По той бік міліцейських щитів

Інформаційна політика МВС останнім часом викликає не менше запитань, ніж дії співробітників відомства на вулицях і площах українських міст. З останнього спадає на думку повідомлення про знущання над міліціонером у підвалі КМДА, за яким нібито спостерігав «свободівець» Юрій Левченко (він має намір судитися з міністерством за наклеп), інформація про зґвалтування на Майдані, яку потім було спростовано, а також заява міністра Захарченка про смерть капітана міліції, який нібито помер від «щоденної напруги у протистоянні на Грушевського», де правоохоронець ніс службу. Згодом з’ясувалося, що  капітан Дмитро Дунець пішов з життя у селі Старе Київської області, в якому стояв Луганський підрозділ внутрішніх військ...

Щоб краще зрозуміти позицію міліції впродовж останніх місяців, «День» звернувся до людини, яка тривалий час відповідала за інформаційну політику відомства, але минулого року залишила органи. Володимир Поліщук пропрацював прес-офіцером майже 20 років. Шість років він був начальником відділу зв’язків із громадськістю київського головуправління МВС, а з 2011 по 2013 роки очолював аналогічний підрозділ у самому міністерстві. У 2013 році Володимир Поліщук поклав на стіл міністра два рапорти — один стосувався реформ прес-служби міліції, а другий — на звільнення. Тоді відкритий лист на його підтримку підписали більше 60 журналістів. Тим не менше, Віталій Захарченко підписав другий рапорт. Володимир Поліщук розповів «Дню», як він розцінює інформаційну політику міністерства протягом всього часу існування Євромайдану.

— Чи достатньо переконливо прес-служба МВС представляє сьогодні позицію відомства у ЗМІ, адже деякі повідомлення викликають, м’яко кажучи, здивування?

— Я б не переоцінював вплив Управління зв’язків із громадськістю МВС на інформаційне поле країни. Адже ЗМІ на свій розсуд вирішують, чи розміщувати в себе повідомлення, які поширює міністерство. Як правило, прес-служба приділяє більше уваги висвітленню боротьби з криміналом і організованою злочинністю, ніж коментуванню політичних процесів. Крім того, треба розуміти, що висвітлюючи позицію міністерства, прес-служба повинна її постійно узгоджувати. Особливо це стосується охорони громадського порядку під час мітингів та інших політичних акцій. Зазвичай у таких випадках не обходиться без консультацій з керівництвом міністерства та керівництвом інформаційного блоку Кабміну. Крім того, доводиться узгоджувати позицію з усіма слідчими органами, які задіяно у процесі. Пам’ятаю, коли я ще був начальником Управління, трапилося жахливе вбивство судді у Харкові. Я тоді перебував на лікарняному, а мої обов’язки виконував заступник. То він отримав догану за те, що, на думку слідства, надав ЗМІ забагато відеоряду (шість хвилин)...

Управління зазвичай спершу робить офіційний запит в Департамент громадської безпеки, і з огляду на надані там довідки формує власну позицію. Ці довідки можуть містити не всю інформацію, а іноді й не всю правдиву інформацію. Вже пізніше надходять більш повні дані з усіх підрозділів МВС, зокрема рапорти задіяних співробітників, результати перевірки інспекції з особового складу або Департаменту внутрішньої безпеки, і після цього медіа можуть отримати більш об’єктивну і розлогу інформацію. Не дивно, що з огляду на таємницю слідства та інші перешкоди в роботі Управління, ЗМІ, особливо опозиційні, діють набагато оперативніше.

— Нещодавно канал ТВi провів справжню спецоперацію для того, щоб поспілкуватися з «беркутівцями» в лікарні (знімали їх прихованої камерою). Це нормально, що журналістам доводиться вдаватися до таких заходів, щоб поговорити з міліціонером?

— Коли я був начальником Управління, то завжди намагався відповідати на всі запити від ЗМІ максимально оперативно. Надзвичайна бюрократизація роботи, яку було дуже важко подолати, і змусила мене зрештою піти з міліції. Спочатку мені здавалося, що можна змінити ситуацію. Ми проводили зустрічі з «Репортерами без кордонів» і «Без цензури» — намагалися зробити ЗМІ нашими партнерами, домогтися, щоб навіть у складних для міліції питаннях, зокрема й у випадках, коли йшлося про порушення з боку працівників МВС, медіа надавали неупереджену інформацію. Щоб глядач або читач міг почути і людей, які вважають, що вина у тій чи іншій ситуації лежить цілком на міліції, і позицію самої міліції, яка б можливо спростовувала ці закиди, або ж визнавала наявність проблем й інформувала про оперативні кроки, що заплановано для її подолання. Але для цього потрібно брати на себе відповідальність. Не завжди у прес-офіцера є можливість одразу достукатися до міністра або посадовця, який відповідає за певний напрямок роботи. Молоді хлопці, яким ще потрібно дослужити до пенсійного віку, не хочуть втратити роботу за якийсь недолугий коментар,  що не сподобається високому керівництву. Часто вони побоюються брати на себе відповідальність і давати в ЗМІ якусь інформацію, не узгоджуючи її, тому змушені просто переховуватися від журналістів — просять написати офіційний запит або надають формальні неінформативні відписки.

— Упродовж останніх тижнів МВС робило кроки, які можна розцінити як вияви інформаційної війни проти євромайданівців. Наприклад, було поширено повідомлення про те, що хтось з них за гроші, що зібрано на революцію, нібито обідав у ресторані або купив ноутбук. Чи повинна, на вашу думку,  прес-служба МВС розповсюджувати таку інформацію?

— Не секрет, що сьогодні боротьба йде не лише на Майдані, але і в інформаційному полі. Але Управління зв’язків із громадськістю МВС займатися цим не зобов’язане. Інформаційні війни — не їхня функція. Є багато інших державних і партійних структур (як у влади, так і в опозиції), які виконують цю роботу, іноді брудним способом. Не думаю, що це справа МВС розповідати про те, хто на які гроші сидить в ресторані. Втім, як на мене, якщо ми живемо в демократичному і відкритому суспільстві, то МВС має право надавати інформацію, наприклад, про наявність судимостей у людей, які беруть участь у масових акціях. Мені здається, аудиторії буде цікаво дізнатися, який контингент задіяний там. Бо серед людей, які стоять на Майдані і борються за майбутнє, є як ті, хто робить це з чистим серцем, так і ті, хто на цьому заробляє політичні дивіденди або гроші. Ще там є особи, які не мають певних політичних уподобань, але їм просто подобається такий спосіб життя. Водночас більш оперативно потрібно висвітлювати реакцію керівництва МВС на дії тих правоохоронців, які, на думку громадськості, а також на думку прокуратури, перевищили свої повноваження. Слід визнати, що маючи гарну фізичну підготовку і навички проведення спецоперацій, деякі правоохоронці, на жаль, не мають відповідної психологічної, моральної підготовки. Вони забувають про статтю 14 Закону України «Про міліцію», у якій ідеться про те, що навіть під час затримання порушників громадського порядку треба застосовувати силу таким чином, щоб не нанести людині серйозних ушкоджень.

— Які кроки потрібно зробити передусім, щоб подолати ту прірву недовіри, що виникла між журналістами і МВС після численних випадків невмотивованої агресії міліції по відношенню до представників медіа?

— Ще в 2011—2012 роках ми з Сергієм Бурлаковим, який нині очолює Управління зв’язків із громадськістю, проводили круглі столи, семінари з «Репортерами без кордонів», «Без цензури», Національної спілкою журналістів України, Незалежною медіа-профспілкою — прагнули започаткувати діалог між правоохоронцями та журналістами, особливо у тих питаннях, що стосуються проведення масових акцій. Вже тоді ми розуміли, що напередодні 2015 року це треба робити, але акції розпочалися набагато раніше. Ми говорили про медійну карту, про певний одяг для журналістів, накидки з написом «Преса». Планували також провести спільні заняття для журналістів та спецпризначенців. Сьогодні їхня агресія проти медійників залишається для мене незрозумілою... Мабуть, те, що ми тоді намагалися започаткувати, треба було впроваджувати в життя набагато активніше. Вважаю, що покарати винних і розібратися у тому, що трапилося, можна буде тільки тоді, коли неупереджено та об’єктивно діятиме судова гілка влади, і коли у людей буде довіра до правоохоронної системи загалом.

— Якими чином можна підвищити рівень довіри до правоохоронців у суспільстві?

— Рівень довіри до міліції можна докорінно змінити лише шляхом комплексної перебудови і модернізації правоохоронної системи. Як би Управління зв’язків із громадськістю не розповідало про тих хлопців, якими справді можна пишатися, про тих, хто затримує вбивць і наркоділків, недоліки в кадровому забезпечені будуть призводити до того, що в органи приходитимуть не лише фанати своєї справи, але й ті, хто хоче заробити на нещасті інших людей. Мова йде про слідчих, які за хабар закривають кримінальні справи, про патрульну службу, яка вимагає гроші у стареньких бабусь за незаконну торгівлю, про корумпованих працівників ДАІ тощо. На початку кар’єри в міністерстві я навіть пропонував зробити окрема програму, яка б розповідала про корупціонерів у погонах, яких затримує Департамент внутрішньої безпеки або колеги з СБУ. На жаль, тоді у керівництва не вистачило сміливості. Гадаю, якби МВС більше розповідало про те, як воно очищується від тих, хто не достойний бути працівником міліції, суспільство сприйняло б це позитивно. На жаль, наші люди мають високий рівень корупційної толерантності й часто самі провокують співробітників міліції на отримання хабара. На ситуацію впливають також економічні причини, недостатній рівень заробітної платні, відсутність соціальних гарантій, зокрема відсутність перспективи отримати від держави службове житло. Увесь цей клубок проблем впливає на ставлення громадян до міліції, але, на жаль, засобами Управління зв’язків із громадськістю розплутати його неможливо.

Якщо в Польщі довіра до поліції іноді перевищує довіру до ЗМІ та церкви і становить майже 80%, то в нас цей показник дуже низький і коливається в межах 10%, а деякі соціологічні дослідження говорять і про один відсоток довіри...