Початки християнства в Русі-Україні (продовження - 2)
Нинішнього року виповнюється 1025 років із часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, 988 року обрав візантійське християнство. Це давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектора» був також пов’язаний із поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ — ХІІ стст. це сприяло творенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ — ХІІ стст. у багатьох сферах випереджала латинський Захід. Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу.
Володимирове хрещення 988 р. стало важливою віхою в історії східноєвропейських земель, визначило їхній цивілізаційний вибір. Не дивно, що 1025-річний ювілей цієї події в Україні збираються святкувати на офіційному рівні. Але не лише в Україні, а й у Росії. Більше того, Патріарх Руської православної церкви Кирил заявив, що відзначення цього ювілею треба починати з Москви. І це при тому, що за часів Володимира міста Москви ще не існувало. Та й взагалі нинішні землі «корінної Росії» не мали стосунку до хрещення Русі 988 р. Християнство в той час утверджувалося на півдні Русі, тобто в межах нинішніх українських земель. Не помилимося, коли скажемо, що саме завдяки цим землям, де існували тривалі християнські традиції, ця релігія почала поширюватися на теренах Східної Європи.
(Раніше ми публікували два розділи дослідження: «Легенда про «вибір віри» князем Володимиром» — «День» № 101 від 13 червня 2013 р. — та «Язичницький варіант «вибору віри» — «День» № 105 від 19 червня 2013 р.). Сьогодні пропонуємо наступний, а повну версію — всі 11 розділів — читайте на сайті: incognita.day.kiev.ua.)
МУСУЛЬМАНСЬКИЙ ВАРІАНТ «ВИБОРУ ВІРИ»
Мусульманський світ у X ст., коли Русь «шукала» віру, продовжував переживати піднесення. І хоча Арабський халіфат, ця могутня мусульманська імперія з центром у Багдаді, перебувала в стані політичного роздроблення, все ж зберігалася духовна єдність мусульманського світу, що простягнувся від Атлантики аж до Індії. Міста мусульманських держав залишалися осередками розвинутого ремесла й торгівлі. На високому рівні в тодішніх мусульман була культура й наука.
Русь мала різнопланові контакти з мусульманськими країнами Кавказу, Закавказзя й Середньої Азії. Руські купці вели торгівлю з цими країнами, а також з іншими мусульманськими державами. Уже в IX ст. вони з’являлися в Багдаді. Арабські географи ІХ — Х стст. описували торгові шляхи, що йшли з ісламського світу через володіння хозар або Чорне море в Східну Європу.
Інтенсивні торгові контакти могли бути каналом для поширення ісламу в Східній Європі. Адже руські купці, приїжджаючи в мусульманські країни, знайомилися з місцевими релігійними віруваннями, а деякі з них, можливо, навіть приймали іслам.
Однак торгівля була далеко не єдиним каналом проникнення на Русь мусульманства. Багаті мусульманські країни ставали об’єктами воєнних нападів русичів.
Так, мусульманські автори повідомляли про кілька воєнних походів, які здійснили русичі в прикаспійські землі. Одне з таких повідомлень знаходимо в мусульманського автора кінця XI — початку XII ст. Ал-Марвазі. Він вважав русів войовничим народом. Мовляв, вони дивилися на меч як на головний засіб для свого існування. «І було їхнє виховання таким, поки вони не прийняли християнство в 300 році. Коли вони навернулися в християнство, віра притупила їхні мечі, двері для здобуття здобичі закрилися перед ними, і вони повернулися до нужди й бідності, скоротилися в них засоби для існування. Ось вони й захотіли зробитися мусульманами, щоб їм були дозволені набіги та священна війна, повернутися до того, що робили раніше. Вони послали до володаря Хорезму чотирьох мужів із наближення царя. Є в них цар і називається він Булдмир... Прийшли посли їхні у Хорезм, розповіли про мету посольства, зрадів хорезмшах, що вони захотіли стати мусульманами...» Далі йдеться про те, що правитель Хорезму послав до русичів наставника, який мав їх навчити законів ісламу.
Ця згадка зустрічається також у Ал-Масуді та Мухаммеда Катіба. Щоправда, останній вважав, що ця подія відбулася не 300-го, а 333-го року хіджри. Про цю подію вів мову арабський історик ХІІІ ст. Ібн Ісфендіяр, називаючи дату навернення до ісламу русів 297 рік хіджри.
Виходячи із цих дат, випливало, що ісламізація русів відбулася в першій половині X ст. 297 рік хіджри відповідає 909—910 рр. від Різдва Христового, 300 р. — 912—913 рр., 333 р. — 944—945 рр. Однак ім’я царя русів Булдмир, яке навів Ал-Марвазі, привело багатьох дослідників до думки, що тут йдеться про князя Володимира. Тому зустрічаємо твердження, що цей князь здійснив спробу запровадити іслам у Київській Русі, взявши цю віру з Хорезму.
Певно, найбільш вірогідним часом прийняття ісламу частиною русів є початок X ст. Звісно, не варто повністю довіряти Ал-Марвазі. І все ж за напівлегендарним повідомленням історика стоїть певна реальність. «Язичницька Русь» мала можливість маневру між християнсько-візантійським та мусульманським світами. Будучи язичниками, русичі здійснювали грабунки як Візантії, так і багатих мусульманських країн. Прийняття ж якоїсь із світових релігій, чи то християнства в його візантійському варіанті, чи то ісламу, зменшувало можливість такого маневру. Це, на нашу думку, було однією з причин «язичницької реакції» князя Олега, який відмовився від християнства, прийнятого київськими князями Аскольдом і Діром. Це також відіграло не останню роль у «язичницькому виборі» Святослава, який відкидав пропозиції матері, княгині Ольги, прийняти християнство.
Зовнішня політика Русі за часів князів Олега й Ігоря (та й у пізніші часи) нагадувала своєрідний «маятник», який коливався між християнським і мусульманським світами. Русичі нападають на Візантію, після цього укладають з нею мирний договір, якась частина їх приймає християнство. Тоді «маятник» іде до ісламського світу. Русичі нападають на мусульман, переважно в районі Прикаспію. Тепер уже з мусульманами укладається угода, навіть, можливо, якась частина русів стає мусульманами. Мусульманський автор Шукраллаг (XV ст.) писав, що руси прийняли іслам для того, щоб «законним шляхом» отримувати військові трофеї, захоплені у війнах з «невірними» (не мусульманами). Потім «маятник» знову йде в християнський бік, спостерігаємо напади на Візантію і т.д.
Є підстави вважати, що, крім опорних пунктів у Києві та Новгороді (на «шляху із варяг у греки»), існував ще один опорний пункт русичів у Прикаспії, десь у районі нижньої Волги. До речі, Волга відігравала помітну роль у торгівлі русів. Арабський географ Ібн Хаукаль навіть іменував її «руською рікою» (нахр ар-Рус).
Для згадуваного Ал-Марвазі Русь — це не Подніпров’я, не гради на «шляху із варяг у греки». Це щось зовсім інше. Для нього Русь — острів у морі чи серед озера. Він писав: «Щодо русів, то вони живуть на острові в морі. Цей острів займає три дні дороги в той чи інший напрямок. На острові ліси й болота, і оточений він озером. Вони (руси) численні... І вони, народ сильний та могутній, ходять у віддалені місця з метою набігів, а також плавають на кораблях у Хозарське (тобто Каспійське. — П.К.) море, нападають на кораблі й захоплюють товари. Їхня хоробрість та мужність добре відомі...»
Можна це повідомлення трактувати як вияв необізнаності й фантазії Ал-Марвазі. Однак про «острів русів» писало чимало мусульманських географів та істориків. До того ж ці описи дуже схожі. Дослідники загалом ставилися з довірою до цих свідчень і намагалися відшукати цей острів. Шукали його переважно в районі чи то Балтійського, чи то Чорного морів. На нашу думку, цей острів міг бути в північній акваторії Каспійського моря. Річ у тім, що в VІ — Х стст. рівень Каспійського моря був дуже низьким, і тоді там могли з’явитися острови, яких зараз немає. На одному з таких островів могла розташовуватися опорна база русичів.
Та й навіть зараз на Каспії є географічні об’єкти, які загалом підпадають під опис «острова русів». Це — гирло Волги. Впадаючи в Каспійське море, ця ріка завдяки своїм рукавам створює цілу систему островів. Із одного боку вони омиваються Каспієм, з іншого оточені рукавами ріки, заплавами. Звідси, можливо, твердження Ал-Марвазі, що «острів русів» розташовувався в морі, але водночас був оточений озером.
«Острів русів», розташований на перехресті важливих торговельних шляхів, міг би стати зародком імперської держави, котра б заступила Хозарський каганат, що почав занепадати. Походи, здійснювані русичами на Каспій, нічим не поступалися таким же їхнім походам на Чорне море. Про один із них, що відбувся десь у 912—913 рр., писав арабський географ та історик першої половини й середини X ст. Ал-Масуді. Відповідно до його свідчень, руси зі згоди хазарського правителя на 500 кораблях (очевидно, човнах типу «чайок») увійшли в Каспійське море й стали грабувати мусульманське населення Ширвану, Азербайджану, Гіляну й Табаристану. Базою для них стали острови, розташовані неподалік Баку. Правитель Ширвану Алі, зібравши великий флот, намагався вибити русичів із островів, але зазнав поразки. Після цього русичі багато місяців грабували на Каспії, а потім, захопивши велику здобич, повернулися в дельту Волги. Хозарському кагану, тобто правителю Хозарської держави, вони послали частину здобичі, й він поставився до них прихильно.
Однак хозарські мусульмани почали вимагати від кагана, щоб той дозволив помститися русичам за їхні розбійні дії. Мусульмани ж в Хозарії були впливовою силою. Ними, зокрема, була укомплектована гвардія. Тому каган мусив рахуватися з їхніми вимогами. Він погодився, щоб хозарські мусульмани помстилися русичам, проте повідомив останніх про напад, який готувався. Три дні точилася запекла битва, в якій русичі зазнали нищівної поразки. Лише п’ять тисяч із них прорвалися й пішли вгору по Волзі, але й їх перебили буртаси та волзькі булгари.
Складно сказати, наскільки описане відповідало дійсності. Проте варто мати на увазі той факт, що Ал-Масуді був сучасником тих подій. Імовірно, русичі, котрі діяли на Каспії, зазнали серйозної поразки. Це і знайшло відображення в зазначеного автора. І хтозна, може, якраз тоді частина «острівних» русів прийняла іслам.
Знищення військово-політичного утворення русів на прикаспійських теренах стало причиною того, що напади наших предків на ці землі уже не мали таких масштабів, як раніше. Один із таких нападів відбувся орієнтовно 944—945 pр. Тоді русичі, заручившись підтримкою кавказьких народів — аланів та лезгинів, здійснили похід на Кавказ і Закавказзя. Своєї бази в північному Прикаспії вони вже не мали.
Прийняття ісламу «острівними русами», якщо таке було, виявилося тупиковим варіантом. Будучи затиснутий Хозарією, «острів русів» так і не зміг стати великою державою. Водночас іслам відгородив «острівних» русів від основної частини їхніх одноплемінників, які ще зберігали язичництво, а в політичному й культурному планах маневрували між християнським та мусульманським світами.
Наступна спроба ісламізації Русі спостерігалася за князя Володимира Святославовича й пов’язана зі славнозвісним «вибором віри». Інформація про цю подію міститься в давньоруських літописах.
Під 985 р. у «Повісті минулих літ» читаємо: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, уєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва».
Зрозуміло, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не згадано, крім «Повісті минулих літ». Але впадає у вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Їх не розглядали як об’єкт глузування і знущання, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них мовиться з повагою: мовляв, це люди, які не платитимуть данини. Тому з ними укладається «вічний мир».
Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава дійсно була могутньою на той час, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі.
Як свідчить «Повість минулих літ», 965 р. князь Святослав розгромив хозарів. Володимир теж ходив на них, про що писав Яків-мніх у творі «Пам’ять та похвала Володимиру». Можливо, саме Володимирові належала остання крапка у справі ліквідації Хозарського каганату. Він іменувався каганом, як і верховний правитель Хозарії, про що згадав Іларіон у «Слові про Закон і Благодать».
Волзькі булгари, які входили до складу Хозарії, теж внесли свою лепту в розклад цієї держави. Вони прийняли іслам, ставши ніби в опозицію до влади хозарських правителів, котрі дотримувалися юдаїзму. Після розпаду Хозарського каганату завершилось формування незалежної Булгарії на Волзі.
Булгари, безперечно, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русичів, бо завдяки цьому мали б могутнього союзника. Недаремно в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар іде розповідь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них перших князь посилає «добрих мужів», щоб розвідати, якою є їхня віра. Такий факт «першості» доволі промовистий. Він показує, що іслам був цілком реальною альтернативою візантійському християнству. На користь цього свідчать й інші моменти літописної легенди про «вибір віри».
У «Повісті минулих літ» оповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам. Цей фрагмент наводився вище, тому не будемо звертатися до нього. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, князь готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але він відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. Ці чинники, зокрема заборона на спиртне, не були серйозною перепоною до прийняття мусульманства. Наприклад, спиртне вживалося в тодішньому мусульманському світі. Доречно згадати хоча б поезії Омара Хайяма, в яких звучить гімн вину.
У зазначеній оповіді Володимир постає як блудник, п’яниця, котрий, до того ж, любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні так випливає з літописних оповідей.
У праці середньоазіатського вченого Шарафа аль-Замана Техіра-Марвазі міститься уривок, у якому описано Русь наприкінці Х ст. У ньому йдеться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема щодо релігії. Він спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу.
Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка буцімто звучала з уст булгар, включені моменти, які спотворюють учення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, що соціальний статус людини на цьому світі відповідатиме її соціальному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало на меті зробити іслам менш привабливим в очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати — демократичному) плані.
Ще більше викривлених тверджень мусульманської віри бачимо в «Промові філософа», яка мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він виявляє менше жорсткості. Із усього можна зробити висновок, що для нього мусульманство — ворог номер один.
І ще в одному місці «Повісті минулих літ» помітне прагнення скомпрометувати мусульманство волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни та познайомилися з їхніми віровченнями. Якщо ці посли не вивчали віровчення євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця. Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.
Чи була така перспектива реальною? Наведені вище факти дають підстави для ствердної відповіді. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, яких чимало міститься в літературі, що мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русичів та слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має надпотужний універсалістський потенціал. Ця релігія перемогла в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення — боснійців та помаків на Балканах. Зрештою, чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (варто згадати хоча б відому думу про Марусю Богуславку). Загалом же поширювати в X ст. у язичницькій Русі іслам було б не набагато важче, ніж християнство.
Перемога тут візантійського християнства обумовлена не стільки культурними, скільки, як уже зазначалося, геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ — важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який був розташований в орбіті візантійського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру Русі. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. За часів Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі. Як наслідок, у Поволжі сформувалася слов’янська імперія, яка заступила би Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912—913 рр. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично перебувала б у зоні мусульманського політичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все-таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоч Волга водночас постає у свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф — так само, як Дніпро у свідомості українців.
Із втратою «острова русів» як потужного військово-політичного осередку історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламську можливість «вибору віри» було упущено. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира знову спостерігаємо спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано з намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця О. Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «...то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і, таким чином, північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство». Волзька Булгарія так і не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою.
Далі буде
