Пенітенціарна система як мірило цивілізованості
За даними міжнародної організації International Centre for Prison Studies, Україна посідає четверте місце в Європі за часткою засуджених щодо всього населення держави. Так, наша держава, маючи 338 засуджених на 100 тисяч людей, поступається лише Росії (570), Грузії (538) та Білорусі (385). Це яскраво свідчить про жорстку систему кримінальної юстиції в нашій державі. Така ситуація склалася і з пенітенціарною системою, яка безпосередньо відповідає за виконання покарань засудженими.
Загальновідомо, що стан системи виконання покарань слугує мірилом цивілізованості та демократичності будь-якої держави. На жаль, нашій країні, незважаючи на чимало зусиль на шляху до створення сучасної пенітенціарної системи, у тому числі й законодавчих кроків, необхідно ще багато зробити задля приведення системи виконання покарань до міжнародних стандартів, які нині є взірцем демократичності та цивілізованості.
Експерти Інституту правової політики проаналізували сучасну пенітенціарну систему й визначили низку кроків, котрі необхідно зробити для створення сучасної моделі національної кримінально-виконавчої системи, яка була б основана на принципах суворого дотримання прав людини і громадянина, медіації, відновлювального правосуддя, міжнародних стандартах поводження із засудженими. За даними Державної пенітенціарної служби України, станом на 1 січня 2011 року в місцях позбавлення волі перебувало 154 027 осіб.
Насамперед починати необхідно з удосконалення організаційної складової пенітенціарної системи. Зокрема, це стосуються конкретизації функцій Державної пенітенціарної служби України (ДПтС). Згідно із світовою практикою і вимогами кримінально-виконавчого кодексу України, вона має забезпечувати виконання двох основних завдань, що витікають із вироку суду, — надійну ізоляцію і постійний нагляд за засудженими з метою недопущення скоєння ними, а іншими особами — щодо них, нових злочинів. На сьогодні ж ДПтС, крім цього, має також опікуватися медичним забезпеченням засуджених до позбавлення волі; психологічним супроводом засуджених і персоналу, виховною роботою із засудженими і забезпеченням працевикористання засуджених. У такому разі державі медичні частини варто передати Міністерству охорони здоров’я України, а психологи й вихователі мають належати до Служби пробації, яка відповідатиме за здійснення корегування поведінки засуджених, забезпечення постійного психолого-педагогічного впливу, надання допомоги у працевлаштуванні, підтримання сімейних та родинних стосунків тощо.
Загалом наявність громіздкої системи управління з неодноразовим дублюванням управлінських функцій на місцевому рівні, на рівні обласних управлінь, департаментів, управлінь і відділів центрального апарату тощо призводить до зниження ролі і відповідальності начальників установ виконання покарань як основної ланки виконавців, а тому й ефективності роботи підлеглих колективів. З іншого боку, зазначене призводить до реальної оцінки стану справ у підлеглих підрозділах унаслідок надходження значної кількості суб’єктивної інформації.
Важливою є також проблема професійної підготовки кадрів, зайнятих у пенітенціарній системі. Сьогодні відчутно дефіцит менеджерів вищої ланки, починаючи із заступників начальників органів і установ виконання покарань і керівників вищого рангу. Ці функції покладаються в основному на молодих фахівців, які не мають достатньої практики роботи у відповідних підрозділах і не спроможні ними ефективно управляти.
Наступним кроком має стати покращення умов утримання засуджених, зокрема через «зведення до мінімуму різниці між умовами життя в колонії і на свободі» (ст. 102 Кримінально-виконавчого кодексу України). Необхідною є побудова сучасних тюрем і, відповідно, утримання засуджених в обладнаних камерах (ліжка, рекреаційні блоки, душові, шафи для одягу, столи, стільці тощо) уночі наодинці, із денним вільним пересуванням територією тюрми, за винятком спеціально встановлених й обгороджених місць і приміщень. Це, у свою чергу, потребує збільшення фінансування пенітенціарних установ державою, яких, за даними Державної пенітенціарної служби України, налічується 184 заклади.
Окрім матеріальної складової, має бути також забезпечено і психологічну. Адже сучасна система виконання покарань в Україні має здебільшого «репресивно-каральний» характер, прихованою метою якої поруч із звичним завданням виконання кримінальних покарань є залякування засуджених.
Шляхом розв’язання цієї проблеми може стати створення прозорої дворівневої системи місць позбавлення волі за ознакою — чи бажає засуджений співпрацювати із адміністрацією місць позбавлення волі щодо свого виправлення й повернення до законослухняного життя на свободі після звільнення. Перший рівень створюють місцеві тюрми, що перебувають у подвійному підпорядкуванні: для забезпечення надійності нагляду й охорони — Державної пенітенціарної служби України; із питань матеріально-побутового забезпечення — в органів місцевої влади та самоврядування.
Другий рівень, відповідно, будуть створювати центральні тюрми, підпорядковані Державній пенітенціарній службі України, до яких направлятимуть засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, професійних злочинців та членів організованих злочинних груп, рецидивістів, а також, як варіант, засуджених із місцевих тюрем, які стали на шлях відмови від співробітництва з адміністрацією.
Важливою проблемою нині є працевлаштування засуджених та забезпечення хоча б мінімальної зайнятості. Праця повинна стати прагненням для засуджених, заохоченням або винагородою за позитивну поведінку. Наприклад, відшкодування завданої злочином шкоди повинно стати необхідною умовою дострокового звільнення і в подальшому — умовою для зменшення каральних складових обов’язкового постпенітенціарного нагляду після звільнення з місць позбавлення волі.
Окреслені питання є лише невеликою частиною тих кризових явищ, які наразі спостерігаються в системі виконання покарань. Але розв’язання принаймні цих проблем зможе зрушити з місця перетворення радянської «репресивно-каральної» пенітенціарної системи на європейську, ліберальну, яка має на меті не залякування засуджених, а створення умов для дальшого зменшення кількості кримінальних злочинців шляхом їхньої соціальної адаптації.
