Парад самозакоханих невігласів
Цьогорічний переддень Дня Незалежності був ознаменований у ЗМІ цілим парадом лиховісних пророкувань та злостивих констатацій. Мовляв, українці вже не хочуть незалежності, підтримка населенням ідеї незалежності впала з 1991 року аж удвічі, а не хочуть тому, що неспроможні ані політично самоорганізуватися, ані жити за ринкових умов. А ще українська інтелігенція — це клоака, бандитська обслуга. І взагалі — маємо типову failed state. Отож єдине, що залишається, — це орієнтуватися не на Європу, а на Росію, до складу якої вона повинна увійти, «виплюнувши» при цьому Галичину.
Хтось, очевидно, прочитавши подібні міркування знаних людей (часом із званнями академіків!) гірко розридався, хтось виматюкався, хтось почав підстрибувати до стелі на радощах (догралися хохли!), а хтось упав у відчай. А тим часом такі бурхливі реакції не мали реальної підстави. Якщо й варто чимось обурюватися чи сміятися, то хіба що із кричущої некомпетентності та хамовитої самозакоханості сіячів подібних «істин».
Почнімо із найелементарнішого. На початку серпня опубліковано дані проведенного у квітні Інститутом соціології НАН України всеукраїнського соціологічного опитування, згідно з якими за незалежність країни проголосували би тільки 46,6% опитаних. І пішли-поїхали плачі на ріках Вавілонських — мовляв, кількість прихильників незалежності за 20 років зменшилася удвічі, бо ж на референдумі 1 грудня 1991 року «за» сказало 90% із гаком.
Насправді ніякого зменшення кількості прихильників незалежності аж удвічі з 1991 року не відбулося. Бо насправді «за» незалежність тоді сказали 76% усіх дієздатних громадян відродженої Української держави, а цифра 90,32 — це відсоток, узятий від числа учасників голосування, які підтримали незалежність. Інші або не прийшли на виборчі дільниці (близько 16% громадян), або сказали «ні», або з тих чи тих причин зіпсували свої бюлетені (таких виявилося досить багато — 670 тисяч осіб). Отож, як бачимо, зменшення кількості прихильників незалежності справді наявне і воно справді значне, але прочитаймо соціологічну інформацію повністю. Отже, якби референдум відбувся у квітні 2011 року, то «за» незалежність України проголосували б 46,6% опитаних, «протии» — 27,8%. Відповіли, що їм байдуже, 11,5% респондентів, вагалися із відповіддю 12,5%. При цьому цифра противників незалежності, за даними Інституту соціології, практично та ж, що й десять років тому, а от кількість байдужих зросла.
Що ж виходить? А виходить, що фактом є зменшення кількості прихильників незалежності у півтора рази попри 1991 рік (ті, що вагаються, у разі приходу на виборчі дільниці розподілилися б у співвідношенні 2:1 — «за» і «проти», подібні закономірності давно встановлені соціологами) і на 10% попри 2001-й. Тобто на референдумі, якби він відбувався зараз, усе одно фактом стала б переконлива перемога прихильників незалежності — не така, як 1991 року, але все ж перемога...
А от що справді слід ретельно аналізувати і що має викликати тривогу — це істотне зростання кількості байдужих громадян і стабільність кількості противників незалежності (яке незбагненним чином збігається із сумарною кількістю прихильників Партії регіонів, КПУ та їхніх дрібних сателітів на виборах до Верховної Ради 2007 року). Але ніякого «падіння числа прихильників незалежності вдвічі» немає. Натомість є або каша в головах, або злий умисел тих, хто закинув це дезінформаційне твердження в інформаційний простір.
Підемо далі. Виявляється, українці генетично не здатні до життя за умов «ринкової демократії», як пише достатньо молодий, але й достатньо популярний автор. Виявляється, цивілізований ринок та демократія в умовах України — це утопія не менша, ніж комунізм Маркса. Ба більше: українці як етнос утратили інтерес і здатність до формування політичних структур, внаслідок чого їхня соціотворчість загалом не здатна піднятися вище шлунково-сечостатевих інтересів. Одним словом, капець українцям, якщо, звісно, вони не осягнуть істину й не почнуть творити справді досконале суспільство.
Круто? Дуже. Тільки щось не доводилося читати про «ген ринку» чи «ген демократії» у наукових виданнях. Та припустімо, що ці гени існують, але ж генетично переважна більшість українських громадян (крім Донбасу і Криму) споріднена із поляками, а ті наочно засвідчили вміння жити за умов «ринкової демократії», якщо вжити термін автора наведених вище тверджень. Ба більше: феномен заробітчанства, який цей автор згадує як одну з підвалин української економіки, якраз і засвідчує ринкову спроможність українців. А хіба прорив України до пулу провідних світових зернотрейдерів не свідчить про те саме? А розвиток малого і середнього бізнесу попри всі зусилля різних влад його затоптати? Чи виїзд за кордон за роки незалежності аж половини вітчизняних науковців, значна частина яких затребувана у країнах свого нового проживання? Ба більше: автор наведених вище тверджень як доказ небажання і невміння українців жити за умов «ринкової демократії» пише, що близько 50% молоді, мовляв, готові покинути батьківщину при першій нагоді. Але ж не до Північної Кореї чи Республіки Куба молодь хоче їхати, а в ті країни, де ринок розвиненіший і де на ньому не панує донецька чи якась інша мафія...
І ще про генетику: напередодні Першої світової війни дві третини селянської землі українських губерній Російської імперії були у приватній власності, а Україна та Кубань вивозили до Європи величезну кількість зерна та іншої сільськогосподарської продукції.
Утім, мабуть, не варто дорікати авторові «генетично зумовлених» інвектив на адресу українців та відповідних висновків, адже кілька років тому він так щиро окреслив квінтесенцію своїх поглядів: «За шість років (1933—1939) нацистська Німеччина перетворилася зі смітника Європи з бездомними дітьми й голодними робітниками, шаленою інфляцією й шістьма мільйонами безробітних, національним протистоянням та тьмяним майбутнім на наймогутнішу процвітаючу державу з найвищим рівнем організації суспільного життя. Світ не знав такого напруження сил і навряд чи коли-небудь таке ще побачить... Уся суть гітлерівської політики в соціально-економічній сфері полягала в заміні диктатури Жовтого Диявола на панування системи цінностей, що відповідала генетичним якостям німців».
Цікаво тільки, хто має стати українським Гітлером, а хто претендує на ролі Геббельса, Розенберга та Гіммлера при ньому...
Знана письменниця, а водночас іще й науковець-гуманітарій, ясна річ, до таких сентенцій не опускається. Натомість вона по-ленінському чітко ганить інтелігенцію (видно, дається взнаки вишкіл у лавах КПРС ще зі студентських часів і досвід виступів на комсомольських з’їздах). І якщо Ілліч стверджував, що інтелігенція — це лайно, а не мозок нації, то наша героїня йде далі й веде розмову про клоаку... А ще заявляє, що підписувати відкриті листи з протестами проти політичних репресій — це жалюгідно, це по-совковому, це огидно. Мовляв, люди, які щось у своєму житті зробили (тобто Іван Дзюба, Юрій Щербак, Микола Рябчук, Анатолій Дімаров, Микола Княжицький, Валерій Шевчук та інші) доведені до такого стану, коли мусять працювати бандитським персоналом. Висновок, який не артикулюється, але логічно звідси напрошується, — національна інтелігенція — це клоака, якщо ніхто (окрім, ясна річ, авторки інвектив) не здатен вийти за межі ролі бандитського персоналу, то чи спроможна така нація на самостійне існування?
А ще ця дама гордо оголошує себе речницею найпотужнішої на сьогодні в Україні партії — тієї, що проти всіх. Мовляв, на президентських виборах нас було тільки 4%, а зараз уже 25%, і це дуже круто! Тільки ж от халепа: схоже, що половина, а то й більше «противсіхів» настроєно не лише проти Януковича, Тимошенко, Яценюка, Ющенка чи Тігіпка, а й проти держави Україна як такої. І якщо їх спитають — а за кого ж ви? — то відповідь буде дуже простою: за Путіна, за Жириновського, за Лукашенка, за Зюганова. На користь цього припущення говорить значний — приблизно такий же, як і число «противсіхів», — відсоток громадян України, котрі досі вважають своєю батьківщиною СРСР і марять державною єдністю з Росією.
Але про такі «дрібнички» дама, яка з усіх гідних уваги співрозмовників та співрозмовниць наразі чує тільки саму себе, навряд чи замислюється.
І, нарешті, академік. Та ще який — керівник наукового інституту, який займається проблемами світової економіки та міжнародних відносин, істинний «зубр» своєї справи. Так от, цей академік заявив без тіні сумнівів, що Україні нічого пертися до Європи, вона мусить зайнятися самореалізацією на векторі російському, що Росія могла б витягти Україну з ями, що в генетиці українців закладене негативне ставлення до держави (ще один претендент на Нобеля з біології...), що українці люблять, коли ними командують чужоземці, а тому — що треба входити до складу Російської Федерації, викинувши нездатну ні на що добре Галичину.
От що значить наука! Росія, населення якої за 11 років правління Путіна скоротилося на 2,5% і кількість бюрократів у якій зросла на 42%, чия економіка — менше одного відсотка від світової, натомість корупція становить до 50% від ВВП — це, виходить, саме те «воно», на що Україні слід рівнятися і до вступу куди слід прагнути. І справді, хіба цікаво жити у тій Європі? Он Росія за кількістю вбивств на 100 тисяч населення в 40 разів перевищує європейські показники. Це і є найвищий клас, саме в Росії дуже змістовне життя і весела смерть, чи не так?
А ще академік розказав, що, мовляв, ООН внесла Україну до списку «країн, що не відбулися». Насправді такі списки з 2005 року складають журнал Foreign Policy та організація Fund for Peace, й у списках цих ідеться не про країни, а про неблагополучні держави (чи треба уточнювати різницю між поняттями?). Так от, цього року перше місце четвертий раз поспіль посіло Сомалі, а останнє (тобто повне благополуччя) — Фінляндія. Росія і Білорусь зайняти 82-ге і 83-тє місця, Казахстан — 107-ме. А Україна — 110-те, тобто вона за дванадцятьма показниками соціального, економічного і політичного напруження виявилася у кращій ситуації, ніж члени Митного союзу та ЄЕП, передусім «Росія-рятівниця»...
Утім, найцікавіше у цьому всьому те, що академік заперечує європейський шлях України, бо, мовляв, щодо західного вектора нема жодних розрахунків, тобто незрозуміло, вигідний чи ні він у політичному й економічному сенсі. А що ж тоді робить очолюваний академіком інститут? І за що сам академік чимало років уже отримує вельми непогані гроші й інші блага?
Та це, схоже, для пророків національних катастроф та апостолів української меншовартості — лише дрібниці, не варті уваги.
Головне ж для них — прокукурікати якомога голосніше й рознести по країні та по світу нісенітниці, які засвідчують не реальний стан суспільства, а кричущу некомпетентність та хамовиту самозакоханість носіїв подібних «істин».
Отож справді маємо те, що маємо: замість військового параду — парад нікчем, часом із академічними званнями та літературними титулами.
