Патріотизм на чужому ґрунті
Тим більш цікавою подією стала для мене зустріч із двома землячками, що мешкають за кордоном. Одна з них — п. Галя N. — прибула з Аргентини, з Буенос-Айреса; друга — сестра Лідія (черниця) постійно живе і працює у Римі на вельми відповідальній посаді. (Жiнки не дозволили оприлюднити їхні прізвища, а с. Лідія раз і назавжди заборонила писати про неї.) Вони двоюрідні сестри і приїхали до України не просто в гості, а заради того, щоб звершити паломництво святими місцями своєї далекої батьківщини, відвідати могили рідних і подивитися власними очима, як ми живемо, як позбавляємося радянської спадщини, як користуємося своєю незалежністю та свободою.
Те, що я щойно написала, може лунати дещо патетично чи навіть невірогідно, але то — чиста правда. Маю надію, що коротка розповідь про одну із моїх гостей — про пані Галю N. стане певним доказом сказаного.
Обидві жінки походять із Західної України, із старовинного дворянського роду, серед представників якого були не тільки українці, але й поляки, литовці, німці. Рід, однак, завжди залишався українським і, до того ж, відзначався набожністю, гострим відчуттям належності до християнства. Тому в роду було чимало священиків із духовною освітою, ченців і черниць. Багато світських представників того розгалуженого роду, чоловіки й жінки, також отримували вищу освіту, працювали юристами, інженерами тощо. Вельми значущим для нас є те, що окремі члени сім’ї навіть в одному поколінні часто- густо належали до різних конфесій — серед них були православні, греко-католики і римо-католики. «Бувало, — розказує п. Галя — що у той час, коли чоловік відправляв обідню у православному храмі, його дружина йшла до меси у католицькому. Святково вбрана, з мереживною парасолькою, цокаючи високими підборами по старовинному тротуару рідного міста». У родині самої п. Галі тісно переплелися православ’я і греко-католицизм. Якихось конфліктів із цього приводу вона не пригадує.
До Аргентини Галя потрапила разом із батьками після Другої світової війни ще дитиною. Там отримала освіту, одружилася (чоловік — українець, юрист), там народилися її трійко дітей. Старший син вже має вищу освіту і працює, молодші діти одночасно вчаться і працюють. Для всіх них іспанська мова є, звичайно, рідною — це мова спілкування з людьми, серед яких живуть, мова навчання, праці. Але для ось уже третього покоління цієї родини переселенців українська залишається мовою «хатньою» (вислів Галі), мовою молитви та мовою спілкування із земляками. Всі діти Галі спочатку навчилися говорити українською, а вже потім — іспанською; зараз вони так само виховують своїх дітей, онуків п. Галі. Нижче перекажу зі слів моїх гостей кілька маленьких історій із життя українців у далекій латиномовній Південній Америці.
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТI. Коли до Аргентини дійшли перші звістки про те, що Україна стала незалежною, старший син Галі, тоді вже молодий чоловік, що саме розпочав розбудовувати свою кар’єру, витратив немалі гроші ось на що: купив один рулон тканини блакитного кольору, другий — жовтого і пошив із них гігантської довжини український прапор. І разом із друзями, серед яких були й аргентинці, закріпив прапор поперек однієї з центральних вулиць міста — аби всі аргентинці знали, що його батьківщина стала рівноправною серед інших суверенних держав світу, що аргентинські українці — то не сироти без роду, без племені, без історії.
НЕДIЛЬНI ШКОЛИ. При кожній українській церкві в Аргентині обов’язково працює міжконфесійна парафіяльна школа. Як правило, діти ходять до школи протягом багатьох років і проводять там звичайно цілий недільний день. Там вивчають не тільки основи християнської віри та етики, але й українську мову і українознавство — історію України, особливості її природи, біографії видатних людей, народні звичаї; розучують та співають українські пісні, колядки, щедрівки, вчать вірші українських поетів. А викладають там як священики чи освічені черниці-українки, так і батьки дітей. Цікава деталь — у школі використовують дещо дивну методику формування у дітях патріотизму, підготовки їх до можливих «жертв на вівтар вітчизни». А саме — у певні знаменні дні діти «постяться заради України». Зовсім символічно, звичайно, — відмовляються від якогось пиріжка чи цукерки. І дуже цим пишаються. Якраз у такій школі навчався той син пані Галі, який шив і демонстрував згаданий прапор України.
УКРАЇНСЬКИЙ ЦВИНТАР. Протягом довгого часу українська громада Аргентини виборювала право мати своє кладовище. Не те, щоб влада мала якісь релігійні чи етнічні упередження — просто через складнощі знайти й виділити відповідну ділянку дорогоцінної землі. Тепер такий цвинтар є — один на всю велику Аргентину. При ньому, як годиться, поставили християнську каплицю. Спочатку передбачали, що відспівувати покійників будуть священики відповідної конфесії: православних — православні, греко-католиків — греко-католицькі, а католиків — католицькі. Вийшло, однак, інакше з тiєї причини, що там усім конфесіям бракує духовенства. І сьогодні покійника проводжає в інший світ той пастир, який знаходиться найближче — незалежно від конфесії.
В’ЯЗНИЦЯ. Пані Галя — глибоко віруюча людина. Маючи хорошого люблячого чоловіка, гарних дітей та онуків, вона й досі переконана, що її істинним призначенням був монастир. Постриг свого часу категорично заперечили її батьки, а Галя не наважилася піти проти їхньої волі — була єдиною дитиною в родині. Але віра, а також певний містицизм є вельми суттєвою частиною її духовного життя і в багатьох важливих для неї подіях Галя вбачає пряме втручання провидіння, «Руку, яка її веде». Так було, зокрема, понад 20 років тому, коли вона обрала собі служіння — постійну місіонерсько-благодійницьку працю у жіночій в’язниці. (Спочатку це була чоловіча тюрма, але єпископ, побачивши Галю під час відвідин в’язниці, сказав, що вона «занадто молода і занадто гарна».) Робота п. Галі — вельми різнобічна місія; вона не обмежилася влаштуванням у тюрмі каплиці, забезпеченням ув’язнених постійним духівником; п. Галя й сама навчає їх молитися та щиро каятися у своїх проступках. Вона намагається забезпечити жінок постійними заняттями, купляє їм матеріал для рукоділля, навчає працювати, а також — може, найголовніше — опікується дітьми, якi народжуються у тюрмi. Дітьми, що живуть у кам’яній в’язниці до чотирьох років, навіть не підозрюючи про існування таких речей, як дерева, трава, вулиця, домашні тварини, відкритий простір. Перед тим, як дитину переводять у притулок, Галя забирає її на певний час до свого дому — з садом, квітами, собакою, — аби виключити можливість шоку. Її дім став також відправним пунктом для жінок, які відсиділи строк, особливо для іноземок (Вони найчастіше засуджені за транспортування наркотиків). Жiнки виходять iз тюрми після 10—12-літнього ув’язнення і відчувають себе абсолютно безпорадними: без грошей, знайомих, відвикнувши від вулиць, натовпу, транспорту. Ось Галя й запрошує їх на певний час до свого дому; шукає їм роботу або купує необхідні речі, продукти, квитки для від’їзду додому. Ні чоловік, ні діти не протестують проти того, що в домі постійно перебувають якісь незнайомі, а, може, й підозрілі люди, що помітна частка доходу родини витрачається на чужинців, колишніх злочинців. Необхідні витрати роками сплачує її чоловік, відомий юрист.
ЄДНIСТЬ ХРИСТИЯНСТВА. Галя є переконаною прихильницею єдності українського християнства. Під впливом, очевидно, церковного життя української діаспори, де різні конфесії, іноді навіть незалежно від їхньої волі, співпрацюють і, у певному сенсі, мають одну й ту саму паству. Тому під час свого першого візиту (на початку 90-х років) до Києва п. Галя, людина вельми активна, зробила спробу вплинути на наші окремі церкви і переконати їх у такій простій і очевидній істині — краще об’єднатися, ніж ворогувати. Вона відвідала патріарха Філарета, кількох єпископів різних православних церков України і навіть їздила до Фанару (Стамбул), у резиденцію Вселенського патріарха. Та ба! Ми, тутешні, добре знаємо, що на цій справі зламано вже не одні зуби, включно з урядовими! Невдача місії Галю не бентежить і всіх, з ким вона зустрічається, знайомих і незнайомих, просить молитися за єдність, бо «якщо багато людей буде щиро молитися і пристрасно бажати об’єднання християн, так обов’язково і станеться. Є держава — буде й Церква!» Відвідуючи київські монастирі, католицькі й православні, залишаючи там подарунки, гостя з Аргентини завжди замовляла, попри деякі скептичні посмішки, підносити ту саму молитву. (Російський вчений Лев Гумільов запропонував термін для таких людей — «пасіонарії», «пристрасні».)
КИЇВСЬКЕ ПАЛОМНИЦТВО. Галя розповідала, яке смутне враження справив на неї Київ у перші роки незалежності, під час її першого візиту. Особливо тяжко було дивитися на людей на вулицях — похмурих, помітно згорблених, бідно вдягнених; у кожного в руках або якась жахлива сумка, або відро (це чомусь її особливо вразило), або так звана «кравчучка». І дуже неввічливих, без будь- яких ознак традиційної української доброзичливості. Пусті полиці в магазинах, черги. Обшарпані, ніколи не ремонтовані будівлі в самому центрі столиці, розбиті до ям дороги і тротуари, переповнені вагони міського транспорту; кепсько освітлений брудний вокзал, розписаний радянськими «фресками».
Про це ми вже добре забули, а зміни сприймаємо критично, фокусуючи свою увагу виключно на недоліках (погано це чи добре). Але закордонна гостя, гуляючи вулицями святкового весняного Києва, раділа, як дитина — на її думку, у Києві відбулися вельми помітні переміни на краще. Місто наче воскресло, прокинулося до життя, знаходиться у русі, прикрашає себе. «А подивіться на людей! Як вони йдуть — розкуто, вільно, випрямлено! А дівчата, жінки — які красуні і як добре, з яким смаком вдягнені!» (Микола Гоголь сказав би: «Это не губерния, это сам Париж!») До речі, кількість вродливих жінок на вулицях Києва незмінно вражає всіх моїх знайомих іноземців — кажуть, що дуже рясно.
Толерантно поставилася Галя й до нашого нового монумента на майдані Незалежності — вона знайшла у ньому жіночність, романтизм і щаслива тим, що символом Вітчизни стала жінка. «Гарно придумано і постамент із колонами — як натяк на храм, на християнський храм. Бо не можна ж було поставити хрест на монументі у країні, де не всі громадяни є християнами». А що зробилося із гостею, коли одного вечора з вікна тролейбуса вона вперше побачила сяючий відбудований Свято-Михайлівський монастир! Галя згадувала той сум, особливу пустку, які завжди царюють там, де колись століттями стояв храм; згадувала тенісні корти, що були на тому місці («Яка витончена профанація!»), і все повторювала, що кращий символ відродженої України дарма й шукати — тут історія, храм, тут добра воля влади. Навіть сусідня будівля колишнього ЦК комсомолу України (тепер МЗС) здається зараз «не такою вже й гидомирною».
Ще одне спостереження зробили мої гості — щодо мови киян. Тут також начебто спостерігається неабиякий поступ у порівнянні з суцільно російськомовним Києвом перших років незалежності. На вулицях завжди почуєш українську, і чимало людей переходять із російської на українську, коли до них звернутися. Під час прогулянок по місту нам дійсно везло на таких киян.
(Я розуміла, звичайно, що пані Галя — велика оптимістка і часто сприймає бажане за дійсне, а по улюбленому місту, Місту-мрії, ходить у внутрішніх рожевих окулярах. Але звідки у нас, аборигенів, така нехіть визнати, що життя таки змінюється і багато в чому — не на гірше? Чому ми майже пишаємося своїми промахами та антигероями і просто таки нездатні щось, а тим більше — когось похвалити? Бо як важко мені було втримуватися і не заперечувати гості на кожному слові, не розвіювати її ілюзії, не доводити, що все зовсім не так добре, як воно здається!)
Мої дуже милі гості від’їхали. Сестра Лідія — до Риму, де вона, щоб не робила, ревно працює на свою батьківщину. Пані Галя повертається до Аргентини, до своєї родини, до української недільної школи, для якої щасливо закуплено численні книги та мапи України й Києва («Я про це й не мріяла, адже радянські мапи були стратегічним засекреченим об’єктом!»). А також — до нещасних ув’язнених жінок різних національностей і конфесій.
Яким буде їхній наступний візит до України через кілька років?
