ОСТРIВ КАПIТАЛIЗМУ

Вересневого ранку біля контори сільгоспкооперативу «Промінь» с. Мала Клітна на Хмельниччині піднесли прапор трудової слави. «Бюлетень змагання» на щоглі повідомляв, що прапор майорить «на честь кавалера ордена Княгині Ольги доярки Галини Тереняк, яка вчора одержала від кожної з 50-ти корів у своїй групі по 18 кілограмів молока».

У ЗМАГАННІ —СИЛА ТА ГРОШІ

Високу щоглу встановлено біля монументальної споруди з кількох архітектурних елементів. Тут і 24 портрети «ударників капіталістичного змагання», і різна інформація про «наші досягнення у 2001 році та завдання на 2002 рік». Як розповів комбайнер Василь Дробчук, «за право бути занесеним на Дошку пошани у господарстві завзято змагаються, бо це дає 20 відсотків до нарахованої зарплатні». Він, Василь Дробчук, такого права добився і «одержав 1723 гривні 57 копійок». На долю не ремствує. Туга за минулим, коли змагалися всі та скрізь, його не доймає: «Тепер я — землевласник. Одержую орендну плату за свій пай».

— Підсумки роботи підбиваємо щодня, ударників заохочуємо морально та матеріально, — заявив директор сільгоспкооперативу Володимир Ковальчук. Високий на зріст, зовні спокійний, не з балакучих. Версію, що керує «зразково-показним колгоспом», залишеним на пам’ять про радянський період, рішуче спростовує. З розмовою про «доісторичний» релікт, анахронізм якось не складається. У конторі, де біля комп’ютерів служителі цифри зводять дебет з кредитом, з’ясовується, що перші враження, як завжди — хибні. Тут-таки й банкір. Приїхав з Хмельницького, iз дорогою душею просить директора, аби той взяв позику «на найліпших умовах — хоч у вітчизняній, хоч в іноземній валюті». Ковальчук відмовляється: «Маємо свої обігові кошти. Я, знаєте, чомусь не маю жодного наміру брати на свою бідну голову боргові зобов’язання. Якогось разу взяв кредит, то повернув достроково». Банкірові тяжко втрачати цього надійного клієнта. Де ще є аграрій, який вергав би мільйонами?..

У прийомній чекає представник заводу, аби висловити свою повагу директорові: щодня з Малої Клітної відправляють дві автоцистерни охолодженого молока. Ні близько, ні далеко довкіл стільки щодня не надоюють. Отож Ковальчук складає нову ціну за молоко. Представникові заводу ця ціна не подобається: «Дорого правите». Одначе Ковальчук не відступається від свого ні на копійку. Якщо, мовляв, для когось наше молоко дороге, то хай шукає дешевше. Де ж знайде?..

У хорі, що виконує сумну-пресумну пісню про дешеве зерно, Ковальчук участі не бере: «Почекаємо, коли подорожчає. Нам не горить збувати, як іншим. Якщо ж не подорожчає, то он, гляньте: хмари худоби і свиней. Згодуємо. Буде більше молока та м’яса. Маємо за що весь осінній комплекс польових робіт провести. І посіємо, і виоремо на зиму, і буряки та кукурудзу зберемо». У кооперативі «Промінь» — класична схема аграрного виробництва: кожен із сімох тисяч га ріллі годує умовну голову худоби, якою, як відомо з підручника, є корова.

ПРАВДА ПРО КОМУНІСТА

Ковальчук говорить, що «до останнього свого дня залишиться комуністом». Одначе первинної парторганізації немає ні у Малій Клітній, де центральна садиба, ні у шістьох бригадних селах кооперативу «Промінь». Узяв на себе одноосібну роль натхненника та організатора всіх трудових успіхів. Підсумки змагання підбивають «партгоспактивом», в якому головні фахівці та командири виробничих підрозділів. Пайовики вважають, що це правильно. Називають його головою колгоспу. Хоча вивіски змінилися. Як на фасаді контори, так і на дверях службового кабінету Володимира Федоровича.

— «Промінь» — одне- єдине господарство в районі, де ніхто не краде, — запевняє голова Красилівської райдержадміністрації Леонід Горенко. Звісно ж, він знає, що каже. Он що, виявляється, є актуальним у господарюванні.

Отож у Малій Клітній, Дворику, Волиці, Ледягці, інших бригадних селах, об’єднаних довкола кооперативу, мабуть, ніколи не забудуть деякі епізоди з трудів і днів Володимира Федоровича.

Як Ковальчук рідній матусі урок дав. Були жнива, коли його матуся толоку влаштувала. Прийшли дружно пенсіонери та пенсіонерки — всі ті, хто не брав участі у процесі хлібозбирання. Взялися працювати. З піснею, аякже. Не тому, що мамі голови взялися допомагати, а за звичайною сільською традицією. Надвечір, коли вже літні люди, гарно пообідавши та наспівавшись, пішли по своїх хатах iз почуттям виконаного обов’язку, на порозі з’явився син організаторки толоки. Після передмови, що звелася до пояснень про гостроту поточного моменту, заявив, що своїм вольовим рішенням накладає на рідну матусю штраф «у розмірі пенсії». Мовляв, комусь іншому дозволено в цей гарячий період толоку влаштовувати, а їй, матусі голови, — зась... І таки вніс до каси кооперативу названу суму грошей, коли сам одержував зарплатню.

Як Ковальчук гусей «заарештував». Надвечір Фаїна Ковальчук, дружина Володимира Федоровича, виявила, що на подвір’я не повернулися гуси з берега. Туди, сюди побігла: де ж, куди зникла зграя свійської птиці?.. Нарешті, почула від людей, що гусей загнано десь на територію ферми. Начебто сам Ковальчук дав вказівку таку комусь із трактористів. Що той із задоволенням і зробив. Бо птиця зайшла у посіви. Головиха «самочинно» випустила гусей з «ув’язнення», відправила додому. І цей негідний вчинок було належно покарано. Штрафом. У ході родинного з’ясування стосунків глава сім’ї на одне лише посилався: а що люди скажуть?.. Про те, що Ковальчук вдався до такої санкції супроти рідної дружини, село довго гуло.

Як Ковальчук тітчину корову «експропріював». Цю корову на кличку Сосна, кровну власність рідної тітки Володимира Федоровича, рік доїли на фермі господарства, молоко оприбутковували. Бо, як і вищезгадані гуси, худобина була помічена у потраві посівів. Ще й під пильним наглядом власниці паслася на полі пшениці. «Я двічі попереджав тітку: Зотівно, не робіть цього, бо заплатите штраф. На третій раз мій терпець урвався. Штраф платити відмовилася, то довелося відправити Сосну на колгоспну ферму», — згадує Ковальчук. Коли ж «арештантку» відпустили, Зотівна вже не змогла дати їй лад. Бо тварина звикла до машинного доїння...

Погляд стороннього. У цих і деяких інших епізодах вгадується якесь свавілля. З боку Ковальчука, звісно ж. Що то за «диктатура пролетаріату» на зорі капіталізму в окремо взятих селах? Одначе Ковальчук застосовував ці «санкції» лише щодо рідних по крові та й дорогих для нього людей. Вони ж, хоча зразу, може, й обурювалися, виявляють розуміння вчинків Володимира Федоровича. Ковальчук давно й остаточно спростував відоме правило: що попові можна, те дякові зась. Якщо вже не можна ні самому голові, ні близьким йому людям, то й підлеглим не можна. «Головне, щоб не показувати поганий приклад», — по-житейськи мудро пояснює цю свою позицію директор кооперативу «Промінь».

НІЩО НА МІСЦІНЕ СТОЇТЬ

Є одна обставина, що проливає світло на особистість Ковальчука Володимира Федоровича. Тільки- но минуло 40 років, відколи він став головувати у Малій Клітній. А почав у 25. З цієї нагоди у районі навіть гучне свято влаштували. Як ото «в старі добрі часи». Ведучі вечора розповідали про трудові віхи винуватця торжества, аматори сцени виконували на його честь передбачені програмою художні номери. Не забули й про «чисті роси», «золото хлібів» і таке інше. Одначе була й певна новизна в організації непересічного заходу. Вона виявилася в тому, що виступаючі згадували не партійні, а біблійні істини. Мовляв, слід пам’ятати, що, відповідно до законів «жанру», хвиля життя прибиває до якогось берега і відносить, наче тріску.

Відтак зробили вельми несподіваний висновок: Ковальчук глибоко помилявся щодо того, що жив та був за партстатутом. То він виконував Божі заповіді. Й тут- таки згадали, що колгосп «Шлях до комунізму», реформований у сільгоспкооператив «Промінь», не був, як ото тепер, «маяком». Завжди «середняком» вважався. Бо в роки планового господарства голова Ковальчук не розвозив плоди колективної праці начальству, аби давало рознарядки на агроресурси, писало реляції на держнагороди.

Ковальчук тяжко пережив період агрореформ: «Мені здавалося, що все руйнується, що пропаде пропадом результат тяжкої колективної праці». Тому в дні, коли люди одержали документи про приватну власність на землю, ми вирішили, що засновниками кооперативу стануть усі пайовики». Не так, як ото в близьких і далеких сусідів, де владу і власність захопили у свої руки «червоні барони». Стали засновниками ПОПів (приватно-орендних підприємств), ТОВів (товариств з обмеженою відповідальністю) і т.iн. У сільгоспкооперативі «Промінь» нікого за полу не тримають: вільному — воля і свій шлях широкий. Тоді, в період реформування, виявив бажання до самостійного хазяйнування один-єдиний селянин. То й відпустили з миром — із землею і належною йому майновою пайкою. Та що з того? В «конкурента» кооперативу ділянка заростає бур’янами.

З інтерв’ю для «Дня» голови Красилівської райдержадміністрації Л. В. Горенка:

— Торік до каси сільгоспкооперативу «Промінь» надійшло 2957 тисяч гривень чистого прибутку, по 43 тисячі гривень на кожного пайовика. Рівень рентабельності виробництва — 75 відсотків. Тобто: вклав у виробництво гривню, натомість одержав 1,75 гривні. Заповітна глибина, що, мабуть, не кожній заморській «акулі капіталізму» сниться. Там, як кажуть, змогли собі дозволити таку розкіш — щороку справляти для всіх учнів шкільну форму, дарувати їм підручники і навчальні посібники. Відмінникам навчання видають стипендії. Лікування хворих — за рахунок кооперативу. Одне слово, живуть, як при комунізмі. Я отак скажу: роль особистості в історії реформування окремо взятого села є вирішальною.

— Скільки ж то, Леоніде Васильовичу, населених пунктів у районі?

— За статистикою — 95, а фактично залишилося 92. Змушений констатувати, що в різні періоди перші особи, які, може, й відтоптали свій ряст, справили фатальний вплив на долю тих трьох сіл, яких уже немає на географічній карті району. Кому зараз непогано живеться? Митинецьким, кузьминським, волицьким, лагодинецьким...

— Ото довелося чути: як тільки Ковальчук піде на заслужений відпочинок, села опиняться на руїнах отого, що він набудував.

— Я не впевнений на всі сто відсотків, що після Ковальчука завжди буде рясно плодоносити сад. В історії району є й такі факти: свого часу зразково-показові колгоспи розгубили славу. На те й агрореформи, щоб село не жило та було «від голови до голови». Хоча в районі є й такий приклад: прийшов молодий і завзятий чоловік, узяв в оренду багато землі, вклав великі гроші, та справи не йдуть саме так, як йому хотілося б. Капітал має властивість спливати до рук успішнішого. Життя складається з протиріч. Ніщо на місці не стоїть. Світ знає про Ротшильдів, Рокфеллерів, та наразі залишилися тільки імена. Є проблема менеджерів.

— Де ж їх узяти, Леоніде Васильовичу?

— Їх «знайде» саме життя. В районної влади був головний біль за село Ледянка. Аж поки той самий Ковальчук Володимир Федорович не взяв у тамтешніх селян землю в оренду. Вони одержали більшу орендну плату за свої паї, ніж навіть малоклітнянські. Бо в них і паї більші.

— То чому б Ковальчукові не взяти «на причеп» й інші бідні села?

— Може, помітили, як навесні з плодових дерев опадає цвіт? Залишається стільки цвіту, скільки дерево може напоїти своїми соками.

Остання новина: на обласну Дошку пошани у Хмельницькому занесено сільгоспкооператив «Промінь» с. Мала Клітна Красилівського району.