«План втечі з Донецька»

Міграція з села до міста, з маленького містечка до мегаполісу — була завжди. Але чому мешканці міст перебираються з мегаполісу до мегаполісу?

Не так давно донецько-харківський художник Роман Мінін створив цілу серію робіт за назвою «План втечі з Донецька», яка, за його словами, автобіографічна. До речі, його роботи до донецької виставки були свого часу зняті з показу, але це зовсім інша історія. Самі дончани прагнуть не лише до столиці, а, наприклад, до сусіднього Харкова, який для багатьох є продовженням індустріальної культури, але при цьому набагато вільніший у деяких сферах діяльності. «День», який нещодавно організував дискусію про успіхи і поразки «живого» Харкова (див. «День» № 77 від 26 квітня 2013 року), поцікавився в дончан, які переїхали до Харкова, що ж їх спонукало до цього.

Ганна МЕДВЕДЄВА виїхала торік. «Моя любов до Харкова почалася в студентські роки, майже 10 років тому, коли ми з друзями приїжджали на фестиваль авторської пісні до Есхару (станція під Харковом), і гуляли містом перед поверненням додому. Мені тоді дуже запам’яталися Полтавський шлях і монастирський хліб у православній лавці на тій же вулиці. Моя перша поїздка автостопом теж стартувала з Харкова. Вона була такою драйвовою, яскравою, хвилюючою, що місто мені тоді запам’яталося в режимі швидкого миготіння барвистих кадрів — Сумська, Градусник, сотні студентів, жовте листя, жовтневе повітря, поворот на трасу. Я реципієнт всього прекрасного, що тут створюється! Часто ходжу до театрів, на арт-події, виставки, концерти і кінопокази». Хоча для дівчини це рішення було скоріше глибоко особисте, «але і як мешканці міста в якийсь момент Донецьк став мені не комфортним — сірість, істерична надривність буття, брудне повітря, металургійний завод, який димить у центрі міста, перевантаженість громадського транспорту і так далі, — говорить Ганна. — Оскільки в Харкові мені завжди було затишно і добре, я вирішила розпочати в нім нову історію. Мені потрібно було місце, де гарно, але краса не давить своєю величчю, де є атмосфера, відчувається ритм великого міста, яке не живе ривками і надривами, а. просто живе», — продовжує вона.

Катерина КАРЯКІНА в Харкові вже декілька років, вирішила ще зі студентства, що переїде саме туди. «Він для мене почався з музики. Мені здавалося, що кожен, хто приїжджає сюди у пошуках улюбленої справи (творчості) з часом знаходить його. Далі — архітектура міста. Це було перше, що мене привабило колись. Багато хто говорить, що Харків сіре, похмуре місто. Я з цим не згодна. Тут дуже затишно, спокійно. Місто живе в своєму ритмі, який дуже відрізняється від Донецька. Це відчувається відразу, як приїжджаєш сюди».

«Місто прийняло мене беззастережно і відразу ж! Так склалося, що в моєму першому житлі вікна виходили на той самий Градусник, над яким висить банер зі словами «Kharkiv welcomes you!», і я вірила і вірю, що це вітання було щирим. Будинок, у якому мені добре, я знайшла не відразу, довелося помандрувати різними місцями. Це теж був добрий досвід, який дозволив мені вивчити улюблені райони міста з усіх сторін. Після отримання будинку, я досить швидко знайшла роботу і активно включилася в соціалізацію за нових умов. У мене були друзі тут, але з часом оточення моє розширилося і стало різноманітнішим. Якщо раніше я ходила в кіно, театр або на концерти, як правило, одна, то тепер у мене є декілька компаній, залежно від стилю проведення часу», — продовжує Медведєва. Для дівчини: «Харків — це особлива атмосфера. Розмірений ритм. Баланс. Приємна енергетика. Минуле, що завмерло в потрібний момент. Сьогодення, яке насолоджується миттю. І майбутнє, яке народжується з цієї гармонії».

Тієї ж думки дотримується і Карякіна. «Харків — це скупчення творчих людей і великого потенціалу. Він притягує людей, а потім їх не відпускає. Ось такий він», — говорить вона.

Що ж до плюсів і мінусів, то в плюси дівчата однозначно вписують творчий потенціал міста. «Приємне поєднання індустріального і культурного, їхнє мирне і органічне співіснування. Жвавість урбаністичної культури — графіті, теги, художні проекти, пов’язані з впровадженням у середовище міста. Метро — його наявність дуже радує, особливо згадуючи транспортні проблеми Донецька. Тут менше агресії і більше помірності у всьому — починаючи від кількості реклами і закінчуючи культурою поведінки мешканців міста», — говорить Медведєва. «Великий потенціал у творчому плані, наявність майданчиків (художні, музичні), велика кількість вишів, ініціативність арт-тусовки», — додає Карякіна.

Мінус Харкова, на думку Медведєвої, — це його міський голова. «Та й взагалі, стараннями міської влади, Харків лідирує, наприклад, за кількістю судових заборон мирних зборів в Україні. Можна пригадати і вирубку лісу в парку Горького і багато інших вольових рішень», — говорить вона. Катерина Карякіна дотримується трохи іншої позиції, називаючи найголовнішою проблему озеленення. «Дерев би більше, лісопаркових зон. Окрім того — невисокий глядацький інтерес, але це властиве і для Донецька», — вважає вона.

Соціолог Тетяна ЄРЕСЬКОВА вважає, що причиною такого «перетікання» людей може бути так званий донбасівський менталітет, спільні риси індустріальності, мови. «Особливість донбасівської ідентичності — це прив’язаність до місця. Я не хочу сказати, що люди боятися їхати до столиці або іншого регіону, ні, але їм би хотілося бачити якісь схожі речі в людях, у просторі», — говорить вона. Ще одна причина — Харків як велике промислове місто з крупними підприємствами. «Дончани все ж таки більшою мірою мають технічні професії. І якщо вони не можуть реалізувати себе тут, то вибирають інше місто, де їхні знання й уміння можуть бути оцінені», — розповідає соціолог.

Точних цифр, скільки дончан переїжджає до Харкова, скільки живе в столиці, скільки у Львові — немає. Кожен після переїзду може поміняти свою ідентифікацію «харків’янин», «киянин», «львів’янин» і так далі У Європі вже давно існує практика, коли працювати можна в різних містах і регіонах усередині країни, не прив’язуючись до одного місця. Питання внутрішньої міграції ніколи не втратять своєї актуальності. У цьому можна бачити як плюси, так і мінуси, але відчуваючи себе частиною якогось суспільства, людина стає його захисником. А дослідження мотивації і наслідків таких переміщень завжди залишатиметься цікавим полем для соціологів і економістів