Павло Скоропадський та його «епідемічний» фронт

Коронавірус — не перша пандемія, яку українцям потрібно здолати. Зокрема, 1918 року перед Українською Державою теж постало складне завдання: окрім пандемій «іспанки» та холери, потрібно було рятувати людей від віспи, трьох тифів (плямистий, зворотний, черевний), дизентерії, різних коклюшів, корости... Як уряд Павла Скоропадського прийняв цей виклик і що було здійснено — розповіла під час лекції науково-популярного клубу «Вільний університет Майдан Моніторинг» докторка історичних наук, професорка Харківської державної зооветеринарної академії Любов ЖВАНКО.

МІНІСТЕРСТВО З КОЛІС

Перший крок для подолання епідемічної загрози — законодавчий. «Українська Держава утворює Міністерство народного здоров’я та опікування, очолює його Всеволод Юрійович Любинський. У 1918 році йому було 78 років. Але це на той час це досить активний український діяч, який належав до так званої проукраїнської групи, разом із Дмитром Дорошенком. У липні міністерство приймає «Тимчасовий статут перестереження та боротьби з інфекційними захворюваннями», — пояснює Любов Жванко.

У цьому статуті було вказано, що саме міністерство є головним та керуючим органом у боротьбі з інфекційними захворюваннями. Важливо, що на той час усе відбувалося паралельно — створювалося міністерство, формувалася його структура, готувалися і втілювалися закони. Це забезпечувало швидкість, водночас, як зауважує Любов Жванко, не завжди все вдавалося.

Зрештою, у міністерстві було сформовано чотири департаменти, одним із яких був санітарний (між тим, сучасне Мінздоров’я України зараз з нуля буде створювати розформовану кілька років тому санітарну службу, без якої впоратися з пандеміями неможливо).  Спочатку його очолював український гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський, а згодом професор, вчений-гігієніст Володимир Удовенко (розстріляний 1937 року за сфабрикованою справою членів СВУ). Любов Жванко наголошує, що, на відміну від більшовиків, Українська Держава не прагнула знищити попередню систему «до основания», а використала кадри та структуру, яка була успадкована від Російської імперії. Дослідниця нагадала, що санітарна структура на українських землях формується на початок ХХ ст., і напередодні Першої світової війни в українських губерніях лікарів було дуже мало (99 санітарних лікарів та 65 санітарних фельдшерів). Тож просто використати стару систему було мало, треба було її модернізувати.

ФОТО З КНИГИ «СКОРОПАДСЬКІ. РОДИННИЙ АЛЬБОМ»

Українська Держава виділяє на боротьбу із захворюваннями 9,1 млн крб. У травні Павло Скоропадський підписує закони, і перші транші йдуть на допомогу місцевим органам, які борються із захворюваннями. Варто повчитися і прозорості того часу: у виданні «Нова Рада» публікувалися суми коштів та їхнє призначення. 

«ЛЕТЮЧІ» ЗАГОНИ

Лікували людей в інфекційних лікарнях, «заразних» відділеннях земських лікарень. Також для цього використовували епідемічні бараки, які або будувалися (і на це виділялися значні кошти), або відкривалися у господарських спорудах і школах. Любов Жванко розповіла, що в боротьбі з епідеміями губернські земські управи використали пересувні епідемічні лікарні, так звані «летючі загони» («епідемічні загони»), у яких працював земський медичний персонал. «Як правило, «летючі загони» були споряджені однією ресорною санітарною «двуколкою» з ношами, мали ресорну бричку, декілька возів для похідного лазарету на 10—15 ліжок, похідну лабораторію та необхідні дезінфікуючі засоби», — зазначає Любов Жванко. Такий спосіб давав змогу швидше локалізувати вогнище епідемії та допомогти віддаленим від земських медичних закладів селам. Отримавши телеграфне повідомлення про появу тієї чи іншої хвороби, загін одразу виїжджав. Також хворі лікувалися у колишніх військових лазаретах, у шпиталях, які належали Всеросійському земському союзу та Всеросійському союзу міст.

Окремо слід сказати про обсерваційні пункти. «Середина 1918 року. Україна стає полем руху двох величезних пластів населення. Передусім, із літа 1918 року, розпочинається процес повернення українських військовополонених, які перебували в таборах держав Четверного союзу — Німеччини та Австро-Угорщини. Велика маса українців повертається додому. А ще один потік — це повернення біженців з-за кордону. Можна тільки уявити те навантаження на залізничні станції, де були табори біженців, які сиділи й дуже довго чекали своєї відправки», — розповідає Любов Жванко. За її словами, до вирішення цього питання також був залучений біженецький департамент Міністерства внутрішніх справ Української Держави, який очолює син видатного драматурга Юрій Старицький. На кордоні з Росією, звідки приходили біженці, були створені обсерваційні пункти. Загалом, їхнє число досягало 27. Потім біженцям видавали спеціальну довідку, і вони могли повертатися додому.

ЩОДЕННИЙ КОНТРОЛЬ ТА ФІНАНСОВА ПІДТРИМКА МЕДИКІВ

Важливу роль у боротьбі, наприклад, з віспою, відіграли щеплення. Як зазначає Любов Жванко: «Київський, Харківський бактеріологічний інститут і ціла низка інших подібних інститутів розпочали виробництво віспяного детриту. Директор Київського бактеріологічного інституту Володимир Ліндеман на запит міністра відповів, що вони готові виробляти цю вакцину, тільки не мають коштів. Через день фактично п’ять тисяч карбованців, це велика сума, надходить, і вже за кілька днів першою Полтавська земська управа отримує цю вакцину. Полтавське губернське земство організовує щеплення. Одночасно на шпальтах земських, губернських та повітових газет публікується ціла низка статей про необхідність і про важливість цього щеплення». Також було створено видавництво «Українські медичні вісті», у якому друкують популярні брошури, як боротися з цими хворобами. Як підсумовує дослідниця, завдяки злагодженій роботі на середину літа віспу й тиф в Українській Державі вдалося подолати.

Водночас з’являлися нові виклики, один з них — холера. Як зазначає історик: «Саме в боротьбі з холерою відбувається централізація контролю за епідемічною ситуацією. Міністерство видає розпорядження, що про інфекційні захворювання потрібно подавати у прийнятні для губернії строки. А про холеру — телеграфом. Щоденно приходили зведення від повітів до губернського міста, а потім до Києва, і щодня газета «Нова Рада», губернські газети публікували зведення про те, скільки ж захворіло холерою, скільки померло. Знову проводилося щеплення. Крім санітарних лікарів, долучилися сестри милосердя, фельдшери, бактеріологи — тобто усі медики, які мали певний стосунок до інфекційних захворювань. Міністерство постановило, і одразу ж, у перші дні, коли ці медики почали проводити щеплення, їм була виплачена більша зарплата, ніж лікарям, які просто несли свою службу... На жаль, битву не було виграно, холера не була ліквідована, але вогнища були локалізовані».

Тим часом із півдня України вже поширювалася «іспанка», що почала свій наступ з Херсонської губернії, у листопаді діставшись до Холмщини та Поділля. Згодом вона поширилася по всій території України, до міністерства стали надходити телеграми, що «не тільки в Києві, а й по селах 50% населення хворе». Якими були кроки Української Держави? Насамперед, оскільки найвразливішою категорією були діти, закриваються школи. Лікарі переходять на цілодобове чергування, працюють «епідемічні/летючі» загони, відкриваються нові інфекційні лікарні, а медиків, які борються з «іспанкою», Українська Держава заохочує писати статті й ділитися досвідом. Незважаючи на це, до кінця 1918 року ці захворювання так і не вдалося подолати (це стосується не тільки України, а й інших держав), тоді до епідемічних викликів додалися політичні.

Це лише частина заходів, проведених Українською Державою. Як підсумовує Любов Жванко, загалом, «епідемічний фронт» передбачав: закони, кошти, співпрацю, профілактику та просвіту. Можна тільки здогадуватися, яких результатів вдалося б досягнути, якби внутрішньо- та зовнішньополітична ситуація була б більш сприятлива.