Підкорювачі прямовисних стін

Одному з найуспішніших в Україні, з огляду на результати, виду спорту — скелелазінню «стукнуло» п’ятдесят. Зародився він у СРСР і швидко завоював популярність. Романтика з присмаком не сформульованого ще поняття «екстрим», починалася як оцінка скельної підготовки інструкторів-альпіністів у туристичних таборах. Перші змагання з суддями і глядачами відбулися на Західному Кавказі, але вже з 1949 року основним центром скелелазіння став Крим. Цього ж року до змагань стали допускатися альпіністи будь- якої кваліфікації. Перший чемпіонат СРСР пройшов 1955 року на уподобаних вже скелях Нижньої Ореанди і Нікітського ботанічного саду. Щоправда, потім ініціативу перехопили профспілки і наступний чемпіонат відбувся тільки 1965 року. І йшов вже без перерв... Про це розказували на нещодавньому ювілеї президент Федерації альпінізму і скелелазіння України, заслужений тренер і майстер спорту Валентин Симоненко і ряд відомих у всьому світі скелелазів і альпіністів.

Незмінна ще з часів перших «закритих» змагань практика — лазіння на швидкість і на техніку — з незначними змінами залишилася незмінною і до цього дня. Хоча, як і в кожному новому виду спорту, певні експерименти були. З’явилося лазіння з орієнтуванням, у зв’язці, суперскладні траси для справжніх профі і лазіння по скелях непрофесіональних спортсменів. Скелелази використали вузькі азіатські калоші, які щільно облягали ногу і давали добре зчеплення зі скелями. Тільки пізніше з’явилися західні скельні черевики. Країну охопив справжній бум скелелазіння, де багато людей запросто виїжджали «за туманом и за запахом тайги». Стати скелелазом було також престижно, як і, скажімо, археологом. Чому? Самі скелелази погоджуться в одному: це справжній спосіб пізнати себе. Звідси — масові сходження, і як наслідок — різночитання в правилах оцінки лазіння. Скелелазіння вже виросло з коротких штанців підвищення кваліфікації альпіністів і просто не могло не оформитися в окремий вид спорту. Так, 1968 року при Федерації альпінізму СРСР було створено Комітет спортивного скелелазіння і введені вищі розряди кандидатів і майстрів спорту. З’явилися і справжні «зірки». Харківчанка Ліна Олiйник, Рахіль Горлаєва з Маріуполя і багато-багато інших. Українці були справжніми королями в цьому непростому підвиді альпінізму.

Залишилися вони ними і в нових реаліях. Йдеться не тільки про розвал СРСР, але і про зміну головного — снаряду виступів. До початку 90 хзмагання відбувалися виключно на природних скелях, але вже після утворення в Міжнародній федерації спортивного скелелазіння було прийняте рішення — провести змагання на макетах. Пов’язане це було насамперед з комерціалізацією динамічного і напруженого виду спорту. Успішному спорту потрібен глядач, але як вести його далеко в гори? Завдяки стендам тільки 10 років тому календар став по-справжньому насиченим. Крім чемпіонатів світу і Європи, стали проходити різні комерційні турніри, розширилася географія. Українці тільки цього і чекали, адже вони вже багато років використовували стенди у своїй підготовці. Сучасні скелелазні стенди стали значно складнішими за своїх радянських попередників. Як правило, це конструкція близько 16 метрів, з нависаючою верхньою частиною і п’яти-шестиметровою стелою. Валентин Симоненко не говорить про труднощі, як це звичайно прийнято в інших федераціях. Він розповідає про успіхи. В Україні на сьогодні для тренувань і змагань використовують дев’ять стендів. У Нікополі, Харкові, інших містах особливо варто відзначити нещодавно реконструйований київський стенд і побудований торік — одеський, що цілковито відповідає сучасним вимогам (швидкість, важкiсть, болдеринг) і готовий приймати міжнародні змагання. Загалом скелелазіння культивують 23 (!) регіони. Спочатку збережена і вдосконалена база дала можливість українцям після отримання незалежності мати феноменальні дев’ять «золотих» «на світі» і п’ять на чемпіонаті Європи! Головні лідери нашої команди — триразова чемпіонка світу Олена Репко, триразовий чемпіон світу Євген Кривошейцев, дворазовий чемпіон світу Максим Стенковий. Знову хочу застерегти, що список можна продовжувати довго. Тим більше, що на зміну їм приходить молодь, наприклад, чемпіонка світу серед молоді Ольга Бежко.

Валентин Симоненко зазначив, що цього року, (проголошеному, між іншим, ЮНЕСКО «Роком спорту». — Авт. ) профільним міністерством виділено 160 тис. гривень. Небагато, але все-таки в два рази більше, ніж у попередньому. Надалі Міністерство сім’ї, молоді і спорту обіцяє збільшити надходження з бюджету. Цілком логічно, якщо врахувати, що Президент також неодноразово наголошував на пріоритетності спорту і фізичної культури для країни. Тут можна наголосити, що це передбачає стирання граней між олімпійськими і неолімпійськими видами спорту, що має стати доброю новиною не тільки для скелелазів. До речі, чи не в найбiльш скелястiй країні світу — Росії, фінансування приблизно на рівні нашого торішнього.

Для того, щоб закріпляти успіх, зізнаються в бесіді скелелази, потрібні потужні державні програми. Такі, як, наприклад, у Франції або Англії, де скелелазіння є обов’язковим шкільним предметом. Проте і ми маємо масштабні акції. Наприклад, в Криму другий рік поспіль — дитячий фестиваль зi скелелазіння.