Подарунок із минулого

Війна нагадує про себе не одне десятиліття. Відлуння жорстоких подій роками живуть у родинах, чиї рідні загинули, не повернулися, зникли безвісти. Чиї діти, а вже потім і онуки, не знають правди про своїх батьків, дідів, прадідів. Не знають, де їхня могила, де знайшли вони вічний спочинок і чому, власне, так трапилося. Такі теми ховають у темних шухлядах, бо вони переповнені болем і страхом. Але бувають випадки, коли через десятки років довгоочікувана правда приходить у звичайному листі з незвичайним змістом.

...На початку весни 79-річний Андрій Виростков, який нині мешкає у Хмільнику, отримав листа від жителя норвезького містечка Льодінген пана Кнута. Той писав, що, наводячи лад у своєму сімейному архіві, натрапив на картину, якої раніше не бачив. На невеликому малюнку були зображені будівлі його рідного містечка, а у лівому куточку напис — «Андрій В., Льодінген, 1943». Після розмови зі своєю матір’ю Кнут дізнався, що найімовірніше це робота українського військовополоненого, якого під час Другої світової війни підгодовувала його прабабуся. Вражений знахідкою, Кнут вирішив розшукати українську родину Андрія В. Звернувся до служби Червоного Хреста і через деякий час — на диво — отримав адресу Андрія Андрійовича Виросткова із Вінниччини.

«Коли ми отримали листа з Норвегії, то були шоковані, адже батько Андрія не повернувся з війни і ми навіть гадки не мали, що він був так далеко від дому. Мій чоловік практично його не пам’ятає, бо на той час, коли почалася війна, йому було ледь два роки, — розповідає дружина Андрія Виросткова Ніна. — Мати Петрунька не раз розповідала, що назвала сина на честь чоловіка, так вийшов Андрій Андрійович. Сподівалася, що він також буле творчим, бо батько працював художником в одному з кінотеатрів Вінниці, оформлював оголошення, писав транспаранти, плакати, мав талант від Бога. Тому коли ми отримали картину і побачили напис, сумніву не було, що це його робота. Дивувалися лише, як він опинився аж у Норвегії».

За розповідями матері, Андрій Андрійович переповідає, що звістки від батька перестали надходити ще в перші роки війни. Сусіди отримували листи, похоронки, а їхню хату листоноша завжди обходив стороною. Мати Петрунька довго чекала і надіялася на повернення чоловіка. Із запитом насмілилися звернутися до Міністерства лише у 1947 році. Відповідь була короткою: «Ваш чоловік зник безвісти».

«Мені здавалося, що вона не переставала чекати батька, заміж не виходила, хоча й була дуже вродливою. Шкодую, що за життя вона не дізналася правду про батька, яку розповів вам пан Кнут. Чотири роки він провів у таборі для військовополонених «Нес» поблизу містечка Льодінген, де перебували лише українські та російські солдати, які були виснажені голодом, холодом та важкою працею. Дехто з місцевих норвежців, серед них і родина Кнута, попри страх бути покараними, підгодовували хлопців, передавали їм потайки їжу, теплий одяг, коли їх водили на роботу та коли не бачили охоронці табору, — розповідає Андрій Андрійович. — Цей малюнок довгі 70 років зберігався в цій норвезькій родині. На ньому помітна постать прабабусі Кнута, яка стоїть на сходинках, напевно, малював з натури. Коли я вперше взяв його до рук, то емоцій не приховував. Плакав, як дитина. У мене нічого не залишилося на спогад про батька. Усі його документи, фотографії, картини, які він писав ще до війни, мати потайки знищила, напевно, боялася за моє майбутнє. Тепер, завдяки службі розшуку Червоного Хреста, я і моя велика родина отримали так багато інформації і документів про батька. Дякую усім небайдужим людям в Україні і Норвегії, які повернули добру пам’ять».

За інформацією співробітників Червоного Хреста, Андрій Миколайович Виростков проходив військову службу в 205 корпусному полку. У серпні 1941 року потрапив у полон. У списку військовополонених табору «Нес» його імені немає, а от у переліку звільнених з полону осіб, які ешелонами поверталися з Норвегії у 1945 році, прізвище Виростков значиться. Чому Андрій, батько Андрія, не доїхав додому? Це питання залишається відкритим. Найімовірніше його доля потрапила у лещата  тоталітарної машини — після звільнення з німецького полону більшість військовополонених потрапили у радянські табори як зрадники. Понівечені і скалічені, вони доживали свого віку в Сибіру, далеко на Півночі...

Минуле вже не виправити, а от повернути добру пам’ять про людину під силу. Тому поки на Вінниччині радіють подарунку з минулого, у далекому норвезькому Льодінгені вже готують до друку книгу про долі військовополонених табору «Нес». Серед них буде історія про вінницького художника Андрія Виросткова.