«Паралельний світ»

Напередодні Нового 2006 року, можливо, саме час згадати про тих наших співвітчизників, для яких у нинішні часи «ліберального кучмізму» новорічні свята мають дещо інше тональне забарвлення. Мова йде про «паралельний світ», який ніби через криве дзеркало є віддзеркаленням сучасних українських соціальних і економічних негараздів. Цей «паралельний світ» завжди з нами — на київських вулицях, на вокзалі і навіть у «підземеллі» метро. Його часто намагаються не помічати чи ігнорувати, але від цього він не розсмоктується і не зникає сам собою. Проблеми і життя тих, хто перебуває в «іншому вимірі», залишаються поруч з нами. Найчастіше ми стикаємось з цим світом у вагонах метро. Хочеш чи не хочеш, а таки мимоволі зіштовхуєшся з тими, для кого жебрацтво стало прибутковою «професією».

Метро. Людський потік стрімко виносить до платформи. Миті очікування, і поїзд підземки мчить тебе у вибраному напрямку. Зручний засіб пересування став для деякої категорії наших співгромадян ще засобом заробляння — на співчутті до людського горя. Щось на зразок бізнесу, якщо міряти сучасними мірками. Доки проїдеш свої 5—7 станцій до центру міста, то окрім настирливих і надокучливих продавців друкованої продукції жовтої преси, котрі шмигають вагонами один за одним, й комівояжерів всяких дрібниць типу чотирьох батарейок за одну гривню, «найновішої» карти Києва, неправдоподібно дешевих авторучок і ліхтариків або російськомовного жіночого журналу «Единственная», який вам щоразу нав’язують за ціною кількох гривень, обов’язково кілька разів встигнеш зіткнутися з «професіоналами підземки», обличчя яких мелькають перед вами день у день калейдоскопом театрального дійства.

Так за сивим типом з орденськими планками ветерана Другої світової війни, який з усіх сил намагається приховати за скельцями чорних окулярів своє видиме кримінальне минуле та за віком явно не дотягує до ветеранських років, вагоном чимчикує людина, котра з усієї сили намагається емоційно підсилити потворний вираз ідіотизму на своєму обличчі, щоб викликати жалість у глядачів цієї транспортної імпровізації. Невправно перефарбовані на блондинок циганки ламаною українською мовою з сильним закарпатським акцентом просять подати на чергову операцію дитини, котру міцно тримають на руках, як атрибут наочної правди їхніх чергових вигадок. Псевдосліпий, який, очевидно, лише нещодавно пройшов прискорений курс перенавчання за вибраною «спеціальністю», хоч і вдавано спотикається, з великою «натугою» переміщуючись між рядами ніг, тулубів і сумок, ледве вийшовши з вагона швидко озирається на всі боки, миттєво оцінюючи ситуацію, перед тим, як перейти до наступного вагону підземного потягу.

Циганчата різного віку часто «працюють» у парі, то раптово стаючи на коліна перед тим, з кого сподіваються «вибити» кілька монеток, то поспіхом хапаючи брудними руками поли одягу того, хто, як їм здається, може не витримати подібного психологічного пресингу і нарешті капітулювати. Алкоголізована особа на милицях у захисній уніформі, від якої тхне за декілька метрів вчорашнім перегаром, видає себе за покаліченого долею афганця. А ось молода жінка штовхає поперед себе коляску з удавано паралізованою людиною, яка в перервах між «роботою» на чітко визначених «транзитних станціях», періодично встає, щоб розім’яти онімілі від годин «паралічного» позування ноги.

Однак існує й інша категорія прошаків. Це — «квазімоди» від природи або штучно покалічені для більшої прибутковості жебрацького бізнесу особи. Вони то пересуваються на милицях, то просто чимчикують, скрючившись і викидаючи одну ногу в бік, як це робить «дівчина-паук», у якої одна нога вдвічі коротша за іншу, але вона вправно навпочіпки рухається через увесь простір вагону.

Немає сумніву, що жебракування в умовах столиці перетворилося на прибуткову індустрію, а жебракування в метро, за умови, коли пасажир в жодному разі не вийде раніше необхідної йому станції, надає додаткові можливості вибити сльози співчуття в довірливого громадянина. Час від часу «колеги» збираються докупи і проводять щось на зразок «планірок». Так на станціях, близьких до залізничного вокзалу, часто можна побачити кількох «колясочників» із «поводирями», які вочевидь, жваво обговорюють деталі поточного «робочого дня» та ділять між собою зони впливу. Цигани збираються кагалом ближче до кінцевих станцій у західному напрямку. Тут «цеу» більш чіткі й категоричні — план збору грошей має бути неодмінно виконаний, ніякі пом’якшувальні обставини чи об’єктивні причини високим «керівництвом проекту» до уваги не приймаються.

Жебракувати посилають маленьких дітей, наймають стареньких бабусь, яких пасажирам важко буде запідозрити в обмані. Між тим, місця для прохачів поділені «корпорацією старців» таким чином, що той, хто має право, наприклад, проводити свою прохацьку діяльність на станціях від «Святошина» до «Берестейської», в жодному разі не наважиться зазіхати на чужу територію на станціях «Шулявська», «Політехнічна» чи «Вокзальна». Не говорячи вже про можливість «роботи» на лівому березі чи про пересування без домовленостей двома іншими лініями київського метрополітену. Робиться це, очевидно, з метою недопущення паралельної появи водночас двох жебраків у одному вагоні і потязі метро. Також графік пересування вагонами має свою чітку регламентацію і прописані правила. Просити милостиню можна, починаючи лише зі «хвоста» потягу, рухаючись з вагона до вагону в бік його «голови». І якщо хтось колись порушить правила «професійної етики» й увійде до вагону, де вже працює його колега, то такий «фахівець» за неписаними правилами має полишити «поле професійної діяльності», аби не заважати своєму колезі продуктивно «працювати». Цікаво, що досягнутих домовленостей ця своєрідна «жебрацька корпорація» дотримується надзвичайно точно, жорстко і скрупульозно. Оскільки, очевидно, їх недотримання несе за собою серйозні санкції для порушників встановленої «жебрацької конвенції».

Улітку значно менше на люди з’являлися «паралізовані» колясочники. Під час масових відпусток киян закарпатські цигани, мабуть, також вирішили взяти тайм-аут на липень— серпень та й і собі «перепочити» перед відкриттям чергового прибуткового сезону осінньо-зимового старцювання 2005— 2006. Але в грудні всі масово повернулися на свої прописані «робочі місця». Можна не сумніватися, що у «професіоналів підземного старцювання» особливо багато буде «роботи» напередодні Нового року та Різдва. Напливи жебракуючих у київській підземці, певно, мають циклічний характер. Але основна «путіна» припадає на осінньо-весінній період, коли жебракування в інших регіонах країни не є таким рентабельним і прибутковим, а столичний метрополітен, за своєю комфортністю й захищеністю від вуличної негоди, є, практично, ідеальним місцем для подібного прохацького бізнесу.

Явна і неприхована цинічна спекуляція на імітуванні людського горя та нашій довірливості в столиці набуває солідних і відверто централізованих масштабів. А враховуючи, що імпровізації з «паралізованими» і тому подібні мінівистави «підземного театру» за участі кваліфікованих «акторів метро» не розраховані на довготривалу перспективу й мають час від часу оновлюватись, то пошук і детальна театральна розробка для правдоподібного втілення бажаних сценічних образів, що мають виглядати цілком реалістично, непідробно і напевне розжалобити, обеззброїти і обезгрошити вимушеного глядача, вже виконується іншими людьми, які знаходяться за кулісами цього імпровізованого дійства.

Безумовно, що бізнес на жебракуванні поставлений в столиці на широку ногу. Співчуття з довірливих співгромадян «вибивається» всіма доступними і недоступними методами та засобами. Знахабнілі імпровізатори не гребують нічим, аби розворушити серце і гаманець пасажирів, котрі на деякий час стали заручниками їхньої жадоби до «легких» грошей. Однак із плином часу метропасажири все менше і менше стали подавати «на лапу» непроханим ілюзіоністам.

Розмірковуючи над метаморфозами трансформації співчуття не можна не помітити того, що псевдожебраки своїми безсоромними обманами і неприкритим нахабством відбивають в українців бажання допомогти комусь, хто у тяжку хвилину свого життя дійсно потрапив у скруту, з якої самостійно виборсатися неможливо. В Україні завжди співчутливо ставились до тих, хто потрапив у біду. Подорожнім у селах допомагали з харчами і прихистком на ніч. Убогим, блаженним, калікам, немічним, старим, сиротам неодмінно надавали посильну допомогу. Атрофувати ж почуття милосердя в останні роки таки дуже допомогли псевдожебраки та псевдопогорільці, що наводнили нашу столицю за часів «радикальних економічних реформ» режиму Кучми і так й не зникли з неї після приходу до влади команди Президента Віктора Ющенка. Водночас ті, хто по-справжньому потребують нашої допомоги та підтримки, можуть так її ніколи й не дочекатися.

То, можливо, таки варто змінити самі критерії нашого співчуття? І коли ми бачимо висохлу та пригнуту до землі роками й важкими умовами вітчизняної дійсності стареньку бабусю, яка завмерла з протягнутою рукою в підземному переході, жебракуючи на шматок хліба, то варто подати їй пару копійок. Не забуваючи, що колись і вона була молодою та сильною, але невблаганна доля розпорядилася так, що під кінець життя довелося йти з простягнутою рукою до людей. Ізгоями суспільства не народжуються, такими їх зробило наше сучасне життя. То, мабуть, всім нам все ж варто бути більш розбірливими у милосерді — але і більш милосердними?