

— Байдужий. У дитинстві, звичайно, любив. А зараз, коли з дітьми йду, без трепету. Мені здається, що цирк — це щось незрозуміле, як вони це роблять, вони що, — чарівники? Не співвідношу себе — цирк там, а я тут. Дуже складно зрозуміти, як вони цього досягають.. Театр люблю більше.

— А намалювати суто театральний або цирковий сюжет намагався?

— Я весь час малюю театральні мізансцени. Театр — цікава штука. У Театрі на Лівому березі йде «Багато шуму в Парижі» за Мольєром із моєю сценографією.

— Що ще любиш?

— Все потроху. Кіно трохи, класичну музику, сучасну, джаз — трохи. Хоч рок-музику раніше страшенно любив, вік не той. Зараз іноді також, коли треба прокинутися, «АС/ДС» ставлю на повну котушку. Читати люблю, але не обов’язково нове — перечитую вже відому книгу, лише б кайф отримати. Люблю на виставки ходити, як не дивно. І не стільки потусоватися, як подивитися. Люблю навіть абстрактний живопис, хоч роблю зовсім іншу.

— Все-таки, чому весь час малюєш портрети?

— Навіть коли трамваї малюю чи пароплави — це все одно портрети. Дивлюся на пароплав — відразу уявляю, якою б була ця людина.

— А Всесвіт міг би запортретувати?

— На Всесвіт я, мабуть, не замахнуся. А щось вужче… На жаль, зараз немає захоплення портретом. Зараз, коли замовляють — то вийде фото масляними фарбами. І не тому, що художники погані, просто замовник вимагає, щоб «як живе».

— А чий би портрет мріяв намалювати, або, може, є ще незроблений сюжет?

— Такої мрії немає. Як тільки сильно хочу — втілюю. Може, посидіти, подумати…

— Що б ти хотів передати собі майбутньому від себе минулого?

— Я зрозумів, що життя прожите не даремно. У цьому я перестав сумніватися, подивившись, скільки людей було на відкритті останньої виставки… Навіть діти розповідали, що знають мої картини. Тобто перша половина життя пройшла недаремно. Друга — лише б не втратити здатність працювати в такому ж темпі. Багато художників просто деградують до 45—50, хоч до 45 були прекрасні. Значить, йшли не тим шляхом. Мені хочеться вірити, що я творчо відбудуся і в 80. Хоч, звичайно, не можу сказати, що зараз — дуже модний. Але тепер я розумію, що це навіть добре. Краще бути немодним, але таким, постійним...