Погляд купця
40-річний чоловік з вельми тугим гаманцем накинув оком на сусідку. Якщо вже точніше — на її квартиру. Ні, тут не чекайте якогось тривіального обману, варіанту рейдерства, що успішно прижився. Усе просто: в нього — гроші, в неї — хороша житлоплоща в потрібному для нього місці, на одному сходовому майданчику. Спочатку він багато разів телефонував, завжди ввічливо й здивовано прощався, почувши від неї чергове «Ні, не продається, це моє повітря».
Один, другий раз уточнював — за повітря заплачу дорожче за ринкову ціну. Результат той самий. Схоже, невмотивовано легковажна, з недорозвиненим ринковим чуттям, сусідка не розуміла свого щастя. Нарешті прийшов у гості по-справжньому поговорити, так би мовити, з прив’язкою до місцевості. Уже в передпокої поглядом купця окинув чужі метри, миттєво в думках прибираючи всі двері й перегородки. Сусідка лише чудувалася, до чого ж обличчя швидко читається. Одразу зрозуміло — мріється йому влаштувати тут студію, щоб як у близьких йому по духу модних журналах або закордонних багатих апартаментах. Усе йому зрозуміло — беремо, й, обернувшись до господині з метою запропонувати спокусливу ціну, побачив перед собою жінку, яка чомусь ніжно гладила маленький туалетний столик перед величезним старовинним дзеркалом. Він навіть завмер — вона що, розмовляє зі своїми меблями? Цього ще бракувало.
Звідки йому було знати, що її дім щойно завмер, уловивши цей погляд міцного покупця. Невже продасть, невже розлюбила все наше, ніби прошепотіли стіни. Затріпотіла люстра, пригадавши, як вона потрапила до цього помешкання. Як п’ять місяців виплачувала за неї борг тоді молода господиня. З досади й столик, що здивував своєю мармуровою стільницею й куплений колись випадково в комісіонці за смішні гроші, ніби почав кульгавіти на одну ніжку. Адже він точно пам’ятає, що коли його, як нелегала, доставила любителька давнини в дім, її чоловік щовечора викидав цього аристократа серед столиків за двері, як безрідну нісенітницю, а дружина щоночі вибігала напівроздягненою на сходовий майданчик і затягувала його назад. Так тривало місяців зо три, потім чоловік здався й «усиновив» столик, а заразом і дзеркало триметрової висоти. Потім навіть хвалився друзям, які приходили в гості, — дивіться, що моя на візку в будинок притягла. Добре, що хоч потім підключилися вантажники, — вже незлобиво бурчав, повторював абсолютно несподіване для нього «вміли, мовляв, раніше робити, самі лише дерев’яні мережива чого варті. Виходить, купуючи якусь річ через старість — купуєш задоволення більше, ніж корисну річ. Задоволення інколи розтягується на все життя. У цьому помешканні речі завжди відчували, що їх люблять. До речі, вони ніколи не мінялися, потрапивши в руки однолюбів. І так поступово виникла атмосфера, виткана з чарівливості дрібниць з історією, смаку сім’ї, її небажання платити за віртуальне членство в якомусь придуманому кимсь співтоваристві, й потреби ткати своє життєве полотно. З любові до того, що любиться, а головне — до свого спілкування в цьому інтер’єрі. Так народилося й розфарбування ліплення стелі, яке було тут завжди. Адже будинок старий, позаминулого століття. Разом шукали відтінки, й ліплення вийшло кольору зрілого шоколаду, а простір усередині — ясно-бежевим. Люстра в цьому обрамленні відразу ожила, відчувши рівню. До цього цілий рік тут висіла гола лампочка, доки не знайшлася потрібна річ. Головне, все ж таки, в дім нісенітні речі не нести. Недоладність, якщо оселиться в квартирі, — одразу почне правити бал, і позбавитися її натиску не вдасться. Це як вірус, що вражає любителів випадкових придбань. Щоправда, від них ніхто на цьому світі не застрахований.
Звісно, сьогодні старовинні предмети часто зовсім недоступні, але вони далеко не всім і потрібні, а в цьому домі давно не роблять покупок. Речі, вибрані колись, так і не набридли за все життя, хоч і купувалися дешево в період, коли всі були в черговий раз схиблені на модерні. До чого ж швидко старіє модерн і йому на зміну приходять нові й нові клони, з гіршою якістю зазвичай: витрушуй гроші, довірливий покупцю, за деревно-стружковий коктейль. Дерев’яні меблі нині прирівняні до елітних, і дружать лише з власниками грошей у солідному обсязі. Часто ними володіють і ті, хто обрав по життю дивне заняття — нічого не робити. Але, погодьтеся, й у них якась конкуренція.
Утім і при грошах, не маючи ні смаку, ні індивідуальності, в помешканні можна створити лише склад дорогих предметів. Інтер’єр — це атмосфера, а її в магазині не купиш. Той ніжний рух, талант розуміння, відчуття дивного щастя й трохи сумного оптимізму — все змішано в ній, мов у тонких парфумах. І тоді не виникає жодної необхідності весь час щось міняти, адже так приємно довіряти всіляким штучкам, які тебе оточують. До речі, й у цьому домі є випадкові придбання. Хазяйка навіть придумала для них роботу — висять на стилізованому під старовину справжньому манекені, ніби нагадуючи про помилки. Зараз тут влаштувалися дизайнерські кеди в морську смужку. Їх носити неможливо — печуть, як прості дворняжки. У ринковий час повинні заробляти й помилки, адже правильно кажуть: обери щось, що тобі подобається робити, й знайди того, хто буде тобі за це платити. Кеди-обманки працюють на повну силу. Коли хтось приходить у гості, відразу до манекена: «А що це за чудові кеди на шиї в манекенші?» Ось і залік — шарм пішов у домашню скарбничку.
Так і стояли вони одне напроти одного — покупець з багатими очима й жінка з міцною пам’яттю. Маючи спритну спорідненість з грошима, чоловік не втратив нормальних людських рис, і тому розумів — тут тиснути безглуздо. І не тому, що гроші їй не потрібні, а тому, що ними не покрити втрату дорогих стін. Він уловив, але вголос не сказав — усі ці старі речі давно треба прорідити, багато що тримається на чесному слові. Виходить, що сплатити, й при його-то грошах, це чесне слово він не зможе. Дивно, вже років із десять вільно почувається в світі собі подібних, а тут така дурня... Нічого, вона ще сама прибіжить, коли обставини по-справжньому притиснуть, тоді я зменшу ціну, треба почекати, сказав він собі.
І вперше собі ж і не повірив...
